Ріхард Герцінґер

Ірраціональний вибір

7 Листопада 2019
Незадовго до 9 листопада, 30-ї річниці падіння Берлінського муру, Німеччина переживає шок.

Понад 50% виборців у східнонімецькій федеральній землі Тюрингія два тижні тому обрали або наступницю Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) партію «Ліві», або правоекстремістську АдН, зробивши когось із них найпотужнішою та другою силою відповідно. Обидві партії відкидають цінності революції свободи 1989–1990 років.


Пом’якшувати це словами про звичайний «протестний вибір» проти наявної демократичної еліти вже неможливо. Ті, хто в Тюрингії проголосував за АдН, мали б знати, що підтримують відверто правоекстремістську партію. Її земельний голова Бйорн Гокке, якого згідно з рішенням суду можна називати фашистом, відкрито поширює расистські тези й нівелює значення Голокосту. Доводиться виходити з того, що виборці АдН погоджуються з правоекстремістським спрямуванням цієї сили або навіть виразно його підтримують. І це на виборах, які відбулися невдовзі після терористичного нападу в Галле, що забрав життя двох людей. Його вчинив прихильник антисемітських і расистських теорій змов, які є і в рядах АдН.
Поміркованого чинного міністр-президента й голову регіонального осередку лівих у Тюрингії Бодо Рамелова та Лівих, які роками представлені в різних східнонімецьких урядах і в Берліні, не можна без застережень прирівнювати до неофашистської АдН. Але, роками розбурхуючи антизахідний і антиліберальний ресентимент, ця партія готує праворадикальним націоналістам ідеологічне підґрунтя. Між згаданими двома силами є й вражаюча спільність, до якої німецька громадськість ставиться надто легковажно: їхня прихильність до путінської Росії.

 

Читайте також: Die Welt: Невігластво й незацікавленість розділяють Схід і Захід


Звичні пояснення популярності АдН переважно безпідставні. Так, твердження, що висока сприйнятливість східнонімецьких виборців до антидемократичних гасел — наслідок утисків інтересів колишніх громадян НДР чи навіть «колонізації» Східної Німеччини Західною, не підтверджуються реальністю. Насправді мешканці Тюрингії живуть у свободі, гарантованій правовою державою безпеці та здебільшого в такому достатку, якого немає майже ніде в Європі чи й світі. Попри певні труднощі й помилки в процесі возз’єднання Німеччини розвиток Східної Німеччини з 1990 року — це історія успіху, а Тюрингія — одна з економічно найпотужніших нових федеральних земель. Поширене уявлення про те, що виборці АдН — це соціально незахищені люди з незрозумілою соціальною перспективою, спростовують дослідження. Насправді виборець АдН — представник заможного середнього класу. Його сповнений ненависті радикалізм живиться не соціальною нуждою чи культурним відмежуванням і несприйняттям, а нав’язливим страхом, що темні сили хочуть позбавити його достатку й безпеки.

Успіх екстремістських антизахідних рухів — це не на­слідок політичних і соціальних хиб ліберальних демократій, а результат систематичної ідеологічної індоктринації дезінформаційними апаратами


Успіх екстремістських антизахідних рухів — це не на­слідок політичних і соціальних хиб ліберальних демократій, а результат систематичної ідеологічної індоктринації дезінформаційними апаратами. З часом це створило стійкі суспільні середовища, що існують у протилежній реальності, де більше не діють об’єктивні факти й раціональна аргументація. І ці середовища стають більшими. Демократичні еліти нарешті повинні зрозуміти, що цей виклик — частина масштабного нападу не лише на спадщину демократичних перетворень 1989–1990-го, а й на саме існування ліберальної демократії. Кремль і дезінформаційний апарат його спецслужб, звісно, не єдиний ініціатор цих процесів, але без його ідеологічної, фінансової та пропагандистської підтримки деструктивні екстремістські сили не могли б поширитися так швидко й із таким розмахом.

 

Читайте також: Die Welt: Похмурі перспективи для Німеччини


Задля розуміння того, чому значні частини демократичних суспільств сприйнятливі до таких деструктивних посилів, варто звернутися до праці Зиґмунда Фройда «Невдоволення культурою» 1930 року. У ній він констатує нерозв’язну конфронтацію між індивідуальним задоволенням інстинктів і культурним обмеженням пристрастей, яке неуникне для життя в цивілізованих умовах. На думку Фройда, окрім інстинкту самозбереження й принципу задоволення в людській психіці є потяг до саморуйнування чи «потяг до смерті», який за певних кризових обставин може проектуватися на цілість культури. Тоді прагнення скинути тягар долає силу стримування власних деструктивних інстинктів. А авторитарна, харизматична фігура, яка тут-таки нахабно й безсоромно брехливо відкидає правила політичної культури, стає для цього деструктивного потягу ідентифікаційною постаттю.

 

Фройд, звісно, оперує спекулятивними елементами типової тогочасної критики культури й виводить свої тези із суперечливих категорій психоаналізу. Попри це варто згадати його починання визнати ірраціональне як самостійну, міцно вкорінену у світ людських інстинктів силу. Це, власне, означає визнання того, що не всі явища суспільної реальності піддаються раціональному поясненню. І лише усвідомлення цього дасть змогу давати відсіч виявам ірраціонального.