Тарас Лютий

Шукач аналогій

27 Березня 2020
Багатогранний феномен Леонардо да Вінчі, хоч скільки до нього звертайся, зачаровує нерозгаданістю, подібно до посмішки Джоконди. Саме тому новітня біографія ренесансного вмільця авторства Волтера Айзексона знову вабить читача можливими контекстами.

Народжений поза шлюбом, освіту Леонардо здобував поволі й самотужки: вчився на досвіді та експериментах, рушаючи неторованими шляхами, немовби зачудований природними дивовижами першовідкривач. Про це свідчить епізод із дитинства, коли Лео втрапляє в печеру, що страшила й приманювала негаданими виплодами виображення. Тому між цариною дійс­ного та фантазійного надалі й простягалася його допитливість, а найдужче зараджував принцип аналогії. До його соціальної неординарності долучалася незвичність персональна, передовсім вегетаріанство. Він був шульгою — неабияким мастаком писати у зворотному напрямку, виводячи літери наопак і малюючи справа наліво. Ще більшої ексцентричності йому додавала відсутність потягу до жінок, заміщена гомоеротизмом, яким він аніскілечки не гнітився. У його записнику занотовано, що пеніс є непідконтрольним органом, адже всякчас учинить як забажає. Цим Лео ще більше підкреслював свою неоднозначність.

 

Читайте також: Ніцше і Самотність


Одержимість пізнанням прокинулася щойно він став підмайстром боттеґи Верроккйо. Професійні секрети допомагали злучати спостереження з уявою. Та Лео не вмів зупинятись у цій нестримності творити поміж реальністю й ілюзією. Це випливає з уцілілих мистецьких, а також інженерних проектів. Останні, правду кажучи, часто-густо були далеко не завжди безневинними технічними зразками, а зброєю холоднокровного вбивства на війні: тішить хіба те, що до реалізації справа майже ніколи не доходила. Але на контрасті світла з темрявою визрівала куди потужніша майстерність об’ємно зображувати фігури на пласкій поверхні. Тому в художній творчості чи не найпоказовішим ефектом було сфумато — зображення тіней із розмитими краями, коли мистець змушує образи мріти, а не увиразнюватися. Тіні ставали засобом пластичного відображення, залежали від інтенсивності світла, вкладалися у перспективи, форми чи кольори. Глядач був заскочений не лише технікою виконання малюнка, а й змістом, зокрема нетрадиційними андрогінними персонажами, приміром архангела Гавриїла чи Івана Хрестителя.

Геній Леонардо проявився не стільки у витончених формах і завершеності робіт, а в розмитості меж сприйняття та принциповій невичерпності пізнання


Нестримність пошуку підштовхувала маестро не завершувати роботи, а надалі випробовувати неординарні ідеї, нехай і без остаточного втілення задуму. Здавалося, цей чоловік розчинявся в придумуванні, прокрастинуючи чи впадаючи в меланхолійні настрої. До цього плюсувалася нехіть віддавати комусь дітища. Ось чому в тридцять йому було мало чим похвалитися як художнику чи винахіднику, котрого цікавив переважно процес. Але його уява запалювалася від перформативності: недарма карнавали й театральні постановки ставали неабиякою пристрастю Леонардо. Саме тому на полотнах усякчас помічається тяга до динаміки, вираження рухливих станів людини за допомогою загадкових поз і жестикуляції (візитівкою нашого віртуоза є роботи, де фігурує кисть із випростаним указівним пальцем). Йому вдавалося створити наративний живопис, або цілий спектакль. А це вело до вивчення анатомічних особ­ливостей, як-от робота мозку, м’язів і нервів. Після розгляду низки змальованих гротескних людських фізіономій виникає враження, що за ними справді стоять якісь показові сутності. А чого варті портрети-протиставлення зморшкуватого й кривоносого старигана з важким підборіддям та андрогінного хлопчака — чогось середнього між ангеликом і бісиком? Виглядає так, що в цій несиметричній композиції майстер схоплює власну роздвоєну суть. Один із рисунків через цих персонажів передає чуттєвих близнюків — Задоволення (юнак) і Біль (старий), які не існують окремо.

 

Читайте також: Іван Мірчук: «Українська філософія – це філософія життя»


Інша паралель виникає між макрокосмом (світом) і мікрокосмом (людиною). Леонардо не перестає наснажуватися нею, що в мистецтві, що в науці. Найбільше вона проявилася тоді, як він зацікавився дослідами античного винахідника Вітрувія, особливо проведеною ним аналогією між будівлею храму та пропорціями тіла чоловіка, зображеного лежачи навзнак. На малюнку «Вітрувіанська людина» бачимо когось схожого на Лео (він ніби дивиться у дзеркало), це нагадує спробу оцінити себе. Варто сказати, що дослідницькі поривання дозволяли йому виявляти подібності в багатьох царинах знання й використовувати ці повтори. Приміром, плід у материнському лоні схожий на зернину, що вилущується з лушпини; функціонування духових інструментів вторить людській гортані; принцип дії водяних чорториїв і повітряних вихорів збігається зі звивами локонів тощо. Звісно, не йшлося про буквальну збіжність. Проти неї він якраз і застерігає. Навіть копії його картин ніколи не були точними репліками, а робилися зі смисловими й художніми інтерпретаціями.

 

Загалом Леонардові міркування виказували непомірну подібність до того, в який спосіб йому вдавалося оприявнити думку. Проте цей тип мислення не зводиться винятково до конкретних відповідників, а радше суголосний із дослідами. Хай там як, а геній Леонардо проявився не стільки у витончених формах і завершеності робіт, а в розмитості меж сприйняття та принциповій невичерпності пізнання. Обходячи догматизм, живописець пропонує нам самим ставати дієвцями в розпізнаванні та творенні гармонії світу в усій його нестандартності та розмаїтості.