Сергій Корсунський

Приземлення

6 Жовтня 2020
З відновленням незалежності в українському суспільстві панувала думка, що то Москва несе на собі всі атрибути радянського, навіть російсько-імперського світогляду.

А в нас лахміття радянської ідеології та бюрократії натягнуте на здорове тіло української ідентичності, волі до свободи, жаги до суспільного добробуту й соціа­льного прогресу. Насправді ситуація виявилася дещо гіршою. І якщо певних рис радянського минулого нам таки вдалося позбутися, традиції російської імперії, що й нині є стрижнем світогляду московитів, дивним чином зачепилися й за українське суспільство. Корупція можновладців, непотизм, взаємна зневага інституцій і громадян, концентрація суспільних сподівань не на системних підходах, а на особистостях, як і атрибуція розчарувань у комусь іншому, крім себе, — усе це віками виховані риси не нашої історії, але вони все ще з нами. Так відбулося приземлення. Проте очевидно також і те, що позбавитися тягаря минулого косметичними засобами не вдасться. Потрібна нова архітектура суспільства й держави. Для того щоб повернути тимчасово захоплені території, населенню треба запропонувати майбутнє, яке не пов’язане з їхнім минулим, — світле, прекрасне, нове. Це саме стосується і всієї України, і навіть усього людства.

 

Читайте також: Націоналізм радянського розливу


Цілком очевидно, що нинішній простір для життя та діяльності людини себе вичерпав. І це стосується не тільки матеріальної, а й духовної складової. Зневага, нищення лісів і річок, історичних будівель і пам’яток, комфортної для суспільства інфраструктури заради вигоди або з ідеологічних міркувань свідчать про тотальне нерозуміння єдності долі кожної людини й людства загалом. Утрачені навички співбуття (а не співіснування, як це видається сьогодні, — саме існування, а не буття) неможливо поновити за допомогою ремонту проржавілих конструкцій. Про потребу формування нового суспільного договору вже заговорили вголос, і не тільки на інтелектуальних тусівках. Суспільства мають зрозуміти: або ми домовимося, або процеси деградації стануть незворотними.

Цілком очевидно, що нинішній простір для життя та діяльності людини себе вичерпав. Про потребу формувати новий суспільний договір уже заговорили вголос, і не тільки на інтелектуальних тусівках. Суспільства мають зрозуміти: або ми домовимося, або процеси деградації стануть незворотними


Є кілька причин нинішнього стану справ, які не можуть влаштовувати жодну тямущу людину. По-перше, це глибоке виснаження природних ресурсів, знищення глобальних екосистем. По-друге, вичерпання створених за минулі періоди концептуальних засад соціально-економічної організації міст, суспільств, держав, корпорацій унаслідок доведення принципів вигоди до абсурду (яскравий приклад — міста — вертикальні сади в Китаї, які виявилися непридатними для життя). По-третє, нерівність, яка стрімко зростає і ґрунтується на експлуатації, насильстві, примусі та депривації, стала причиною деградації мудрих еліт, спроможних до помислення майбутнього. За цих умов говорити про «збереження», «реформування» чи «модернізацію» можна лише в контексті свободи вибору, яка, безумовно, буде основою майбутньої нової архітектури.


Коли йдеться про щось концептуальне, то варто почати заново. Чим людина відрізняється від інших живих істот? Трьома речами: усвідомленням обмеження в часі власного буття, відчуттям єдності всього сущого та здатністю помислити майбутнє. Так було і так є. Але в новій архітектурі людина має також прийняти, що: 1) вона не є вершиною творіння; 2) фізичне виживання не має стати єдиною причиною формування спільного майбутнього; 3) людина як частина людства є не більш, але й не менш важливою, ніж саме людство в природі. Гармонія в навколишньому світі, яка є ознакою ідеальної його організації, рівноцінна гармонії з навколишнім світом. Із практичного погляду людина не є необхідною часткою природи. Проте тільки вона є тією її частиною, що мислить. Але мислити можна тоді, коли є незаповнені пустоти, де живе думка. Нинішній світ щільно заповнений. Релігії, закони, кодекси, правила, інструкції, традиції, звички, переконання — усе це каже людині, що треба робити і як, але не каже — чому. Усе це заповнює весь простір співбуття та унеможливлює розвиток, попри ступінь його добрих намірів і суспільної користі. Процеси деградації природи та суспільних відносин, які людство не змогло зупинити з огляду на неспроможність сучасних еліт помислити нове майбутнє, що не ґрунтується тільки на минулому, можуть стати незворотними. Потрібні, як кажуть філософи, «пустоти», які відкриють можливість шукати нові «архітектурні» рішення.

 

Читайте також: Після глобалізації

 

Співбуття в таких пустотах ґрунтується на свободі волі й вибору, хоч і не відкидає всього того, що вже створено, і не примушує нікого виходити за межі власних уподобань.


Немає іншого способу створити сприятливе середовище для розвитку людських співтовариств в ім’я спільного добробуту, зростання рівня щастя (а не ВВП), забезпечення особистої та суспільної свободи. Якби не було нинішньої пандемії, її треба було б вигадати — таким яскравим свідченням спільності долі людства вона стала. Найбагатші країни постраждали навіть більше, ніж найменш розвинені, і ніхто не залишився осторонь. Виживуть або всі, або ніхто, і це стосується не тільки коронавірусу в умовах, коли отримання вигоди та гонитва за прибутками перетворилися на глобальну ціль, яка не залишила місця нічому іншому. У новій архітектурі людина має вивести свою свідомість за межі роду, національної групи, країни, навіть планети, усвідомити свою унікальність і водночас єдність з усім іншим світом, свою обмеженість — і спроможність творити майбутнє, нескінченне розмаїття буття — і його надзвичайну вразливість.