Історія 2019-06-30 11:35 Подобєд Павло
  ▪  

Списи в руку! Шаблі геть!

Які перемоги могли б ушановувати сучасні українці

Містечко Ананьїв на Одещині. Посеред пустища, утвореного перехрестям трьох доріг, розгорнуто будівельний майданчик. Четверо чоловіків закріплюють на масивному гранітному хресті широкі паски, що тягнуться до стріли підйомного крана. Невисокий хлопець у чорній футболці з великим тризубом присідає біля дерев’яного піддона, на якому стоїть пам’ятний знак, і перевіряє положення пасків. Липневе сонце вже встигло нагріти чорну поверхню хреста. Чоловік проводить рукою золоченим написом «За зимовий похід і бої» і голосно каже: «Треба піднімати! За півгодини земля буде як сковорідка. А там, угорі, — показує пальцем на верх білосніжної колони, — буде зовсім невесело!». Підйомний кран гуде, а його стріла починає витягуватися вгору. Майстер скидає із себе футболку й піднімається металевими риштуваннями до верхівки колони. 


Дорогою їде велосипедист. Побачивши незвичну для провінційного містечка картину будівництва, пригальмовує і злазить зі свого «коня». Здивований подорожній запитує: «Саша, а шо воно буде?». Співрозмовник знімає робочі рукавиці, зворотним боком долоні витирає піт із чола і дивиться на верхів’я колони, над якою зависла стріла будівельного крана: «Меморіал будуємо. На пошану українським воякам, які 100 років тому змогли вибити більшовиків із міста і взяти під свій контроль Ананьїв. Фактично та сама війна, що й зараз, тільки забута, і герої її забуті». Велосипедист на мить замовкає, потім поволі рушає з місця і кидає через плече: «Тю, шось я і не чув про таке…»

 

Українська кіннота заходить до визволеного населеного пункту. Поділля, 1920 рік. Із фондів Музею імені Патріарха Мстислава, США


Це звичне спілкування волонтерів фонду «Героїка», які займаються будівництвом пам’ятників борцям за незалежність України, з мешканцями населених пунктів, де фонд реалізує свої меморіальні проекти. На жаль, колективна пам’ять не завжди зберігає для нас переможні чи трагічні сторінки минулого. Запам’ятовування та збереження інформації — це складний суспільний процес. Тим більше що для України у ХХ столітті він супроводжувався примусовим «форматуванням» пам’яті та «масовою заміною файлів». 

 

Читайте також: Політика пам’яті по-херсонськи: між Катериною ІІ і Дзержинським


Прикро, що за 28 років незалежності так мало місць перемоги української зброї належно вшановано. Взяти хоча б період Перших визвольних змагань (1917–1921). Кількість меморіалів і пам’ятників, присвячених видатним боям Армії УНР, можна полічити на пальцях. Гірше за ситуацію з пам’ятниками лише пустка в освіті та свідомості, яку ми так і не встигли заповнити. Хоча заповнити є чим! 

 

Українська весна на Одещині


За останні 100 років українська громада Одеси не раз демонструвала, що готова боротися за майбутнє рідного міста в складі незалежної України. На початку 1918-го вона чинила найзапекліший на півдні України спротив більшовикам. На відміну від Херсона, Миколаєва чи Тирасполя червоні не змогли здобути приморське місто без бою. Ворогові довелося платити за захоплення Одеси власними життями. 


Однак не Одесі, а невеличкому повітовому містечку Ананьїв судилося стати символом українського спротиву півдня нашої країни. Військовому історику Ярославові Тинченку вдалося встановити, що в грудні 1918 року, після захоплення Одеси військами Антанти та білогвардійцями, в Ананьєві був сформований загін добровольців, який незабаром влився до складу 2-го Одеського полку Дієвої армії Української Народної Республіки. Цей полк брав участь у бойових діях проти білогвардійців, а потім проти Червоної армії. 

Кількість меморіалів і пам’ятників, присвячених видатним боям Армії УНР, можна полічити на пальцях. Гірше за ситуацію з пам’ятниками лише пустка в освіті та свідомості, яку ми так і не встигли заповнити. Хоча заповнити є чим! 


30 січня 1919 року Військове міністерство УНР віддало наказ про формування з мешканців Ананьївського повіту куреня (батальйону) Синьожупанної дивізії. Попри те що дивізію створити так і не вдалося, було сформовано Ананьївський курінь, до якого добровольцями зголосилися 28 старшин і 463 козаки з місцевих жителів. Командирами стали мешканці Ананьєва — сотники Ашинов і Трохименко.  
Ананьївський курінь Армії УНР пройшов із боями майже все Поділля, поставши наприкінці 1919-го перед дилемою: продовжувати боротьбу партизанськими методами чи скласти зброю. У грудні невелика частина ананьївців долучилася до військ Зимового походу, які вирушили в тривалий рейд тилами білих та червоних окупантів. Решта на чолі із сотником Олександром Ашиновим повернулася додому.


Поки Армія УНР воювала на Поділлі, Ананьївський повіт захопила Червона армія. В Ананьєві та довколишніх селах був установлений режим «воєнного комунізму». Жорстоке ставлення до цивільного населення призвело до того, що в липні 1919 року спалахнуло повстання. Першими проти більшовиків виступили мешканці заможного і великого села Точилове, що розташоване між Ананьєвим та Бірзулою. Не встигли червоні стягнути підкріплення до бунтівного села, як повстали селяни в Семенівці, Байталах, Гандрабурах і Михайлівці. Різанина комісарів, яку влаштували українці, змусила радянську владу втікати з повіту. Невдовзі прийшли російські білогвардійці, з якими в місцевих українців склалися дуже конфліктні взаємини. Вже на початку лютого 1920 року прихильникам УНР, а саме тим, хто прийшов з армії, знову на деякий час вдалося підняти українські прапори над Ананьївським повітом. Однак уже за два тижні сюди повернулася Червона армія, тож проукраїнські активісти були змушені перейти на нелегальне становище.

 

Читайте також: Париж, лицарі і таксі


Більшовики зробили висновки щодо своїх прорахунків, допущених під час попереднього періоду окупації. У Червоній армії почали формувати українські радянські частини. Одна з таких частин — 361-й стрілецький полк — розташувалася в Ананьєві. Полк був укомплектований переважно колишніми вояками Армії УНР, які за різних обставин опинилися в окупованій червоними військами Одесі (хворі, яких не вдалось евакуювати; козаки й старшини, які потрапили до полону Добровольчої армії). 

 

Відпочинок між боями. Козаки та старшини 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, 1920 рік


Невдовзі після того, як сформований в Одесі 361-й стрілецький полк був передислокований до Ананьєва, у тил Червоної армії (на територію Херсонської губернії) зайшла Армія УНР, яка в цей час рейдувала у Зимовому поході. Скориставшись такою чудовою нагодою, 16 квітня 1920 року 361-й полк і група ананьївських підпільників повстали проти радянської влади. Перші успіхи повстанців надихнули селян з усього Ананьївського та Балтського повітів атакувати окупаційну адміністрацію та червоні війська. Очолив цей збройний виступ отаман Йосип Пшоник. Командиром усіх повстанців було обрано полковника ген­штабу Володимира Галкіна, який у 361-му полку працював діловодом і старанно приховував своє військове звання.


Повсталим українцям вдалося протриматися чотири дні в боях проти ворога. Вже 19 квітня 1920 року 3-й кінний полк Армії УНР дістався до Ананьєва, де точилися вуличні бої між повстанцями та радянськими військами. Більшовиків було вибито з міста, а Чорноморський полк у складі 200 піших, 80 кінних вояків та 9 кулеметів долучився до Армії УНР і незабаром був включений до Волинської дивізії. Мешканці Ананьєва в кількості 10 старшин, 41 підстаршини та козака були зараховані як 4-й курінь до Чорноморського полку. Його командиром став Олександр Ашинов, який героїчно загинув у бою з червоними 4 травня 1920-го. Після його смерті підрозділом командував сотник Василь Мунтян. Він також поліг у бою з більшовиками 2 жовтня 1920-го. Останнім командиром куреня був сотник Трохименко, який у листопаді з рештою ананьївців перейшов на західний берег Збруча й був інтернований у Польщі.


Радянська історіографія, як і годиться, прикрила свою поразку в Ананьєві загальними кліше про «озвірілих куркулів» та «жорстоку різанину більшовицьких активістів». Так, перемога в Ананьєві була короткочасною. Водночас успіх цієї воєнної операції дає нам підстави зробити кілька важливих висновків. По-перше, Одещина не просто не сприймала російського панування (червоного чи білого), не просто боролася, а боролася саме під синьо-жовтим прапором. Антибільшовицькі повстання не раз піднімали місцеві селяни. Їм бракувало досвідченого керівництва та координації. Саме тому виступ проти червоних у липні 1919 року зазнав невдачі. Натомість повстання, організоване ананьївцями у квітні 1920-го за підтримки 3-го кінного полку Армії УНР, було успішним. 


Переможні бої 16–19 квітня 1920 року та імена ананьївців, які в лавах Армії УНР воювали за самостійність України протягом 1917–1921-го, увічнили військовим меморіалом, який торік спорудив фонд «Героїка» на благодійні внески.

 

Від Нового Осколу до Гусятина


По завершенню Першого зимового походу рейдуюча Армія УНР з’єдналася з українським підрозділом, що був сформований із допомогою польських союзників. Із цього підрозділу за короткий час було наново сформовано 3-тю Залізну дивізію під командуванням полковника Олександра Удовиченка, до якої приєдналася галицька кінна бригада, що підняла повстання в запіллі червоних. Водночас у дивізію влився кінний полк донських козаків під командуванням Михайла Фролова з Добровольчої армії, який із гаслом «За самостійну Україну, за самостійний Дон!» увійшов до складу українського війська й до кінця 1920 року брав участь у всіх боях проти червоних. 

 

Читайте також: Незручні союзники


Армія УНР разом із союзним Військом Польським утворили спільний фронт проти російських більшовиків. За короткий час українцям і полякам вдалося звільнити від ворога значні території Правобережної України та визволити Київ. Переможний похід союзників командування Армії УНР використало для реорганізації війська та його поповнення мобілізованими. Однак успіх тривав недовго — до початку червня 1920 року. 


Зосередивши великі сили в районі Умані, більшовики змогли прорвати польський фронт між Сквирою та Липовцем. Українські війська забезпечували південну ділянку спільного польсько-українського фронту. Відступаючи, поляки й українці намагалися затриматися на кожному природному рубежі, щоб завдати ворогові максимальних втрат. Другу половину липня 1920-го українці успішно відбивали всі атаки Червоної армії, яка намагалася форсувати Збруч. Особливо запеклі бої розгорнулися між селами Шидлівці та Сидорів, що розкинулися на лівому та правому берегах Збруча, південніше від міста Гусятин. Зосередивши тут кілька полків піхоти й бригаду кінноти, ворог майже щодня наступав на Збруч, але 3-тя Залізна дивізія контратаками знову відкидала його за річку. Українське командування відправило Окрему кінну дивізію на посилення Сидорова.
У ніч із 23 на 24 липня 1920 року більшовики в кількох місцях перейшли Збруч і розпочали наступ на Сидорів-Боднарівку (нині Гусятинський район Тернопільської області). Один курінь 3-ї Залізної дивізії кілька разів відбив атаку, однак зрештою був оточений і полонений. На захід від Сидорова, у селі Кривеньке, українці зібрали майже всі наявні сили кінноти, які мали в розпорядженні на цій ділянці фронту: вершників Окремої кінної дивізії, 3-го кінного полку, трьох окремих кінних сотень — загалом до 1500 шабель. Ворожа кінна бригада, окрилена успіхом, увірвалась у лаву української піхоти. Однак несподівано на полі бою з’явилися наші вершники. Масштаби м’ясорубки, у якій з обох сторін взяло участь близько 3 тис. кіннотників, описав учасник бою, хорунжий із Запоріжжя Микола Отрешко-Арський:
«Від с. Сидорів у напрямку на Васильківці, у хмарах куряви гонить величезна лава кінноти, глибини якої за курявою не видно. Ширина її (з правого крила) ховається за горбом, тому теж не дається її встановити. Генерал Удовиченко особисто дає накази. Наказує руками підтягнути гармати до садка і установити для стріляння «на картачі». Кулеметні тачанки мають зайняти вогневі становища вздовж садка і лісу. Ліворуч нас лісок віддалений біля півкілометра, фронтом до наступаючої кінноти. Туди генерал Удовиченко післав старшину з наказом і кількома козаками. Простір-поле між Сидоровим і Васильківцями два і пів – три кілометри.

 

Меморіал учасникам Першого зимового походу Армії УНР. Ананьїв, Одеська обл.


Скінчивши приготування, ген. Удовиченко дає наказ гармашам відкрити вогонь по большевиках, коли підійдуть на відстань одного кілометра; одночасно з гарматами відкриють вогонь і з 30–40 кулеметів. Кінні сотні 8-ої бриґади і штабу дивізії зайняли свої позиції за вказівками Командира дивізії й атаку мали почати після третьої сальви гармат, за ними йдуть кулеметні тачанки. 3-ій кінник полк (Фролова) праворуч нас, із ним кінні сотні 7-ої і 9-ої бриґад. Ліворуч нас була Окрема Кінна дивізія — про це ми не знали, крім вищого начальства.


Ворожа кіннота на деякий час ховається в долині перед Васильківцями, а за хвилину показуються окремі їздці, розгорнувшись у лаву, наближаються до нас, піднімаючи куряву, тільки шаблі блискають на сонці. Большевицька лава від нашого відтинку тягнеться ліворуч нас до двох і пів — трьох кілометрів. Відстань із хвилини на хвилину зменшується. Захоплені першим успіхом большевики, не натрапляючи на спротив, гонять ніби навипередки, поглиблюючи лаву, і тим самим зменшуючи свою ударну силу. Наші гармаші завмерли коло гармат, чекаючи команду «вогонь», кулеметники також при кулеметах ведуть їх, націлившись за большевиками.

 

Читайте також: Український монастир на Лонґ-Айленді

 

Ген. Удовиченко дає знак кінноті приготуватись, команда «Списи в руку! Шаблі геть!». Коні відчувши настрій їздців, зворушились. Раптом голосна команда «вогонь!». Гармати дружньо вдарили, заклекотіли кулемети, покриваючи перерву між гарматними сальвами одностайною зливою стрілів. Бачимо як картачі виривають галявини в большевицькій лаві. Настав наш час, вискакуємо з укриття і з кличем «СЛАВА!» розгортаючись в лаву, рушаємо на ворога. Праворуч нас із яру вискакує решта кінноти Залізної дивізії, продовжуючи лаву. Ворожа кіннота з розгону ще далі гонить на нас, відстань зменшується до яких 400 кроків. Ліворуч нас чуємо гучне «Слава!», це з лісу вискочила Окрема Кінна дивізія, праве крило якої гонить до нас творячи одну лаву. Блискає вогонь, чути гарматні стріли, це полк. Алмазів зі своєї кінно-гірської батареї частує большевиків картачами.
Перед нами большевики завертають і женуть скільки кінь витягне, теж саме ліворуч і праворуч нас. Большевики на міцніших конях переганяють задніх, які стають предметом полювання наших кіннотників, особливо тих, що мають списи. Кілька днів перед цим боєм, наша кіннота одержала списи, тож прийнялася назва цього бою «проба списів»…


…Большевицька кіннота з розгону наскакує на свою піхоту, що мала закріпити прорив, а тепер не змогла стріляти по нас, бо перед нами була їх кіннота, що втікала. Проскакуючи скрізь, кіннота рубала червоноармійців, які чіплялися за стремена, а за нею наскочила наша кіннота і почала рубати піхоту. Це була відплата за наших піхотинців. Все поле перед Сидоровом було вкрите трупами, як сніпками. Ганялися за кінними, тачанками, пішими. Комісарів, які втікали на тачанках, порубали наші кіннотники; деякі стрілялися самі. На одній тачанці з комісаром і його «любкою», поламалося колесо і обоє попали в руки наших їздців. Коли їх стягли з тачанки, тоді побачили, що любка сиділа на плащаниці, яку вони вкрали з церкви у Сидорові разом із іншими річами. Після бою повернено селянам їх церковні святощі, грабіжників розстріляли».


Невдовзі минає 100 років із дня славетного бою під Сидоровим. Однак місцеві селяни вже не пам’ятають ні про повернуту плащаницю, вкрадену росіянами з місцевого храму, ні запаху людської та кінської плоті, який ще довго стояв над полем.


Через півтора місяця після бою під Сидоровим Армія УНР провела серію успішних наступальних боїв. Сьогодні про ці славетні дні нагадують хіба що поодинокі могили. Наприклад, поховання хорунжого Окремої кінної дивізії Данила Холошина, уродженця Курщини. На початку 1990-х сюди, на сільський цвинтар Струсова, що біля Тернополя, ще приїздила його родина з Нового Осколу Курської області. Місцеві дядьки переповідають, що Холошини надзвичайно пишалися «славним рубакою». Цікаво, що сталося з цією родиною? 


Українці люблять говорити про свої поразки та невдачі. Та чи вміємо ми дякувати за хоробрість, звитягу й перемогу? Чи пам’ятаємо про Вознесенськ, Ананьїв, Голованівськ, Сидорів та чимало інших місць, колись усіяних ворожими трупами? Якщо їхатимете з Тернополя на Бучач, зупиніться в Струсові. Там за розваленим цвинтарним муром, що по ліву руку від дороги, у високій зеленій траві лежить хорунжий Холошин. Подякуйте йому!