Політика 2019-09-19 16:43 Віхров Максим
  ▪  

Портрет «слуги»

Наскільки теперішня влада віддзеркалює свого виборця й у чому насправді їхня подібність

Слово «монобільшість» увійшло в лексикон журналістів, політологів та й усіх більш-менш зацікавлених громадян два місяці тому. Однак властивості цієї монобільшості й досі залишаються предметом дискусій. Після того як «слуги народу» продемонстрували роботу в режимі «скаженого принтера», постало питання, наскільки далеко й куди саме може завести країну такий парламент. Проте минулого тижня в рівнянні додалося невідомих: Верховна Рада несподівано провалила два голосування, причому обидва рази саме через депутатів президентської фракції. І, схоже, у майбутньому на нас чекають інші несподіванки. Утім, щоб розібратися в поточному політичному процесі, стежити за парламентськими перипетіями недостатньо. Не менш важливо з’ясувати, ким насправді є самі «слуги народу» та які суспільні сили вони представляють.

 

Про те, чим і наскільки відрізняється Верховна Рада ІХ скликання від попередньої, написано вже давно (див. Тиждень, № 30, 2019 ). Що стосується «слуг народу», то їхній соціальний портрет можна окреслити так. Передусім президентську фракцію вирізняє те, що всі її члени є так званими новими обличчями, себто стали народними депутатами вперше. Понад те, за даними порталу «Слово і діло», майже 90% депутатів від «Слуги народу» є безпартійними, а 63% не мають попереднього досвіду громадської роботи. Друга характерна риса — відносно молодий вік. Середній вік депутата від «Слуги народу» трохи менш як 38 років, що робить фракцію наймолодшою у Верховній Раді ІХ скликання. Також у ній чимало вихідців із бізнесу та вищого корпоративного менеджменту — 52,6%.

 

 

Причому значу частину становлять представники дрібного бізнесу, фізичні особи-підприємці. Що ж стосується регіонального розрізу (тобто місця проживання на момент обрання), то найбільше у фракції депутатів-киян та мешканців центральних областей України (54%), на другому місці вихідці з Півдня (20%), на третьому — із Заходу (17%), а от східняків виявилося найменше (лише 9%) (розрахунок на основі офіційних даних). Цікаво, що колективний портрет монобільшості досить точно збігається з портретом головного «слуги» країни — президента Володимира Зеленського. У свій 41 рік він став наймолодшим президентом України, має вищу освіту, є вихідцем із Південного Сходу й прийшов на посаду просто з бізнесу. 

 

Читайте також: Приборкання парламенту


За бажання схожі риси можна вгледіти й у виборців, які голосували за теперішню владу. За даними Національного екзит-полу, партія «Слуга народу» перемогла в усіх вікових групах, однак вирізняє її підвищена підтримка молоді: у когорті 18–29-річних за цю політсилу проголосувало майже 60%. Аналогічним чином голосували й за Зеленського: у першому турі серед 18–29-річних за нього віддало голоси близько 57% (Національний екзит-пол, 2019). В інших вікових групах підтримка Зеленського та його партії була відчутно нижчою. У певному сенсі молодий виборець — це також «нове обличчя», оскільки досі саме молодь вважалася найпасивнішим електоратом, який традиційно демонструє найнижчу явку.

 

 

Відчутно більшими симпатії до «Слуги народу» були серед виборців із незакінченою вищою освітою, тобто серед студентства (53%). Те саме стосується й самого Зеленського: найбільше його підтримало саме студентське середовище (понад 42% у першому турі). На жаль, відомостей про професійний розріз електорату немає. Однак зі «слугами»-підприємцями студентів споріднює те, що здобувачі вищої освіти принаймні орієнтуються (хоча б формально) на долучення до середнього класу, до якого сьогодні належать і кваліфіковані фахівці. У регіональному розрізі найбільшу підтримку «слуги народу» здобули в Центрі та на Півдні країни. Приміром, якщо на Львівщині та Донеччині за партію Зеленського проголосували відповідно 22% і 27%, то на Київщині та Дніпропетровщині — 46% і 57% (ЦВК, 2019). Щодо Зеленського картина загалом схожа. У першому турі найбільше його підтримав Південь (42%), майже на однаковому рівні Центр і Схід (28,5% і 31%), найменшою мірою Захід (22%) (Національний екзит-пол, 2019).

У «слуг народу» можна виявити певні спільні риси, як-от «новизна» їхніх облич, вік, географія походження, але все це досить умовні ознаки, що утворюють цілком випадкові конфігурації


Електоральна мапа 2019 року істотно відрізняється від традиційного поділу політичного поля на центрально-західну (постпомаранчеву) та південно-східну (пострегіональну) частини. Ані «Слугу народу», ані Зеленського неможливо з упевненістю зарахувати до проєвропейських чи проросійських сил. З наведеного вище можна сконструювати логічну схему, згідно з якою вони виражають інтереси відносно молодої частини середнього класу, а також людей, які прагнуть до нього долучитися. Регіональні особливості можна пояснити тим, що електорат Зеленського менш ідеологізований, а отже, менш лояльний до проєвропейських і проросійських партій. Можна також уявити, що виборець Зеленського та «Слуги народу» — це нова категорія громадян, які вже переросли епоху старих розколів між умовними Сходом та Заходом і які відмовляються осмислювати свою політичну позицію в координатах, заданих питаннями мови, історії, геополітики тощо. Але така аналітична схема є настільки ж оригінальною, як і помилковою. Спорідненість між «слугами народу» та їхніми виборцями справді є, але полягає вона зовсім в іншому.
Для початку треба придивитися до умов, у яких постала теперішня влада. Формула електорального успіху головного «слуги» країни давно обрахована (див. Тиждень, № 14, 2019). Булаву Зеленський отримав виключно завдяки тому, що скористався слушним моментом (чи був у слушний момент використаний), ставши виразником протестних настроїв, осідлавши емоцію мас.

 

 

Завдяки цьому він потрапив у крісло за скороченою траєкторією, не маючи політичної передісторії. Те саме стосується і його політсили. Не секрет, що партія «Слуга народу» створювалася в авральному порядку за лічені місяці до парламентських виборів. Враховуючи тодішні прогнози соціологів, кадрова дірка була колосальною, а тому затуляти її доводилося тим матеріалом, який був під рукою. У результаті у Верховній Раді з’явилася фракція, яка значною мірою складається з випадкових людей. «Там є люди, які раніше на ринку продавали фрукти, там є весільні фотографи, там є різні люди... Там є божевільні, психічно хворі. Зріз суспільства», — охарактеризував президентську фракцію очільник Офісу президента Андрій Богдан. Із ним важко не погодитися. У «слуг народу» можна виявити певні спільні риси, як-от «новизна» їхніх облич, вік, географія походження, але все це досить умовні ознаки, що утворюють цілком випадкові конфігурації. Найпевніше всіх тих людей об’єднує бренд «Слуги народу», під яким вони потрапили до парламенту, хоча й це, по суті, формальна ознака. Єдина фундаментальна риса, що об’єднує депутатів монобільшості, — це те, що вони потрапили у велику політику внаслідок дії ситуативних чинників. Але роль самих «слуг народу» в цьому була вкрай невеликою, оскільки їхню перемогу цілком і повністю забезпечив персональний бренд Зеленського-Голобородька. 

 

Читайте також: Куди поспішають "слуги народу"

 

Те саме стосується й виборців головного «слуги» країни. Міфологізовані 73%, які підтримали Зеленського в другому турі, чи навіть 30% тих, хто проголосував за нього в першому, не становлять певної суспільно-політичної цілості. Безперечно, соціальний портрет виборця Зеленського чи «Слуги народу» має певні характерні риси. Але неможливо стверджувати, що саме таким є обличчя українського середнього класу, української молоді, центрально-південного виборця чи ще якогось сталого колективного суб’єкта. Свою суб’єктність виборець «Слуги народу» виявив лише на цьогорічних парламентських і президентських перегонах. Натомість політичні особливості центрально-західних та південно-східних регіонів відтворювалися десятиліттями. І зарано говорити, що цей тренд зруйновано назавжди. У травні 2014-го також лунали заяви, що перемога Петра Порошенка, який став лідером перегонів у всіх частинах країни, нарешті об’єднала Схід і Захід. Але, як свідчить соціологія, ідеологічні маркери, що стосувалися історії, мови, війни, геополітики та низки інших питань, змінюються набагато повільніше: старі розколи не зникли й досі. А своїм загальнонаціональним успіхом Порошенко завдячував тодішнім обставинам, зокрема розпаду проросійського політичного табору.

 

 

Таким самим витвором ситуативних чинників є виборець Зеленського та «Слуги народу». Не випадково передвиборчі кампанії теперішнього керівництва країни були побудовані довкола ефектних шоу-прийомів, а не програмової конкретики: остання легко могла розколоти їхнє еклектичне електоральне поле. Успіх Зеленському забезпечив протестний електорат. Основним мотивом, який спонукав виборців голосувати за «Слугу народу», було бажання забезпечити парламентську підтримку президентові Зеленському. Так само провідним мотивом під час вибору кандидата в мажоритарному окрузі була його належність до «слуг народу». Причому партійність була набагато важливішою, ніж особисті якості кандидата (КМІС, 2019). Тож єдиний знаменник, під яким можна вмістити виборців теперішньої влади, — це невдоволення владою попередньою. У цьому сенсі і Зеленський із командою, і його парламентська гвардія справді віддзеркалюють свого виборця: всі вони породжені випадковим збігом зовнішніх обставин і навряд чи становлять тривку цілість. Щоб її набути, їм треба пройти внутрішнє визрівання: формування спільних цінностей, програмових засад, політичної ідентичності тощо. Щоправда, подолати цей шлях (чи принаймні його значний відтинок) вдавалося в різні часи лише небагатьом українським партіям. 

 

 

Читайте також: Парламент: зміни полярності

 

Чи рухатимуться «слуги народу» в цьому напрямку, невідомо. Не виключено, що партія залишиться класичним прикладом політичного бренда-одноденки, хоча й дуже успішного. В іншому випадку і на фракцію «Слуги народу», і на її виборців чекають складні часи. Бо протестна емоція, яка об’єднала їх і виштовхнула на арену історії, рано чи пізно вщухне. І на порядку денному самі собою постануть старі екзистенційні питання, які керівництво «Слуги народу» самовпевнено пообіцяло «винести за дужки». Чи спричиниться актуалізація цих питань до розколу парламентської монобільшості? Зовсім не обов’язково. Можливо, кристалізація конкретного політичного змісту навіть зміцнить її єдність. Однак зберегти своє теперішнє електоральне поле «слугам народу» навряд чи вдасться. Найімовірніше, через п’ять років «Слуга народу» займе свою нішу в таборі умовно проєвропейських чи проросійських сил. Бо про суперечності, що лежать в основі цього поділу, можна в якийсь момент забути. Але винести їх за дужки не вдавалося ще нікому.