Культура 2013-07-20 16:38 Грабовський Сергій

Ігор Качуровський. Останній з грона неокласиків

Він здавався одвічним і довічним. Гуманітарій-енциклопедист, поет і перекладач, прозаїк, університетський професор і радіожурналіст, носій призабутої сьогодні шляхетності й освіченості…

Людина, яка народилася у Ніжині громадянином незалежної Української держави – і ніколи не забувала про те, що Україна має бути вільною… Ігор Качуровський менш, ніж півтора місяці не дожив до свого 95-ліття, і тепер усім тим, хто був з ним знайомий особисто, доведеться самостійно доходити до тих чи інших речей.

А то ж можна було зателефонувати до Мюнхена, де він жив з 1969 року, і запитати його про якісь деталі взаємин з колегами-літераторами, притаманні Ігореві Костецькому чи Івану Багряному, про політичні перипетії в Аргентині часів президента Перона чи про те, якою мовою розмовляли зазвичай чекісти у 1930-му, а якою – у 1932-му. Ну, а ті, хто зазнайомився з Качуровським через посередництво його творів, тепер уже не дочекається ані нових віршів, ані спогадів, ані літературознавчих текстів (а Ігор Васильович і по 90-літтю продовжував працювати – звичайно, не так інтенсивно, як у 70 чи 80…).

Його ще кілька десятиліть тому почали називати останнім з грона українських неокласиків. Узагалі-то «канонічних» неокласиків було п’ятеро – Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен), Максим Рильський. Перші троє загинули під час Великого Терору; Юрій Клен зумів 1931 року виїхати на лікування до Німеччини – відтак не був розстріляний чи згноєний у ҐУЛАҐу, але пішов з життя відносно молодим.

Читайте також: Еміграція слова

 І тільки Максим Рильський помер у статусі живого класика й академіка, зробивши в останні роки життя чимало для реабілітації імен своїх загиблих друзів і для передачі культурницької естафети молодому поколінню. А йшлося про досконале володіння мистецькою формою, про своєрідний панестетизм, про орієнтацію на класичну поетичну техніку і про націленість на історико-культурну та морально-психологічну проблематику.

А водночас, крім п’яти «метрів», шостим неокласиком – ще за існування цієї неформальної літературної групи – іноді називали прозаїка та літературознавця Михайла Могилянського. До неокласиків були близькі науковці й літературні критики Степан Савченко, Борис Якубський, Ананій Лебідь. З цією групою тісно був пов’язаний персонаж із химерною долею – Віктор Петров, котрий написав свої кращі прозові тексти під псевдонімом «Домонтович». На еміграції традиції неокласиків продовжували Володимир Державин і молодший брат Миколи Зерова Михайло, знаний як «Михайло Орест». Зрештою, учнем самого Миколи Зерова був лідер української школи поетичного перекладу 1960-80-х Григорій Кочур…

Читайте також: Петров-Домонтович. Безоглядність таланту

Молодий Ігор Качуровський не мав змоги навчатися безпосередньо у когось із перерахованих тут достойників культури. Звісно, з деякими з них він зустрічався на еміграції, листувався, просив порад, але все ж знаходив (або винаходив) ті чи інші мистецькі «технології» самостійно. Цьому сприяло й те, що з 1948 по 1969 роки він жив у далекій від Європи та США Аргентині, громадянином якої врешті став – і залишався ним до кінця днів.

Життя за океаном було непростим, а проте – вільним. Качуровський органічно влився в місцеву українську громаду, редагував журнал «Пороги», був співробітником журналів «Овид», «Мітла», «Нові дні». У 1958-62 роках він вчиться у Графотехнічному (літературному) інституті в Буенос-Айресі (першу вищу освіту письменник здобув у Курському педагогічному інституті, який закінчив 1941 року). А водночас він змушений був заробляти на прожиття робітником у порту та працівником ремонтної бригади на залізниці. І тільки 1963 року йому вдається стати викладачем вищої школи – спершу у Католицькому університеті, потім в університеті El Salvador.

Читайте також: Зеров і шантропа

На еміграції виходять його перші книги віршів, хоча писати він почанає ще під час навчання у Курському педінституті, - «Над світлим джерелом» (Зальцбург, 1948), «В далекій гавані» (Буенос-Айрес, 1956), поема поема «Село» (Новий Ульм, 1960) та прозові твори – романна дилогія «Шлях невідомого» (Мюнхен, 1956) і «Дім над кручею» (Мюнхен, 1966), повість «Залізний куркуль» (Мюнхен, 1959). Романна дилогія – це 24 епізоди з життя молодого українського інтелігента, котрий, за словами самого Качуровського, у роки Другої світової війни опинився між пекельними жорнами двох демонічних диктатур, сталінської й гітлерівської.

У повісті «Залізний куркуль» національну трагедію України в тій самій межовій історичній ситуації змальовано в образі розкуркуленого селянина, який повернувся під час німецької окупації до рідного села. Виходять у цей період друком і його літературознавчі тексти: розвідка «Новела як жанр» (Буенос-Айрес, 1958) та підручник з віршознавства «Строфіка» (Мюнхен, 1967). В літературознавстві та теорії культури він, за власним визнанням, розвиває ідеї Бориса Ярхо (який, висланий з радянської столиці, був його професором у Курському педінституті) і згаданого неокласика Володимира Державина. Качуровський поділяє засадничу для естетики неокласицизму концепцію Краси «як найвищого блага, як конкретної артистичної синтези Добра і Істини» (Державин), сповідує концепцію автономності мистецтва (за власним визначенням, «його незалежности від соціяльних, політичних, кліматичних та всіляких інших умов»), плекає тяглість мистецької традиції, протиставляючи поетів-традиціоналістів представникам різноманітних новітніх течійі з їхнім запереченням попередніх культурних надбань.

1969 року у житті Ігоря Качуровського відбувається важливий поворот: він виїздить до Європи, до Мюнхена, де захищає в Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії «Давні слов'янські вірування та їх зв'язок з індо-іранськими релігіями» та починає працювати в українській редакції Радіо «Свобода». Як літературний оглядач цієї редакції Качуровський у 1970-80-х роках підготував і начитав понад 2 тисячі радіобесід. Разом із тим з 1973 року він працює викладачем, а з 1982 року – професором філософського факультету УВУ.

Літературознавчі радіобесіди Качуровського мали резонанс в УРСР. Скажімо, письменник і дисидент, перший голова Української Гельсінської Групи Микола Руденко писав у спогадах: «Радіо "Свобода" дедалі частіше згадувало моє ім’я, з’явився інтерес до моєї творчості. Літературний оглядач Із Мюнхена Ігор Качуровський вишукував у журналах мої вірші й доволі високо їх поціновував. Тоді я ще не знав, що І. Качуровський не лише літературний критик, але й талановитий поет, прозаїк та глибокий теоретик літератури. Мені подобалися його виступи по радіо – я відразу впізнав у ньому рідну душу. Я благав Бога, аби йому не потрапили до рук книги мого першого літературного періоду, коли я був ущерть натовчений офіційною ідеологією. Та, здається, Бог милував: то були здебільшого вірші з "Вітчизни", котрі започаткували мій другий період, що відкривається книгою поезій "Всесвіт у тобі". Мені було радісно й гірко водночас: нарешті мене пізнають у тому вигляді, в якому мені б хотілося постати перед читачами…».

Значно пізніше вибрані бесіди Ігоря Качуровського на літературно-мистецькі теми увійшли до книжки «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо "Свобода"» (Київ, 2008).

Тут, у Мюнхені, виходять друком його збірки поезій «Пісня про білий парус» (1971), «Свічада вічности» (1990), тут пишуться фундаментальні теоретичні праці, більша частина яких стає книгами вже у незалежній Україні: підручник зі стилістики «Основи аналізи мовних форм», ч. 1 «Лексика» (Мюнхен-Ніжин, 1994), ч. 2 «Фігури і тропи» (Мюнхен-Київ, 1995), дослідження з теорії літературних жанрів «Ґенерика і архітектоніка», кн. 1 «Література европейського Середньовіччя» (Київ, 2005), кн. 2, ч. 1 «Засади наукового літературознавства», ч. 2 «Жанри нового письменства» (Київ, 2008), тут формується його, сказати б, підсумкова літературознавча книга «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки» (Мюнхен, 2002; К., 2008), покликана висвітлити доробок несправедливо забутих і замовчаних літераторів, передусім представників покоління Другої світової війни, та звільнити від стереотипів уявлення про творчість класиків українського письменства (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки). А ще – книги спогадів, поетичні антології і хрестоматії, збірка памфлетів (Качуровський писав їх під псевдонімом Хведосій Чичка), зрештою, навіть популярна розвідка з мікології «Путівник для грибарів».

Читайте також: Ігор Качуровський. Єднаючи час і простір

До речі, про мікологію і про філологію в одній сув’язі.

Може здатися, що поет-неокласик і поважний літературознавець мусив бути дуже серйозною, ба, неусміхненою людино, вдень і вночі перейнятою «вищими ідеями». Але це не так. Усі, хто особисто знав Качуровського, відзначали його небуденне почуття гумору, його вишукану інтелектуальну іронією, якою він супроводжував наче банальні побутові речі. Ось його лист до однієї з журнальних редакцій на «грибно-мовну» тематику:

«Шановна  Редакціє!

У подвійному (11-12) числі журналу за минулий рік розглядав я приємні  для  мого  ока  ілюстрації, що серед них найприємнішою був  грибний  натюрморт.

Спочатку зрадів: не лише Наталю Стефанів  та Зою Лісовську вабить  спокуса – повести споглядальника їхніх образів у грибне, досі ще незбагненне царство. Провадить туди  і Віктор Корольчук.

Також мені приємно знати, що на нашій землі виросло стільки козарів! Та прочитав я підпис – і жахнувся:

підосиновики...

Якою ж це мовою?

Наукова назва – Leccinum aurantiacum.

А в росіян дорослі гриби звуться "подосиновики", а малі, нерозкриті  ще грибенята – вони  також є на картині – мають окрему назву "челыш".

Тож шановний В. Корольчук просто транскрибував російську назву українськими літерами...

А як же буде по-нашому?

У деяких довідниках натрапляв я на термін "підосиковик".

Але це звичайна калька з російської  назви.

І "підосиновик", і "підосиковик" для мого вуха – ніби фальшиві ноти... Ми кажемо "підосичник". Та найкраще звучить "козар".

(До речі, "підосичника" та "підосиковика" зустрічав я в того самого автора – ніби хтось йому виправив рідне слово на кальку

Та є ще низка обласних, льокальних назв: "червоноголовець", "красноголовець", "бабка червона", "маслюк рудий". Зацікавила мене   галицька назва "трепятянник" (мав би бути "трепетянник" – від трепета – поетичної назви осики). Гриб має кілька відозмін: червоніші, ясніші,  брунатніші...

На Лемківщині (с. Красний Брід) звуть його "червоняк".

Щодо слова "козар", то це спільна назва для підосичників та підберезовиків, себто для роду "Leccinum"

А на слові "козар" хочеться мені трохи затриматись. До втручання  україністів були в нашій мові

яр і ярь (весна),

єр і ер (твердий і м‘який знаки),

козарь (пастух, що пильнує кози) та козар – козарлюга грибного царства.

Після вилучення палятального "рь" уже не пізнати, про кого чи про що саме йде мова: про гриба чи про козопаса.

Ігор  Качуровський».

Ось таке вільне володіння предметом – й засобами іронії…

Проте, звичайно, Качуровський міг бути й патетичним – причому вишукано-патетичним, лаконічно-патетичним, таким, де всі слова міцно підігнані одне до іншого:

В ямах, залитих вапном,

Вічним спочили сном

Наші батьки й брати.

В царстві звитяжного зла

Навіть несила була

Пам’ять про них берегти.

Як же любили вони

Місячні сині сни!

Як їм хотілось жить!

Нині в пустих черепах

Як сконденсований жах

Кусник свинцю лежить.

Це – з поеми «Село» (чи, як вона зветься у виданнях останніх років, «Село в безодні»). Ця поема, присвячена трагедії розкуркулення й Голодомору, є одним із кращих художніх творів про те страшне лихо. Твором настільки переконливим, що автор цієї статті сам бачив, як у незворушного й цинічного Олександра Мороза навернулися сльози на очі, коли він читав рядки Качуровського про винищення «куркульських» дітей…

Не можна сказати, що Ігор Качуровський не здобув визнання в сучасній Україні (куди він після 1991 року неодноразово приїздив). Тут вийшло друком чимало його книг, тут про його творчість написані десятки газетних і журнальних статей, книжки та дисертації, тут він удостоєний звання лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (за книгу «Променисті сильвети», 2006 рік). Але… У 2009 році тодішній головний редактор дуже й дуже демократичних та патріотичних «Вечерних вестей» Олександр Ляпін не полінувався написати на дві третини газетної шпальти статтю під назвою: «Шевченківська премія – пайок Невідомому солдату», в якій наочно засвідчив, що україномовну пресу та книги він не читає, українські театри не відвідує. І до цих «невідомих солдатів», котрих, мовляв, «народ не знає», пан Ляпін зарахував й Ігоря Качуровського… Але що там якийсь газетяр; торік у своїй програмі «Велика політика» телеведучий Євгеній Кисельов наполегливо вимагав у присутніх літераторів (людей, між іншим, знаних) відповіді на запитання, чого це серед українських були емігрантів відсутні значні письменники. Дехто із запрошених мляво заперечував – та ні, були такі, он Барка, скажімо, але вони всі померли вже, хто десять, а хто й двадцять років тому. Згадали тільки Барку… А Євген Маланюк, а Іван Багряний, а Володимир Винниченко (половина текстів написана в еміграції), а Ігор Костецький, а Михайло Орест, а Тодось Осьмачка? І, ясна річ, знані поети, прозаїки й літературознавці з якогось дива забули згадати про Ігоря Качуровського…

Країна мучена й безсила –

Та в ній шляхетне щось було –

Тепер сама собі прибила

Тавро безчестя на чоло.

Ці карбовані рядки Ігор Качуровський написав три роки тому, після приходу «донів» до влади в Україні. Гірко й справедливо. Можливо, тому й не захотіли про нього навіть згадувати «реєстрові експерти» - а раптом прогніваються господарі телеканалу й упорядники передачі, бо в останнього неокласика є й більш дошкульні визначення щодо всієї цієї публіки, яка сьогодні править бал на рідній землі визначного українця?

*********

Зі спогадів Ігоря Качуровського:

 

Зв’язку з селом ніколи не переривали, мати моя мала таку вдачу, що вона з усіма людьми дуже швидко знайомилася і приятелювала. Отже, їй знайомі селяни довіряли те, що, може, ближчим не довіряли. Я збирав матеріали тоді і пізніше – те, що чув, те, що розповідали, потім я записував це у формі віршів. Багато чого я також записав у формі наукового викладу, зібрав достатню кількість матеріалів на докторську дисертацію. Те, що друкувалося в українські еміграційній пресі, те, що я бачив і чув від людей, що назбирала моя мати - певною мірою основане на автобіографічних подіях, хоча вони дещо змінені. На основі таких конкретних подій базується один розділ поеми «Село».

 

І пригадалась наша перша втеча.

Осінній вітер. Пітьма дощова.

Калюжі. Холод. Стоптана трава

І листя облетілого хуртеча.

І чоловіча постать під вікном,

Що шепотіла – страшно йняти віру -:

“ – Цієї ночі... з дітьми.. до Сибіру...

Тікайте швидше.. та не йдіть селом...”

Це впало так нежданно і раптово,

Наначе щось порвалося в душі.

Адже ніщо для втечі не готове,

І на столі – такі смачні книші.

Що кинемо? Що візьмемо з собою?

Де притулитись? І куди піти?

І мовчки перевірили набої

І батько мій і парубки-брати.

І не того, на нас вигонять з дому,

Мені в ту мить найбільше стало жаль:

До болю захотілося малому

В руці стиснути браунінга сталь.

 

О Господи! Садиба.. хата... речі... –

Невже повік?.. Не вернемось невже?

А ніч немов призначена для втечі:

Ніхто не знайде і не встереже.

Бо дощ січе по шибах безупину

І дикий вітер роздягає сад.

... Дві паляниці, сала добрий шмат

Вже в пототняну вкинуті торбину.

А все добро, нажите на віку,

Зосталося отак, напризволяще.

Лиш з одягу святного що найкраще

Ми встигли захопити нашвидку.

Ми тихо вийшли і замкнули двері,

І зразу загубилися в імлі.

А миска непочатої вечері

Лишилась парувати на столі.

За клунею – городу чорні скиби,

Цупка, липуча і важка земля...

Щось там, од вулиці, майнуло ніби

І голоси почулися здаля.

Мерщій! Мерщій! Вже стукають до хати.

Впізнати лайку: “ – Бач, замкнувся,

                                                          гад!”

Мерщій! Мерщій! Це нас прийшли

                                                     забрати.

 

- І витягає пістолета брат.

Село праворуч. Клуні і левади.

Вечірні вікна – низка світлих плям.

Ліворуч – берегів відлогі спади,

Ріка внизу. Сюди дорога нам.

І в неба просячи страшного суду,

Назустріч ночі, вітрові й дощу,

Сказав я, що ніколи не прощу.

Ніколи не прощу і не забуду.

Очерета і морок навкруги.

Вже чуть, як в двері вибили з одвірку...

І ми йдемо край чорної саги,

Де не відбилась ні єдина зірка.

Це властива була прелюдія голоду. Село було поділене на кілька класів: на куркулів, середняків, бідняків. Серед куркулів була виділена група експортів – це ті, яких було виділено для вивозу в Сибір. Разом в СРСР було вивезено в тайгу від 12 до 15 мільйонів куркулів. Це, мабуть, більше, ніж тих, хто помер з голоду. Про них забувають, пам’ятають тільки тих, хто помер з  голоду. З голоду померло ще стільки ж. Скільки було населення на Україні – не знаю. Про голод говорять всі, бо  мешканці міст бачили, як селяни проходили до міста, жебрували, вмирали на вулицях, намагалися в 1933 році прорватися, але було зроблено кордони між Україною і Росією, і ті, хто хотіли йти пішки в Росію, були повернуті і загинули по дорозі - на Полтавщині, Чернігівщині від голоду, холоду, вертаючись назад на голодну Україну. Отже, говорити тільки про голод не можна, бо приблизно стільки ж померло і від холоду в Сибіру. Всього розкуркулено було від 20 до 22 мільйонів осіб. З них 15 мільйонів вивезено в тайгу. Решта куркулів поховалася на Донбасі, в інших містах. Отже, з куркулів частина загинула в Сибіру, частина врятувалася. Гинули середняки, селяни, які лишалися на Україні. Ті, що вчора були середняками, були оголошені куркулями і  їх розкуркулили інакше –це був прогресивний податок, коли призначалося сто пудів зерна вивезти, коли вивіз 100, призначали двісті, коли вивіз якимось чином двісті, призначали 400. Це люди, яких розкуркулили тут же на місці, часом записали в колгоспи, часом виселили з району, тих загинула частина, але не всі.

Найменший голод був на Півночі України, найстрашніший був на Херсонщині. Голод почався вже в грудні 33 року. Найлегший голод був на Вінниччині, бо по всій Україні тоді було обприскано отруйною рідиною сади. Сади гинули, люди не мали чим харчуватися у 32-му році, а в 33-му вже гинули. На Вінниччині якимось чином забули, чи хтось не дозволив, обприскати отрутою сади, і сади там збереглися, тому найменша кількість померлих від голоду на Вінниччині. Скільки було населення на Україні – ніхто не знає. За радянськими даними  було 29 мільйонів з чимось, за рахунками польського економіста – 32 мільйона 900, але якщо порахувати по окремих селах – то було 35 –36 мільйонів або і більше.

Чи були страшні випадки? Так, люди вбивали один одного, чоловік вирізав всю родину, щоб не гинути з голоду, собачину їли по містах. В селах собачини не їли, бо 1928-го року навесні всіх собак на селах вистріляно. Так що це неправда, що харчувалися собачиною. Лише в містах і містечках, де також був голод, приходили голодні селяни, там могли їсти собачину. Одним словом, свавілля було повне, роби що хочеш. Це робили самі селяни, присилали якогось одного представника з міста. Одним словом, разом, по всьому СРСР  розкуркулювання впровадили 36 тисяч комуністів, але їм допомагало вдвічі більше чи втричі селян з кожного села. Знаходили людей, які готові були заради влади робити те, що їм скажуть».

Новини RedTram

Loading...