Юрій Макаров

Сеанс співчуття

5 Грудня 2020
Колись давно, років із тридцять тому, я мав честь познайомитися з Орестом Субтельним, канадським істориком і автором чудового підручника з історії України, за яким багато хто відкривав для себе минуле рідного краю (бо інших, окрім «Історії УРСР» тоді взагалі ще не було), а також надзвичайно інтелігентною людиною.

Не пам’ятаю вже, як ми торкнулися в розмові тих, кого згодом почали називати п’ятою колоною, і я поскаржився на категорію співвітчизників, які не просто не сприйняли незалежність, а навіть не спромоглися виявити мінімальний інтерес і повагу до мови та культури народу, серед якого вони волею долі опинилися. Пан Орест тоді проявив несподівану для мене (бо я вже звик до значно радикальніших і рішучіших діаспорян) толерантність. Він просто сказав: «Їм варто поспівчувати, адже вони втратили свою країну».


Відтоді я щосили намагаюся співчувати своїм москвоцентричним співгромадянам, але кожне нове практичне зіткнення з їхньою картиною світу доводить мене до розпачу. Змінилося мінімум одне покоління: ті, кому в 1992 році було трохи за двадцять, тепер уже п’ятдесятилітні. З’явилася й оформилася наступна генерація постколоніалістів, подекуди прозахідних, прогресивних і толерантних в усіх питаннях, зокрема соціальних і гендерних, крім одного-єдиного: права корінного народу бути собою.

 

Читайте також: Церква плюс армія та флот

 

Остання за часом демонстрація всесвітньої співчутливості російської душі (Достоєвскій) відбулася днями, коли ресурс ukraine.sense.community оприлюднив мою відеолекцію, записану ще торік. Для тих, кому лінь витрачати 40 хвилин, підіб’ю коротенький підсумок: у процесі взаємодії двох і більше мов у рамках однієї спільноти одна неминуче витісняє іншу, питання лише, яка саме яку саме. Усі посилання на нібито очевидні винятки, як Швейцарія, Бельгія, Канада тощо при ближчому розгляді лише підтверджують це для когось неприємне й неприйнятне, проте невблаганне правило. Як результат я отримав у соцмережах силу-силенну звинувачень у транснаціоналізмі — за аналогією з трансгендером («… відрізав свою російську мову і здійснив перехід у нову ідентичність, як… трансжінка або трансчоловік, які змінили оперативним шляхом свої геніталії»).

у процесі взаємодії двох і більше мов у рамках однієї спільноти одна неминуче витісняє іншу, питання лише, яка саме яку саме. Усі посилання на нібито очевидні винятки, як Швейцарія, Бельгія, Канада тощо при ближчому розгляді лише підтверджують це для когось неприємне й неприйнятне, проте невблаганне правило

 

Я, вихований на «Трьох мушкетерах», у юності дуже легко ображався й раптом що негайно рвався в бій. А з віком збагнув, що здатність ображатися безпосередньо залежить від здатності ображати, й відтоді якось заспокоївся. До того ж маю багату колекцію різних звинувачень: і в тому, що я недостатньо росіянин, і в тому, що недостатньо українець, тож тут можна або заробити собі знервування, або випрацювати специфічне почуття гумору фахового дослідника.
Отже, безпристрасний лабораторний аналіз свідчить, що така інтегральна цілісна позиція передбачає:


1) почуття моральної правоти як передумови для подальших умовиводів;
2) органічну нездатність не лише зважати на дискомфорт і моральні травми ближнього, а й узагалі визнавати за ним право на такі відчуття;
3) схильність негайно переходити на особистості й таврувати моральний занепад опонента, його підступність і нещирість, а також зрадливість, продажність і колабораціонізм (хоча в ідеалі колабораціоністами називають тих, хто співпрацює із завойовниками, а в цьому випадку хто кого завоював ніби не питання);
4) звичку заздалегідь ображатися (див. вище) з подальшими наслідками;
5) уявлення про себе як повноважних представників великої культури Пушкіна й Достоєвского, навіть коли володіння цією великою культурою не є незаперечним.

 

Читайте також: Закон вовків

 

Утім, доводиться констатувати, що цей комплекс ідей перебуває якраз у руслі давньої традиції: «Но теперь / Наш мирный гость нам стал врагом — и ядом / Стихи свои, в угоду черни буйной, / Он напояет. Издали до нас / Доходит голос злобного поэта,/ Знакомый голос!.. / В нём сердце правдою твоей и миром, / И возврати ему…» Це хрестоматійні рядки Алєксандра Пушкіна на адресу Адама Міцкевича, який мав нахабство відстоювати незалежність і самобутність Польщі. Але наступним кроком у цій традиції за звичкою є таке: «Надо прогнать лакейскую боязнь, что нас назовут в Европе азиатскими варварами и скажут про нас, что мы азиаты еще более чем европейцы. Этот стыд… преследует нас уж чуть не два века». Це вже Фьодор Достоєвскій, запис у «Щоденнику письменника» від січня 1881 року, там дуже повчальний текст, раджу перечитати.


Коли йдеться про пошуки компромісу, суспільного діалогу, такої модної сьогодні стратегії win-win, треба передусім поставити питання про суб’єктність опонентів. Хто вони: ностальгенти за Російською імперією, за уявною Європою без кордонів і суперечок чи за статусом великого білого саґіба, який поставили під  сумнів тубільці? Далі неодмінно буде…