ut.net.ua 2010-01-22 00:00 Кочубей Юрій

Іслам у Європі: вдома чи в гостях

Віра в Аллаха прийшла в Європу всерйоз і надовго, тож місцеві християни та мусульмани мають знайти прийнятну для всіх формулу співжиття

Події останніх років, так чи інакше пов’язані з ісламом, та вміло поширювані страхи про «ісламізацію» Європи відсунули у тінь той факт, що іслам вже давно присутній у Європі й нормально пристосувався (можливо, не завжди в оптимальному варіанті) до співжиття з немусульманським світом.
 
Старі знайомі

Європа давно знає мусульман – відтоді як вони вступили у контакт із християнськими державами, зі світом ісламу були і війни, і мирні часи. Армії послідовників Пророка Мухаммеда дійшли до Луари й Альпійських гір, араби на багато століть затрималися в Іспанії та на островах Середземного моря, імперія Османа опанувала Балкани і Причорномор’я з Кримом, а на Сході Європи мусульманами стали піддані Золотої Орди – жителі Поволжя. І навіть під самою Москвою певний час існувало васальне Касимовське ханство. Незначним мусульманським анклавом можна вважати литовсько-білоруських татар, які в складних умовах все ж притримувалися віри предків.

З часом ситуація змінювалася, й у ХХ столітті в Європі населеними переважно мусульманами були тільки Боснія та Албанія, європейська частина Туреччини – Румелія, а також деякі анклави в Болгарії та югославських республіках. Поволжя і Крим залишилися мусульманськими краями, але не мали самостійного політичного значення, особливо в роки атеїстичного радянського режиму. Тут важливо зазначити, що в названих вище частинах Європи мусульмани становили більшість населення і могли жити за своїми законами і звичаями.

У решті країн Європи і Північної та Південної Америки були громади мусульман – вихідців із різних країн ісламського світу. Все це належало до звичайного пейзажу, що не дуже хвилював корінних європейців-християн: ішлося про окремих осіб зі своєю релігією, які поводилися спокійно і знали своє місце.

Ситуація радикально змінилася після Другої світової війни. Економічне становище країн третього світу було кричущим: брак промислової інфраструктури, засноване на монокультурах сільське господарство, відсутність відповідного рівня освіти і системи охорони здоров’я, безробіття призвели до масової міграції з населених, зокрема й мусульманами, країн Азії та Африки на Захід. Слід згадати, що цьому сприяли й деякі кроки влади колишніх метрополій. Уряд Великої Британії відчинив двері для мігрантів зі своїх колишніх володінь, щоб таким чином залишити їх у сфері свого впливу, уряд Франції був змушений евакуювати з Алжиру на континент десятки тисяч так званих харкі з родинами (алжирців, які в роки війни за незалежність країни боролися на боці Франції). Потім Західна Європа стала відчувати брак робочої сили, особливо низькокваліфікованої, й достатньо широко відкрила шлюзи для трудових емігрантів.

Особливі зміни відбулися протягом останніх 25–30 років: до нормальної еміграції додалося так зване возз’єднання сімей, що значно вплинуло на кількість прибульців з-за моря, і, певна річ, триває неконтрольована міграція нелегалів. У європейських містах з’явилися цілі квартали і конгломерати, що нагадують гетто, в яких переважають мусульмани: у Франції – вихідці з Північної та Західної Африки, в Німеччині – з Туреччини, у Великій Британії – з Індостану.

На думку низки спеціалістів, загалом у країнах Заходу налічується до 30 млн мусульман. Із них у Європі – понад 20 млн. Зрештою, ніхто не знає точних цифр. Звісно, таке становище не могло не викликати занепокоєння і керівних кіл Заходу, і самих емігрантів-мусульман. Якщо раніше релігія мігрантів була приватною справою одиниць, то наплив мусульман у Європу порушив питання про їхній статус як колективів, про їхні права, зокрема релігійні. Це вже було не приватним питанням, що стосується окремих осіб. Присутність мусульман стала видимою: з’явилися культові споруди, релігійні школи і благодійні установи, традиційний одяг мусульман вже перестав бути екзотикою, а дедалі частіше навіть домінував на вулицях у певних кварталах європейських міст. Європейській промисловості, що вступила в «електронну» еру, вже не були потрібні тисячі працівників низької кваліфікації, інфраструктура була розбудована, тож мігранти, особливо молодь, першими зазнали безробіття, а отже, й бідності. Ґрунт для соціального вибуху був готовий.

 Реакція і радикалізація

Поміж європейців теж з’явилися ксенофобські настрої, якими стали користуватися певні політичні сили, розпалюючи неприязнь до ісламу і мусульман. До цього підштовхувала й міжнародна обстановка. Наприкінці минулого століття також загострилася боротьба за ресурси і стратегічні плацдарми в регіоні Близького та Середнього Сходу. Війни в Афганістані, Чечні, Іраку не могли не призвести до радикалізації настроїв частини мусульман у всьому світі, зокрема й тих, які проживали на Заході. Слід мати на увазі й те, що радикалізації мусульман на Заході сприяють і різні провокативні акції в дусі поглядів американських неоконсерваторів, які, прикриваючись «свободою слова», принижують та ображають всіх мусульман: від «революціонерів» до поміркованих і просто віруючих людей. Дос­татньо згадати карикатури на Пророка Мухаммеда у данській газеті Jyllands-Posten.

Проявилися і проблеми цивілізаційного характеру. Ми знаємо, що європейські країни, США і Канада живуть в умовах секулярності й навіть багато в чому атеїзму. Мусульмани – і це констатують усі аналітики – виявилися неготовими до сприйняття такої ситуації. Представники Заходу кажуть, що мусульмани мусять прийняти «загальновизнані цінності», якими вони цілком щиро вважають європейські. Але тут у мусульман виникає запитання: хто і коли їх визначив і визнав? Хіба мусульмани брали участь у їх розробці та визначенні? Тому ісламісти, як і представники низки інших цивілізацій (конфуціанської, буддійської), вважають, що їм насильно на­в’я­зують погляди і спосіб життя, які не відповідають їхнім релігійним переконанням і традиціям. При цьому йдеться не про якісь догматичні суперечності, а про складнощі щоденного життя простих людей, які зберігають та хочуть і надалі зберігати свою етнічну і конфесійну ідентичність, жити за своїми традиціями і в межах закону захищати свої цінності. Іслам – релігія універсальна, він теоретично не мав би бути проти глобалізації, але ж мусульмани бачать, що на практиці глобалізація відкриває шлях для вестернізації з її бездуховністю, атеїзмом, егоїзмом і моральною деградацією.

Розвиток подій у Західній Європі свідчить про провал інтеграційної політики західних урядів щодо представників мусульманських народів, яку вони проводили з самого початку їхньої масової міграції в Європу. Мало місце й нехтування релігійним чинником, бо мусульмани, зокрема араби, не піддаються асиміляції, а, навпаки, намагаються будь-що зберегти свою національно-конфесійну ідентичність. Найгірше те, що в середовище європейських мусульман знайшли дорогу проповідники крайніх радикальних течій, які, прикриваючись ісламом, сіють ненависть і терор, підриваючи основи нормального співжиття мусульман та християн. Справжнім шоком для західного істеблішменту став факт участі мусульман, кот­рі народилися, здобули освіту і жили на Заході, в підготовці та здійсненні жахливих терористичних актів.

Які ж відповіді знаходять уряди західних держав на виклики, що з’явилися у зв’язку зі значною міграцією мусульман? На жаль, як і досі, їх часто шукають у сфері поліцейських та адміністративних заходів.

 Культурний опір

Помилкою західноєвропейських політиків було те, що вони покладали надію насамперед на так звану акультурацію, тобто засвоєння емігрантами по прибутті на Захід місцевої культури і звичаїв.

Французький уряд розраховував на те, що найефективнішою буде політика абсорбції або асиміляції, тобто поглинення панівним етносом прибулих, переважно вихідців із Магрибу, щоб вони в наступному поколінні втратили свою ісламську й етнічну ідентичність і розчинилися поміж місцевого французького населення. Це називалося «інтеграція». Так теоретично мало бути, але так не сталося. Мусульмани тримаються своєї віри та звичаїв, і спроби уряду Франції досягти успіху шляхом заборони вдягання «ісламських» хусток у школах чи так званої бурки (плаща, що покриває жінку з голови до п’ят) лише загострюють внутрішньополітичну обстановку і викликають протести ісламських країн. А як виявилося, ту бурку у Франції вдягають лише кілька сотень жінок. То чи варто було здій­мати скандал?

У Великій Британії та Німеччині схилилися до політики «багатокультурності», але й вона не виключає геттоїзації і дискримінації мусульман.

Нині стало очевидним, що західна політика не спрацьовує. І в умовах глобалізації іслам став могутнім фактором консолідації та збереження ідентичності: мусульмани зберігають самобутність і вимагають задоволення своїх прав, посилаючись на принципи демократії та конституційні норми своїх держав, оскільки багато з них живуть на Заході впродовж довгих років і набули громадянства країн перебування. Поліцейські дії виявилися малоефективними. Тож народилася ідея створення так званого євроісламу, тобто європейського ісламу, що відповідав би інтересам держави, допомагав би стримувати напруження в суспільстві й нейтралізував вплив прибічників радикальних течій. Цей термін невдалий, бо іслам є цілісним віровченням, тому якось фрагментувати його, поділити на європейський, російський чи американський не вдасться.

Розглядаючи нинішні хрис­тиянсько-мусульманські відносини в європейських країнах, можна дійти висновку, що західний світ не знав як слід своїх сусідів – мусульман, котрі теж часто й досі засліплені старими стереотипами щодо європейців. Академічне вивчення мусульман та їхньої культури розпочалося в Європі ще з кінця ХVІІ століття, і європейська наука мала в цій царині великі досягнення. Але треба пам’ятати, що тоді іслам вивчали у його природному середовищі, коли він є панівною релігією, вірою більшості населення і має цілковиту підтримку світської влади. Традиційні погляди західних вчених на Схід гостро розкритикував американський вчений палестинського походження Едвард Саїд у праці «Орієнталізм».

Нелегкий діалог

Загострення ситуації набирає таких масштабів і проявів, що з огляду на наявність у світі запасів зброї масового знищення та перспективу її поширення, а також розмах тероризму стає очевидною можливість переростання локальних конфліктів і сутичок на Близькому Сході у новий Армагеддон. Це змушує тверезо мислячих і відповідальних людей різних країн шукати вихід із ситуації, що склалася, у мирних дискусіях. Протистояння між Ісламом і Заходом уже стало предметом консультацій між сильними світу цього в Давосі, що привели до появи 2004 року Ради 100 лідерів (С-100) «Діалог Захід – Ісламський світ», співголовами якої стали принцеса Лолуа аль-Фейсал аль-Сауд із Саудівської Аравії та лорд Кері оф Кліфтон, колишній архієпископ Кентерберійський.

Думаю, в цьому середовищі з’явилася й ідея глобального проекту «Альянс цивілізацій», котру висунув на 59-й сесії Генеральної Асамблеї ООН прем’єр-міністр Іспанії Хосе-Луїс Сапатеро, до якого негайно приєднався турецький колега Реджеп Ердоган. Метою проекту проголосили ліквідацію причин наростання міжнародного тероризму і сприяння стабілізації відносин між Заходом і мусульманським світом. ООН підтримала цю ініціативу, а відповідною резолюцією доручила ЮНЕСКО «відігравати ключову роль [у її реалізації], зокрема й через міжрелігійний, і внутрішньорелігійний діалог, і діалог цивілізацій». Було створено потрібні механізми, й ідея почала втілюватися в життя: у січні 2008 року в Мадриді відбулися перший щорічний форум Альянсу та низка інших акцій. 2009-го ЮНЕСКО опублікувала важливий документ: доповідь «Інвестування в культурне розмаїття і міжкультурний діалог», що розкриває широке поле співпраці і для Заходу, і для Сходу, зокрема й для України.

Безперечно, така позиція не відповідає інтересам прихильників неоконсервативної ідеї про «сутичку цивілізацій» в ХХІ столітті (Самуель Гантінґтон, Бернард Льюїс, Річард Перл, Деніел Пайпс), які донедавна впливали на зовнішню політику США й усіляко підривали зусилля щодо імплементації рішень ООН і ЮНЕСКО.

 

Рух назустріч

Дуже важливо, що на проблеми ісламу в Європі звернули увагу також мусульманські вчені-богослови улеми. Найбільший авторитет нині має вчений-теолог шейх Юсуф аль-Карадаві, єгиптянин за походженням, який проживає в Катарі. Ще 1997 року він заснував Європейську раду фетв і досліджень, що здобула певний авторитет поміж мусульман на Заході. Водночас одні мусульмани його критикують за надмірну традиційність, а інші – за нібито відхід від норм шаріату. Свій підхід до вирішення актуальних проблем життя мусульман на Заході він називає «серединним шляхом» і виступає за повільні, а не радикальні зміни в мусульманському сприйнятті нових реалій. У глобалізованому світі він розглядає мусульман як своєрідну віртуальну умму (спільноту), в якій діятимуть помірковані, прийнятні для всіх закони.

Шейх аль-Карадаві випускає фетви (рішення, приписи), що полегшують життя віруючим у секулярному середовищі, наприклад, дозволяє їсти разом із «невірними», аби тільки їжа була дозволеною, дивитися кіно, але не порнографічне, брати участь у святах із християнами, але не в релігійних, таких як Різдво тощо. Він не підтримав талібів, коли ті затіяли руйнування статуй Будди в Афганістані. І водночас проголосив можливість «фінансового джихаду», тобто збору внесків для боротьби за права мусульман, чим викликав зливу критики з боку Ізраїлю та його союзників і звинувачення в підтримці терористів. Утім, коли 2004 року було створено Міжнародну асоціацію мусульманських вчених за участю представників сунітів, шиїтів, ібадитів і зейдитів, тобто найчисельніших ісламських віровизнань, саме його було обрано її головою. Він став також членом консультативного комітету «Центру поміркованості й оновлення ісламу» (Катар), завданням якого є боротьба за поліпшення образу ісламу і мусульман у світі й сприяння міжрелігійному діалогу.

У Франції визнання здобув імам мечеті міста Бордо Тарек Убру. Він вважає, що в західних країнах має діяти «шаріат меншості», тобто шаріат, пристосований до умов, коли мусульмани становлять меншість у країні проживання. Його проповіді закликають не порушувати основ релігії й разом з тим пристосовуватися до умов життя у Франції. Імам Тарек Убру наголошує не на юридичних положеннях шаріату (наприклад, не вимагає обов’язково відрубувати руку за крадіжку), а на релігійно-етичних нормах ісламу, яких можна дотримуватися будь-де, навіть у секулярному середовищі: молитися, поститися, платити закят (релігійний податок). В Індії один муфтій видав фетву, в якій мусульманам дозволяється займатися вправами за системою йоги.

Визнання здобув ще один ісламський вчений – громадянин Швейцарії Тарик Рамадан, автор багатьох публікацій, останньою з яких є «Західні мусульмани і майбутнє Ісламу». Він не підтримує ідеї «шаріату меншості», вважаючи, що такий підхід призводить до подальшого відчуження різних громад (християнської і мусульманської) та послаблює позиції ісламу. Він закликає молодь здобувати європейську освіту і брати активну участь у політичному житті Європи.

Породжує оптимізм і прийняття на зібранні в Брюсселі понад 400 мусульманськими асоціаціями Європи «Хартії європейських мусульман», у якій викладено положення, що узгоджуються з Кораном і водночас відповідають нормам співжиття різних людей у спільному помешканні: кожен – і гість, і господар – має право почуватися комфортно, як у себе. А для цього всі повинні мати однакові права та обов’язки, сповідувати принципи толерантності та взаємної поваги цінностей кожного і, відкинувши давні стереотипи, бути готовими пізнавати один одного. Тільки за такого підходу на планеті стане менше зон напруження і гарячих точок.

 

Новини RedTram

Loading...