Культура 2010-11-05 14:31 Рябчій Іван

Вірменія на Шовковому шляху

Нещодавно ЮНЕСКО ухвалило надати у 2012 році почесний статус Книжкової столиці світу Єревану. Там відбувся щорічний книжковий форум – успішний та перспективний

Щоб пізнати премудрість і карність, щоб зрозуміти розсудні слова…

Притчі, 2

Богемний Єреван

Мені пощастило відвідати Форум минулого року – тож було з чим порівнювати. Рік тому надання Єревану почесного статусу Книжкової столиці було тільки в проекті, мета заходу була мало зрозуміла. Нині можна твердо сказати: мети досягнуто. У цьому році географія учасників Форуму була значно ширша: Франція, Польща, Боснія і Герцеговина, Румунія – все це держави, які не входять до СНД і не є балтійськими країнами, але їхні представники взяли участь у Форумі. Що ж з’ясувалося? Проблеми у всіх спільні. Звичайно, десь (Прибалтика, Франція, Польща) підтримка книговидання з боку держави більш відчутна, десь (Україна, Грузія) менш відчутна, але загальними є тенденції до зменшення накладів, до зниження інтересу до книжки як такої, зокрема до перекладної літератури, до збільшення ваги інтернету в розповсюдженні художнього слова, до повернення до класики.

Під час Форуму складалося враження, що вірмени роблять усе, аби залюбити учасників у свій край, свою культуру. Справді, туристичний потенціал країни вражає. Історія, яка бере початок задовго до розквіту Давньої Греції і ні на мить не спиняється, бурхливо звиваючись упродовж тисячоліть; музика, народжена в приголомшливо прекрасних скельних храмах; архітектура, представлена неймовірною кількістю шедеврів на квадратний кілометр; помірно екзотична кухня, м’який клімат – усе це перетворює Вірменію на багатообіцяючу оазу міжнародного туризму. Вірмени це усвідомлюють – аеропорт Звартноц, головна повітряна брама країни, мимоволі наштовхує на порівняння з Борисполем (не на користь останнього) і на згадку французького летовища ім. Шарля де Ґоля; у Єревані повсюдно написи англійською, чудово володіє цією мовою (а ще – французькою) переважна частина молоді; на вулицях міста чисто, немає молодиків бандитського вигляду (які сотнями тиняються центром Києва), атмосфера скоріше богемна, ніж ділова.

 

Давні традиції

Можливо, присуджуючи Єревану статус Книжкової столиці, керівництво ЮНЕСКО керувалось і іншими причинами, мені про те невідомо; але є важливий історичний факт: у V-XIIIст. перекладачі у Вірменії вважалися святими. Вірменську абетку склав у Vст. чернець Месроп Маштоц. Ця людина енциклопедичної (як сказали б нині) освіти створила навколо себе коло учнів-ченців, головною справою яких були переклад і переписування рукописів, привезених із усіх куточків Ойкумени.

Завдяки їхній старанній праці до нас дійшли тисячі творів давньогрецьких, індійських, єгипетських, перських та інших авторів. У багатьох випадках оригінальні тексти було втрачено. За технікою перекладу ченці поділялися на дві великі групи: перші поводилися з текстом більш вільно, пристосовували його до вірменської мови; другі практикували дослівний переклад, зі збереженням синтаксису і всіх особливостей оригіналу. Таким чином багато втрачених текстів можна точно відновити, лише переклавши їх назад, із вірменської мовою оригіналу. (Між іншим, саме Маштоц зробив – це в Vстолітті! – перший частковий переклад Біблії вірменською; таким чином, рядок із «Притч» царя Соломона, наведений у епіграфі, можна вважати першим перекладом вірменською мовою. Саме ці слова накреслені над пам’ятником Маштоцу в Матенадарані – розташованому в Єревані найбагатшому в світі сховищі давніх рукописів.)

 

Українсько-вірменські сторінки історії

Має Вірменія і давній зв’язок з Україною. Після падіння Кілікійського царства (засноване вірменськими біженцями на південному сході середземноморського узбережжя сучасної Туреччини; розквіт припадає на ХІІІ ст.), його мешканці подалися до Криму. Там, у Кафі (нинішня Феодосія) з новою силою розквітло мистецтво рукопису, книжкової мініатюри. Протягом століть у Криму існувало кілька шкіл художників-мініатюристів, переписувачів рукописів. Пізніше це багатство було втрачене – здавалося б, безповоротно; але в наш час зусиллями вірменських і німецьких учених (зокрема, професора Бухгаузена) було зібрано всі кримські вірменські мініатюри; їх видано в окремому альбомі – російською, вірменською і німецькою мовами. Української мови в тому альбомі немає…

Не менш важлива сполучна ланка між українцями і вірменами – кіпчаки або ж половці. Зразки кіпчацького письма збереглися виключно у вірменських текстах. Між двома народами існував тісний зв’язок. Не зайвим буде згадати імена українського художника вірменського походження Костянтина Айвазовського (Айвазяна) та українського режисера грузинського походження Сергія Параджанова, музей якого розташовано у Єревані.

Культурний зв’язок України і Вірменії триває. Справжньою зіркою Форуму став перекладач зі Стрия Мирон Нестерчук. Ця людина переклала українською мовою чи не всю вірменську класику, зокрема «Книгу скорбних пісень» Григора Нарекаці (Х ст.), яка тут вважається другою за святістю після Біблії. Ні у Вірменії, ні в Україні про феномен Нестерчука ніхто не знав – тому спантеличеному оргкомітету довелося поспішно готувати для перекладача нагороду. Міністр культури Вірменії Асмік Погосян під час прес-конференції урочисто вручила Миронові Нестерчуку золоту медаль за внесок у розвиток українсько-вірменських стосунків. Є й рух у протилежний бік: у вірменомовному журналі «Гехарм» (Степанакерт) вийшла добірка перекладів творів молодих українських поетів (Марія Семашина, В’ячеслав Гук, Мирослав Лаюк, Дмитро Чистяк та інші). Перекладач – головний редактор, письменник Грант Алексанян – розповів: «Нам особливо цікава сучасна література. Минулого року я зустрів у Єревані Дмитра Чистяка. Вирішили співпрацювати, а точніше – перекласти молоду українську поезію вірменською мовою і вірменську – українською. Запропоновані Дмитром молоді поети дуже близькі моєму серцю. Думаю, ми зробимо окрему антологію української поезії вірменською мовою».

 «Вірменія, Таджикистан, Казахстан, інші країни СНД – наші найближчі сусіди, – вважає заступник головного редактора журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський, – і відвертатися від цього вектору не варто. Нам є чого повчитися в організації цього Форуму. Наші видавництва готові запропонувати потенційно цікавих авторів і потужні проекти. Наш журнал готовий видати в 2012 році тематичний вірменський номер, а до того часу друкувати окремі перекладів творів вірменської літератури».

 

Клон ООН

Отже, Єреван стане Книжковою столицею. Розташована на Шовковому шляху Вірменія – традиційне місце перетину культур, тож рішення ЮНЕСКО видається цілком логічним і справедливим. Тим більше, що 2012 року вірмени святкують 500-річчя книгодрукування у своїй країні. І хоча 2000 року в США Йогана Гутенберґа було визнано «людиною цивілізації», не треба забувати, що чи не найбільшою в світі пошаною книжна справа користувалася саме в середовищі вірменської цивілізації – набагато давнішої за Рим і Київську Русь, вже не кажучи про Німеччину й США.

Хтось може сказати – авжеж, Форум влаштований Міжнародною фундацією гуманітарної співпраці (МФГС). Ця структура працює під «дахом» СНД і Кремля. Мовляв, що б могла та Вірменія без допомоги заможних росіян. Тут логіка є, якби не кілька «але». По-перше, ніде на вулицях Єревану ви російську мову не почуєте. Отже, тісна співпраця з Росією аж ніяк не заважає вірменам розмовляти й писати виключно рідною мовою. При цьому завдяки північним сусідам фінансується чимало проектів культурного розвитку. По-друге, не можна заперечити той факт, що за двадцять років, які минули після розвалу СРСР, в Україні у культурній сфері утворилося кілька «білих плям». Це стосується передусім культур країн Центральної Азії і Кавказу. Скільки у нас перекладів з узбецької, казахської, грузинської та інших мов? А робота МФГС спрямована саме на налагодження культурних зв’язків між нашими культурами. (Хай навіть в основі лежить якась інша мета – скоріше за все, утопічна.) По-третє, Україна не є членом МФГС, на жодні проекти гроші не дає. Тож те, що фундація таки фінансує деякі пов’язані з Україною проекти, постає справжнісінькою благочинністю. (Вже видано 12 томів тематичних антологій перекладів з різних мов країн-членів СНД та балтійських держав. Серед іншого планується і антологія української літератури.) МФГС створений за зразком ООН – а ще нікому в світі не спадало на гадку критикувати діяльність цієї міжнародної організації.

 «Хотілося б, аби було «правильне» фінансування Форуму, – зізнається фактичний керівник заходу, редактор сайту «Перекладачі країн СНД і Балтії, поетка Каріне Халатова. – Нами вже починають цікавиться. Добре, що в МФГС усвідомили важливість міждержавних проектів». Багато в чому саме Форум сприяв вибору ЮНЕСКО. «Минулого року ми спрямували в ЮНЕСКО спеціальне звернення. Це стало одним із важливих стимулів», – вважає Каріне.

Живучи в Україні, можна вирішити, що сильні світу цього нині всюди однакові – їм байдуже до культури, вони в захваті від ницього шоу-бізу, зачитуються низькопробними текстами, які ще років двадцять п’ять тому і на гарматний постріл до видавництва б не підпустили. Але Вірменія дає інший досвід: не всюди так, як у нас. Академічна музика, народний спів, давньовірменська література, декоративно-прикладне мистецтво, національні традиції – все це знаходить щирий відгук у душі будь-якого вірменина, без поділу на статки й місце проживання.

Під час Форуму пролунало жартівливе запитання: хто з українських авторів може претендувати на Нобелівську премію? Поставив запитання поет, перекладач творів Юрія Андруховича і Сергія Жадана російською мовою, куратор міжнародних проектів Ігор Сід. Звичайно, це був жарт (у чому Сід чесно зізнався), але майнула думка: а чи не допоможе проведення таких-от форумів, організація міждержавних проектів просуванню гідних світової слави українських літераторів до омріяної нагороди? Адже одна з вимог Нобелівського комітету – кандидат повинен бути перекладений багатьма мовами. І якщо, скажімо, Ігоря Калинця або Валерія Шевчука перекладуть хоча б двадцятьма мовами країн-учасниць їхні шанси на Нобель різко підвищаться.  

Взагалі Форум постійно наводив на паралелі з Україною. Цікавий приклад: серед іншого на Форумі обговорювали стан з авторським правом на переклади художніх текстів у країнахСНД і Балтії. У ґрунтовному виступі фахівець із авторського права Сусана Нерсісян розповіла багато цікавих речей. З 2000 року Вірменія – як і всі інші країни СНД – працює за правилами Бернської конвенції. Цей документ чітко регламентує права і обов’язки автора, перекладача і видавця. Звичайно, кожна держава прилаштовує правила конвенції до свого законодавства. Хтось ближчий до ідеалу, хтось стоїть трохи подалі.

Так, тільки у Вірменії видавець не має права не платити гонорар перекладачу – подібна угода просто не може бути підписана; більше того – перекладач не може відмовитися від гонорару. Як тут не згадати Україну, де перекладачам часто-густо взагалі не платять, часто цинічно аргументуючи, мовляв, це «честь» перекласти того чи іншого автора. А витрачені на роботу час і зусилля – це так, дрібничка… За зізнанням пані Нерсісян, яка добре знає український книжковий ринок, серед країн регіону проблем найбільше саме в Україні. «Можливо, це тому, що й видавництв у вас найбільше, – припускає вона. – Але ж і безлад при цьому! У вас близько 13 організацій опікуються захистом авторського права, та дуже часто люди не знають, куди звертатися».

Справжній шок викликало роз’яснення правил Бернської конвенції щодо авторського права на уривок твору. Якби Пушкін був живий, фраза «мой дядя самых честных правил» зробила б поета мільйонером. Адже навіть використання такого невеличкого уривка треба узгоджувати з автором і, в разі необхідності, оплачувати. Що вже казати про пісню «Два кольори», яка вважається народною, але насправді написана Дмитром Павличком – на кожне її виконання має давати згоду автор, причому обов’язково письмово і з печаткою. Можна махнути рукою – мовляв, який Берн, яка конвенція, про що ви! Але це закон, який просто так руками не замахаєш…