Суспільство 2019-01-10 18:37 Гончарова Єлизавета
  ▪  

Чи краще гуртом жити?

Гуртожитки та соціальні притулки не допомагають вирішити житлові проблеми переселенців, але, попри економічну неефективність, залишаються привабливими об’єктами для освоєння державних та благодійних коштів

Міста й селища залюбки беруться за відновлення старих занедбаних будівель, витрачаючи неймовірні суми на ремонт приміщень для компактного проживання переселенців із зони бойових дій чи окупованих територій. Особливо активний процес відбувається у звільнених районах Донеччини та Луганщини, де відсоток населення, що перемістилося, доволі високий. І фінансові вливання теж. Наприклад, цієї зими розпочалися ремонтні роботи в колишній школі села Біленьке біля Краматорська. Двоповерховій будівлі вже майже 80, другий десяток років вона стоїть порожня, а тепер у ній запланували зробити гуртожиток для переселенців. Чи знайдеться 17 родин, які матимуть бажання жити в селищному гуртожитку, сплачуючи чималі кошти за комунальні послуги та шукаючи роботу за межами населеного пункту, це ще питання, а ось 25 млн грн, які виділив Європейський інвестиційний банк, витратять. Для порівняння: на ці гроші нині можна купити щонайменше три десятки квартир в обласному центрі й до 50 у районних містах на вторинному ринку. І таких прикладів порожніх відремонтованих гуртожитків чимало. Чиновникам, можливо, варто було б вивчити історії таких соціальних проектів по всій країні. Наприклад, уже два роки стоїть майже незаселений гуртожиток на Кіровоградщині, реконструкція якого обійшлася в €700 тис.: у невеличке селище доживати віку поїхали тільки поодинокі пенсіонери, у яких вистачає грошей для оплати комунальних послуг, але недостатньо, щоб покривати оренду окремого житла.

 

Читайте також: У сімейному вимірі

 

Насправді причин, із яких саме типові гуртожитки часто вже не наповнюються новими мешканцями, багато. Одна з них може навіть бути приводом для оптимізму: час, коли люди просто втікали від війни та потребували будь-якого даху над головою, минув. Більшість родин за роки, які доводиться проживати на новому місці, вже знайшли роботу, адаптувалися в громадах, орендують чи придбали житло. І не хочуть погіршувати свої умови життя, переїжджаючи до гуртожитків та притулків, хоча, звісно, все ще потребують допомоги держави. Менш захищена соціальна категорія, не отримавши допомоги з житлом у перші роки, на жаль, переважно повернулася в небезпеку. А ті, хто залишився, нарікають, що жити в таких гуртожитках їм теж не по кишені. Тетяна, яка нині мешкає в Донецьку, по телефону розповіла, чому не хоче скористатися такою можливістю: «Спочатку ми жили в модульному містечку на Дніпропетровщині, а потім приїхали ближче до домівки, бо в Донецьку в мене лишався хворий батько. Нам дали місце в соціальному гуртожитку в Костянтинівці, але умови там були не дуже: поруч у кімнатах мешкали ті, хто вживає алкоголь, лається, у нас постійно щось зникало. А я з двома дітьми, одна дитина з інвалідністю. Спробували ще пожити в Бахмуті, місця в гуртожитках були, але на той момент там уже безплатно нікого не розміщували. Коли батько помер, повернулися в його будинок, за який хоча б платити треба менше». Про негативний психологічний вплив спільного проживання кажуть не лише самі переселенці та психологи, а й міжнародні організації, які вивчають ці питання. Люди, які потрапили у важку ситуацію, дуже гостро реагують на порушення власних кордонів, що в умовах гуртожитків та притулків є вимушеною нормою. Досвід багатьох країн підказує, що таке розміщення можливе тільки як тимчасове явище, а коли затягується на роки, стає деструктивним. Без продуманої соціальної політики такі заклади поступово стають осередком скупчення людей, які вже не шукають роботу, покладаючись на гуманітарну допомогу, там постійно виникають сварки та бійки, руйнуються родини. Переселенці почуваються штучно відокремленими та стигматизованими членами суспільства. Але гроші й далі виділяють, зокрема на зручні для влади та незручні для людей гуртожитки.

 

Попри все, проекти оновлення та перепрофілювання будівель під соціальні гуртожитки досі доволі популярні. По-перше, місцева влада вбачає в цьому подвійну практичну вигоду: окрім номінального отримання місця для поселення людей на хвилі фінансування житла для нових членів громади вдається вирішити проблему з покинутими будівлями, на утримання та ремонт яких не було грошей. Здавалося б, благородна місія! Але збереження житлового фонду в такий спосіб має дуже сумнівний економічний зиск: через те що на таке відремонтоване соціальне житло часто немає попиту, згодом його утримання повністю перекладається на місцевий бюджет. А в умовах браку грошей існує дуже високий ризик того, що за кілька років на вулицях міст і селищ знову стоятимуть порожні покинуті будівлі. По-друге, можливо, створення таких об’єктів має стратегічне значення: у разі загострення воєнних дій вони стануть місцем екстреного розміщення великої кількості людей. Але якщо дивитися реально, то навряд чи більшість захоче надовго зупинятися в прифронтових населених пунктах із високим рівнем небезпеки. І чи будуть вони на той час у належному стані, теж невідомо. Третя причина такого завзятого зацікавлення облаштуванням гуртожитків, найімовірніше, пов’язана з можливістю створення корупційних схем. Найгучніша історія пов’язана з будівлею в Слов’янську, яка так і не стала гуртожитком, хоча ще у квітні 2015 року місцева влада отримала від Європейського Союзу €800 тис. Від низки подібних скандалів цей відрізнявся тим, що донори навіть зажадали від влади повернення грошей, хоча зазвичай міжнародні наглядачі за проектами ставляться до недоліків лояльно й намагаються зайвий раз не роздмухувати інциденти, розуміючи наслідки тотального розірвання співпраці.

 

Читайте також: Яким ви бачите Донбас через п’ять років?

 

Чи є інші варіанти поліпшення життя тих, хто через війну лишився без домівки? На локальному рівні, наприклад, працюють різні релігійні місії, які опікуються найуразливішими родинами, купуючи їм недороге житло на вторинному ринку в невеличких містах та селищах. Сільські родини з прифронтових чи окупованих територій залюбки поселяються в будиночках і далі займаються звичними для себе господарчими справами, забезпечуючи себе, не чекаючи сторонньої допомоги. Так, до речі, вже роблять і в деяких громадах, надаючи житло зі вторинного ринку спеціалістам із-поміж переселенців, у яких має потребу конкретне місто чи село. І це виходить дешевше, ніж забезпечити таку саму кількість людей місцем у гуртожитку. Поки що не прописані чіткі алгоритми, але в невеличких містах є можливість виділяти житло навіть безплатно, хоча питання полягає в проведенні ремонтів. Уже є приклади, коли місцева влада отримала й використала спеціальну обласну субвенцію для ремонту комунального житла, щоб надати його мешканцям, чиї будинки були зруйновані на території цієї громади. Звичайно, йдеться не про такі масштаби, як відновлення приміщень для гуртожитків, але подібна практика все ж таки більше враховує інтереси людей. У Торецьку нині роблять ремонт у семи квартирах, які будуть надані родинам із селища Південне, практично повністю спаленого бойовиками. Наприклад, вартість ремонту квартири, яка дістанеться родині Потапових, становить 172 тис. грн. Мати й донька, яка є інвалідом по зору, сподіваються заїхати у двокімнатну квартиру вже дуже скоро. «Після обстрілу та пожежі в нашому будинку ми залишилися в прямому сенсі без нічого. Тому навряд чи наскладали б колись грошей на ремонт квартири, навіть якби нам її дали безплатно. Через стан здоров’я жити в гуртожитках я не могла, а тепер просто щаслива, якщо так можна сказати в нашому випадку», — зізналася Юлія Потапова, родина якої одна з перших зібрала документи для отримання допомоги після зруйнування житла в Південному. 

 

В ідеалі, звичайно, на ті мільйони, які виділяються на вирішення житлових проблем, хотілося б бачити різні проекти допомоги, які передбачали б співпрацю самих постраждалих, держави та донорів. І зовсім не хочеться, щоб це були розкрадені та порожні гуртожитки із санвузлом на кілька кімнат, довгими коридорами, у яких граються, не маючи власного куточка, «спільні діти».