Культура 2019-10-16 14:49 ЛітАкцент
  ▪  

Володимир Панченко: спогади про

Згадувати на папері й у розмовах Володимира Євгеновича – окрема розкіш і вдячність. Пропонуємо кілька спогадів від людей, які багато спілкувалися у справах і приватно, часто довкола ЛітАкценту, але далеко не лише.

Ярина Цимбал:

 

Спогади рояться, наштовхуються, випереджають одне одного. Вони світлі й радісні, і мені приємно згадувати Володимира Євгеновича. Не пам’ятаю його без усмішки, тільки один раз бачила його сердитим. Завжди бадьорий, життєрадісний, з купою планів на майбутнє, аж до останніх його листів і дзвінків. А тепер пишу спогади… Несправедливо й гірко.

 

Ми познайомилися з Володимиром Євгеновичем Панченком у день мого майже повноцінного приходу в літературознавство. Того дня вчена рада Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка затверджувала мені тему кандидатської дисертації. Звісно, я хвилювалася. Зачитала обґрунтування і чекала на питання. Один із членів ученої ради, відомий причепа, запитав, хто мій науковий керівник. Я відповіла. «Аааа, — зневажливо протягнув автор цього «оригінального» питання, — тепер ясно, хто вам написав обґрунтування». Я почувалася такою «малою», що не посміла, та й не здогадалася відрубати у відповідь щось типу мій науковий керівник навіть собі обґрунтування не писав. Потім звучали інші питання, але рівновагу було порушено.

 

Володимир Панченко, 2009 рік. Фото Богдана Цимбала

 

Після вченої ради стояла в коридорі, ще переживаючи і перетравлюючи емоції, аж до мене підійшов незнайомий чоловік, який сидів під стіною, а отже, в Інституті він був гість, чужинець. Він сказав якісь теплі слова, мовляв, я добре трималася і попереду ще багато цікавого, а той науковець із глузливим зауваженням просто любить «виступати». Мене це ще більше збентежило, я подумала: гм, ми ж навіть не знайомі, чого б це я заводила розмову з якимсь дівчиськом-аспіранткою.

 

Той єхидний науковець незабаром пішов з Інституту, а в моє життя прийшов Володимир Євгенович. Я ще не знала, що для нього така поведінка була нормою — підтримувати і хвалити. Як тепер з’ясовується, розмови з багатьма молодими колегами він починав фразою: «Ви знаєте, що за вами стежать? І це — я». Хвалити — це був його природний талант, якого я більше ні в кого не знаю. Він дзвонив одразу, щойно прочитавши якусь публікацію. Я кружляла по супермаркету з повним візком продуктів, стояла з дитиною в напівтемному коридорі дитсадка і притискала до вуха телефон, де лунав його голос. Пам’ятаю всі ці ситуації, бо ніколи мені не бувало так приємно, що мене хвалять. Це не були порожні фрази на зразок «я читаю ваші статті» (і жодної назвати не можу), ба більше, це були не просто похвальні слова молодшій колезі, а розмова на рівних про цікаву для нас обох тему, а іноді навіть критика й зауваження. Пам’ятаю, як В. Є. зацікавило вжите мною в статті про харківські мюзикли 1920-х років слово «субретки», і ми довго теревенили на цю тему.

 

Читайте також: Як Тарас Шевченко «втікав» із Веселого Подолу

 

Після вікопомного для мене знайомства в лютому 2000 року ми зустрілися через кілька місяців на конференції в рідній для В. Є. Одесі. Далі були ще зустрічі на конференціях, а після того як В. Є. перебрався до Києва, в Інституті літератури. На момент мого захисту він уже був проректором Могилянки і написав відгук на автореферат. Охохо, я мала безліч проблем із зовнішнім відгуком, що його готувала кафедра в моєму рідному універі, де явно чекали «подношеній»: після всіх ректорських печаток і завірень виявилося, що бракує одного підпису кафедралів… Тож коли я поїхала до В. Є. по відгук, уже з досвіду не чекала нічого доброго. На щастя, в приймальній сидіти не довелося, та від фрази «Я написав, але не роздрукував, і сам занесу в Інститут, а зауваження мої такі…» у мене просто всередині похололо. Та робити було нічого. І приніс же! Сам! Вчасно!

 

Ще ми опонували разом на захисті в Харкові, і наступного дня Ростислав Мельників повів нас по улюбленому місту. Це було круто! Не шкодую ні про що, що робили разом чи де перетиналися з В. Є. Шкодую, що не буде він моїм опонентом на захисті докторської, як ми домовлялися.

 

Юлія Олійник, Володимир Панченко. НаУКМА, 2011

 

А якось зустрілися на книжковому ярмарку «Медвин» в Інституті фізкультури. В. Є. захоплено розповів про своє нове дітище — сайт «ЛітАкцент» і запросив для нього писати. Дослівно сказав так: «Ярино, я обіцяю вам славу і гроші». І… я нічого не написала. Потім В. Є. запросив мене взяти участь у «круглому столі», організованому «ЛітАкцентом». Я таки вичавила із себе текст. Потім запросив до журі «ЛітАкценту». Це був фатальний склад журі, на кожному засіданні якого розгоралася «боротьба поколінь». І тільки В. Є умів нас більш-менш примирити. Після одного такого засідання він того ж таки дня передзвонив і попросив написати «обґрунтування» для книжки-кандидатки на «Золоту бульку». Так я вичавила із себе другий текст про сучукрліт. А В. Є. був абсолютно невтомний, збираючи довкола сайту різних авторів.

 

Читайте також: Той, що залишився нероззброєним

 

Незабаром В. Є. почав працювати над біографією Зерова. Тепер, коли ми зустрічалися, він казав: «Яринко, ми ж повинні це зробити для Миколи Костьовича, правда? Адже ми філологи, як і він». І голос у нього теплів. А я сміялася і відповідала, що у мене свої герої, якраз опоненти Зерова — футуристи та авангардисти. Він не вірив, що можна не любити Зерова чи бути до нього байдужою. А проте ми із Зеровим майже земляки. В. Є. побував у моєму рідному Кролевці, і ми не раз обговорювали, де могла стояти садиба Зерових у цьому Civitas regia — королівському місті, як називав його сам Микола Костьович. На «Повісті про Миколу Зерова» В. Є. написав: «Ярині Цимбал — на згадку про Київ, Харків, Кролевець…». Він мріяв створити музей Зерова в тій київській школі на Бульварно-Кудрявській, де він викладав. Ділився планами, ми придумували експонати. Шкодую, що вже ніколи не прийду в цей його музей.

 

Володимир Панченко. Книгарня Є, 2012

 

В. Є. багато мандрував Україною і не гребував краєзнавством, що його високочолі науковці зазвичай зневажають. І ще любив своїх героїв — від Яновського й Винниченка до Зерова й Бажана. Мені Винниченко відкрився саме з його книжки. Я схильна була демонізувати Винниченка, але В. Є. завжди м’яко переконував мене, що той непричетний до смерти Люсиної дитини. Він лукаво усміхався, але спростовував усі домисли й вигадки.

 

В. Є. мав смак до архівної роботи. Якийсь час у нас із братом була жартівлива гра: Богдан приходив з Інституту рукопису і загадував мені, кого він там сьогодні зустрів. Правильна відповідь була лише одна, і якщо раптом В. Є. пропускав якийсь день, а в архіві випадково опинилася інша людина, відгадувати цю зальотну птаху можна було годинами.

 

Про себе я називаю книжки В. Є. «людяним літературознавством». Він ніколи не втрачав з овиду героя-людину, і це було дещо по-старосвітськи на тлі модних і всім доступних стратегій, які полягають в ілюструванні західних теорій українським матеріалом. Для його героїв були важливі всі ті місця по Україні, і В. Є. їх з інтересом об’їздив. Він ніби шукав тих людей у тих місцинах, де вони жили й творили, і, безперечно, знаходив. А ще справді любив усі ці міста й містечка. В останньому листі писав: «я давно й не раз думав, що біографії міст/містечок — класний матеріал. Ось і нещодавно підбивав Петра Кралюка, щоб він написав цікаву біографію свого Острога. Не підбив… А чого варті Кролевець з Глуховом, неймовірний Конотоп (там розкішний краєзнавчий музей!), “мій” Корсунь, не кажучи вже про Жовкву й Батурин… І т. д.».

 

Читайте також: «Мої зв’язки з Україною – то єдина кровоносна система...»

 

Уже не пам’ятаю як і чому, та В. Є. пообіцяв разом поїхати машиною в Кам’янець. Поїздка кілька разів відкладалася, а коли він нарешті подзвонив і сказав «Їдемо!», моїй доньці виповнився місяць. Шкодую, що так і не відбули ми спільну подорож хоч куди-небудь. А проте в одному дарчому написі він назвав мене «співмандрівницею». Втішаюся цим.

 

Тепер, коли В. Є. телефонував, завжди питав, як малеча. Він був навдивовижу уважний і делікатний. А ще відзначався добрим гумором. Він двічі мав справу з неприхованим плагіатом своїх праць, але так і не виніс це на публіку, хоч, мабуть, і даремно. Молодий нахабний редактор могилянської газети взяв друковану статтю В. Є., без його відома приточив абзац попереду й абзац позаду і ще раз опублікував, уже під двома прізвищами. Обуренню В. Є. не було меж, але згодом він тільки посміювався. Другий випадок узагалі кричущий, тому що працею В. Є. скористалася відома людина, літературознавець і навіть сама визнала факт плагіату. Однак та людина попросила не оприлюднювати цю історію, і В. Є. погодився. Він розповідав про це цілком спокійно, хоча я аж підстрибувала від праведного гніву на плагіаторів. Та виставляти когось на публічну ганьбу В. Є. просто не міг — це було проти його переконань і совісти. Знаю це також по обговореннях «Золотих бульок» на засіданнях літакцентівського журі. Хоча це він придумав «Бульку» і не збирався скасовувати, попри певну критику.

 

Володимир Панченко. Книгарня Є, 2012

 

Спогадів про В. Є. безліч, і вони всі дуже світлі. Вчора подумалося, що не було нічого, що затьмарювало б наше спілкування, чогось, за що можна було б образитися на В. Є. Я задумала екскурсію по футуристському Києву і пішла з цією ідеєю в музей Бажана, де досі ніколи не бувала, здається. Приходжу — а там В. Є.! Оце було щастя! Я одразу вирішила, що це добра прикмета і все вдасться. Так і було. І ще ми обоє зраділи, що нам обом подобається Бажан. Улітку я спитала у В. Є., чи можна скористатися для назви статті цитатою з Бажана, яку він узяв у назву своєї статті, — «складна дактилоскопія життя». Хоча це слова Бажана, але ж першим на них звернув увагу В. Є.

 

Ми востаннє говорили в музеї Рильського на лекції В. Є. про останній, московський період Зерова. Після його розповіді я припустила, що листів Зерова з Москви до дружини не збереглося, бо їх просто не існувало. В. Є. визнав раціональність мого аргументу, але як людина він не хотів вірити: ну, як це Микола Костьович не писав жінці, хай уже і не любимій, з якою вони щойно втратили сина…

 

Востаннє я бачила В. Є. на презентації «Повісти про Миколу Зерова». Народу набилася повна зала, я трохи спізнилася і мусила сидіти в сусідній кімнаті та спостерігати презентацію на екрані. Потім побігла до дитини, не чекаючи, доки його облишать усі охочі поговорити.

 

Далі були телефонні розмови і листи. Раптом листи, адже перші два прийшли від В. Є. ще п’ять років тому. Про що вони? Звичайно, про літературу. Про Миколу Євшана, Миколу Зерова, Миколу Бажана. Листи він писав неймовірно куртуазно, напр.: «Як заздрю я тому морю, в якому Ви будете купатися!» Та література була важливішою. В. Є. не боявся дивитися правді у вічі. Ще два роки тому він подзвонив і сказав: «Дописую книжку про Зерова. Через хворобу я зрозумів, що можна нічого не встигнути, тому працюю». У мене залишилися перед В. Є. щонайменше два борги — опублікувати листи Євшана і знайти книжку Буревія.

 

Останній лист, за 25 липня, завершувався словами: «І як колись писали, — “залишаюся з правдивою повагою, відданий Вам…” Володимир Панченко».
Дорогий Володимире Євгеновичу, залишаюся з правдивою повагою і любов’ю, віддана вам – Ярина Цимбал.

 
Ірина Троскот:

 

Я не була студенткою Володимира Панченка у класичному розумінні, тобто не навчалася в Києво-Могилянській академії, а отже, не відвідувала ні його лекцій, ані семінарів, проте все ж була. Ті дні тижня, коли Володимир Євгенович повертався з пар, для нас, редакторів і редакторок ЛітАкценту, сповнювалися цікавезними розповідями – продовженням того, що не було мовлене студентам у стінах аудиторій. До того ж зазвичай наші камерні «лекції» мали якийсь акцент: історичний, біографічний, світоглядний, побутовий, кумедний чи навіть пікантний. Ці розповіді залишилися не менш легендарними й захопливими, ніж славнозвісні дискусії журі ЛітАкценту року – на них література оживала, письменники покидали підручники і ставали нашими приятелями чи добрими знайомими. І залишаються такими досі.

 

Дослідження з історії літератури для Володимира Панченка були своєрідним детективом, у якому він уміло розплутував ниточку за ниточкою, вишуковуючи факти в дослідженнях колег, в архівах, куди часто ходив працювати, і подорожах, у яких легко знаходив потрібних йому людей і зчитував ландшафт. Кілька разів мала приємність помандрувати разом – у Терехове до Конрада і двічі в Острог. І значно більше разів я мандрувала, надихнувшись. Власне, мандрую досі.

 

 

Улюбленим місцем Панченка в Києві був сонячний годинник, що на території Києво-Могилянської академії, – біля нього призначав зустрічі й мав безліч історій, що їм обом пасували. Мабуть, я більше не зможу проходити повз нього спокійно. Хоча буквально вчорашній день показав, що Київ наповнений Володимиром Євгеновичем більше, ніж думала доти: у цій лікарні його лікували; у цій кав’ярні ми пили каву, а сюди забігали пообідати, у «Темпорі» проговорили багато годин, а в книгарні «Є» – іще більше. І взагалі – на Лисенка, 3 досі стоїть синій диванчик, що переїхав туди з офісу «ЛітАкценту».

 

Про нього неможливо згадувати без усмішки, навіть зараз, бо і любив, і вмів жартувати. Пригадую, як колись були ми разом від ЛітАкценту на одному сухому прийнятті. Якоїсь миті, трохи знудившись, Володимир Євгенович запропонував познайомити мене, тоді юну-зелену, з шановним товариством: легко взяв під руку й почав підводити до поважних гостей, представляючи: «Ірина Троскот, наймолодша професорка Києво-Могилянської академії». Після стандартного розкланювання й потискання рук і до того, як прозвучить наступне питання, акуратно підводив до наступного гостя, дорогою злегка усміхаючись, що так, мовляв, хоч трохи веселіше, хіба ні?

 

Володимир Панченко, Ірина Троскот. 2018

 

Любив книжки, людей і рух – узагалі життя. Горів ідеями, втілював і запалювався знову. Без вигорань і перепочинків, шаленим темпом. Умів вчасно відійти – і почати нову справу. У 2007-му залишив посаду віце-президента з навчальної роботи Києво-Могилянки – і започаткував «ЛітАкцент», через п’ять років відійшов від поточних справ сайту (залишаючись, проте, шеф-редактором та добрим другом), ще за якийсь час – залишив Могилянку, вважаючи, що пора звільняти місце для молодших поколінь, хоча заперечували йому щиро. І взявся активніше за написання книжок, яке багато років відкладав «на потім». Не все встиг, далеко не все – і в цьому окрема гіркота.

 

65 років – несправедливо мало. Учора, до речі, поставила на сайт останній допис Володимира Євгеновича – 65-й. Звісно, так вийшло випадково – але й красиво, а Панченко любив красу.

 
Євгеній Стасіневич:

 

Що я зараз згадую… Його лекції про Свидницького, Куліша і Франка. Своє ставлення до цих літераторів я переглянув саме після пар у Панченка. Ну а про Свидницького якраз там уперше і почув. Згадую, як він розповідав про свою подорож Америкою разом із Шевельовим, коли вони протягом тривалого переїзду обговорювали «Мойсея» Франка. Тоді Володимир Євгенович назвав «Другий «Заповіт» української літератури» вже класичною статтею, а Юрій Володимирович, своєю чергою, із тим м’яко погодився. Уявляю теплі посмішки і одного, й іншого в цей момент. Панченко завжди дуже тепло посміхався. Серед професорів це не надто прийнято. Вирізнявся.

 

А ще мені завжди подобалось, що він «Євгенович» і його батька, значить, звали, як і мене. Буває, фіксуєшся саме на такому.

 

Пам’ятаю, яку його книжку купив першою: «Неубієнну літературу». У Могилянській книгарні. Там же колись, році у 2006-му, випадково підслухав його розмову з продавчинею. Якось вони вийшли на тему еротичної поезії Павличка, і Панченко сказав, що сприймає її «як нічні роздуми старого майстра». Саме ці слова він і вжив. Хто його знав і хоч раз чув, впізнає і цю лексику, і цю інтонацію. Іноді Володимир Євгенович міг здаватися патетично-наївним, але я би це називав щирістю. І захопленістю. Його така симпатична і в чомусь «старорежимна» академічність вже зараза виглядає не вадою, а серйозним ресурсом. Тим, що якось додатково капіталізує філологію як таку, переконує, що вона таки можлива у вигляді пристрасної науки. І це дуже терапевтична думка.

 

Володимир Панченко, Ольга Токарчук, Богдана Матіяш. Бібліотека НаУКМА, 2009

 

Панченко помер в один день із Гарольдом Блумом, легендарним американськими літературним критиком. Для мене це важлива рима. Не хочу їх зіставляти, але дещо базове цих дослідників справді єднає: бажання оживити класику, показати її максимально читабельною та, перепрошую, актуальною тут і зараз. Володимир Євгенович так робив із українською літературою «класичного» 19 століття. Хоча і Винниченко, і Хвильовий, і Яновський, і Зеров є його героями. Саме «є», бо книжок написано чимало, і книжки лишаються. Як і його інтонація, що звучить в голові.
 
Сильно хочеться сьогодні перечитати якусь його статтю. Про журнал «Арку», наприклад. І сильно хочеться йому подякувати. За теплу науку. І за «ЛітАкцент», звісно, де я починав. І за розповідь на сходовій клітці Могилянки про його розмови з донькою Хвильового: у цей момент час розсунувся – і я через Володимира Євгеновича дивним чином і дуже безпосередньо покомунікував із нашими 20-ми. За все спасибі. Цього вистачить так надовго.
 
 
Софія Мамчич:
 
Такі люди, як Володимир Євгенович, мають бути рекордними довгожителями. Здається, він знав історію кожного закутка України, кожного каменя, на якому хтось сидів, кожного стола, за яким вели розмови. Його кабінет був завалений книгами, журналами, картинами й носіями інформації всіх часів. Історії, які він щоразу приносив в офіс «ЛітАкценту», мабуть, кожна вимагали невеликої дисертації або безпосередньої участі в історичних подіях. Ще багато поколінь мали би розправити плечі під його підбадьорливим поглядом (навіть після того, як на іспиті з переляку аж кілька секунд видовбували з пам’яті дати життя самого Шевченка) і отримати персоніфіковані поради, у якому селі якої області слід побувати…
 
Ірина Шувалова, Євген Нахлік, Ярина Цимбал, Тетяна Трофименко, Володимир Панченко. Книгарня Є, 2012
 

Дякую за все, Володимире Євгеновичу. Сподіваюся, там де ви зараз, знайдуться всі деталі грандіозної мапи, яких бракувало.

 

Дістаю карту, шукаю Березову Рудку.

 
Ольга Купріян:

 

Мені пощастило працювати з Володимиром Євгеновичем від осені до літа, майже рік. Пам’ятаю, як приносила на роботу шоколадки до чаю, а Володимир Євгенович виходив зі свого кабінету й радо пригощався. Бо дуже любив солодке! Пишу ці рядки і всміхаюся, бо про деяких людей неможливо згадувати без усмішки і світлого смутку. Стільки радості було б тому, що він робив! У лекціях на парах із літературознавства, у літературній критиці, в подорожніх нотатках, та навіть у назві однієї зі своїх останніх книжок – «Сонячний годинник»!

 

Ольга Купріян, Володимир Панченко. Книжковий Арсенал, 2019

 

Ми бачилися востаннє під час Книжкового Арсеналу цього року. Володимир Євгенович презентував монографію про Зерова. Була повна зала. Я спинилася на голос. Обличчя, статуру могла б не впізнати серед людей (хвороба його дуже виснажила), але голос був той самий – енергійний, захоплений, натхненний. Він умів прецікаво розповідати про все на світі, умів навчати, переконувати й наполягати, але й відпускати, давати волю також умів.

 

Світла пам’ять Вам, Володимире Євгеновичу, – і дякую.

 

Роксоляна Свято:

 

«А що Вас так розвеселило?» Із цієї фрази почалося наше знайомство 2002 року. В своїй уяві – бо ж розумію, що пам’ять могла щось і домалювати, – бачу цю сцену доволі виразно: Володимир Євгенович стоїть перед аудиторією юних філологинь (здається, все відбувалося в третьому корпусі, а вікна виходили на перший плац) і розповідає про «Чіпку Варениченка – правдошукача». Будьмо відверті: не найвдячніша тема для знайомства. Особливо, якщо перед тобою сидять доволі самовпевнені могилянські студентки й чекають на великі інтелектуальні виклики або прозріння. Якщо не помиляюся, ми були першим курсом, якому Панченко викладав українську літературу ХІХ століття, прийшовши в Могилянку.

 

Уже не згадаю, чому саме я тоді розсміялася (в юності це зі мною нерідко траплялося). Але пам’ятаю, що інтонації Володимира Євгеновича мене майже спантеличили: своїм запитанням він не спробував присоромити нахабнувату студентку (що було б, зрештою, найлогічніше), а якось дуже приязно і цілком щиро поцікавився моїми думками. Як згодом робив іще безліч разів. Бо, на щастя, з кінцем курсу і навіть навчання наше спілкування не припинилося.

 

А якось Володимир Євгенович зателефонував і розповів, що планує засновувати літературний сайт і хотів би, щоб я теж туди писала. Поділився планами і розпитував, що я про все це думаю і хто б іще міг до цього долучитися. І знову дивував своєю відкритістю і запалом, як колись здивував готовністю вже з першої зустрічі на парах спілкуватися на рівних.

 

Коли ж ера «ЛітАкценту» почалася (якось дивно усвідомлювати, що відтоді минуло цілих дванадцять років), спілкування стало більше. І принагідного, і робочого. Не раз він щось пропонував – якийсь огляд або книжку на рецензію. Але ще частіше цікавився, про що я сама хотіла б написати. Або просто телефонував, щоб поділитися: мовляв, прочитав нині такий-от матеріал і згадав про вас; хотів розповісти – може, вам буде цікаво. І мені справді було цікаво.

 

Володимир Панченко. НаУКМА, 2011

 

***
Зрадлива пам’ять сплутує дати і спогади: ЛітАкценти року зливаються докупи, як і суперечки журі, написані й ненаписані матеріали, спілкування в редакції – в більших і менших товариствах, із урочистих і буденних нагод.

 

Одну з наших розмов – іще десь на початках сайту – пам’ятаю виразніше: Володимир Євгенович чомусь сам поспитав, що я думаю про його рецензію на «Сьомгу» Софії Андрухович (доволі категорична, вона стала приводом для гострих, особливо як на той час, суперечок). Пам’ятаю, як намагалася поспіхом дібрати аргументи, чому цей роман, на мою думку, зовсім не поганий, а Володимир Євгенович, як і завжди, приязно і уважно слухав, а потім усе ж щось заперечував. Здається, я його так і не переконала.

 

Один із наступних яскравих епізодів: як 2012 року сидимо «літакцентівським» товариством у крихітній «Білій каві» біля львівського театру ім. Леся Курбаса (якраз після презентації збірника «Літературна дефіляда» на Форумі видавців) і святкуємо. А може, не святкуємо, а просто спілкуємося. І Володимир Євгенович, як завжди, розповідає про свої літературні мандри. І наступні плани.

 

***
Ще минулого листопада випадково перетнулися перед вечором співаної української поезії в Будинку звукозапису і хвилин десять спілкувалися про все на світі. Володимир Євгенович знову розповідав, як багато в нього планів і роботи. А вже наступного дня сам зателефонував, щоб дізнатися, чи мої враження від концерту такі ж захоплені, як і його. Було дуже радісно з ним говорити. Але вже і тривожно, хоч про своє лікування він згадав хіба принагідно.

 

Після того було ще кілька телефонних розмов і листів.
Довжелезна презентація книжки про Миколу Зерова. І остання, ювілейна, презентація «Сонячного годинника», вже з автором лише по скайп-зв’язку.

 

 

А 19 вересня прийшов його останній лист.
«Дорога Роксоляно, дякую за прегарного, світлого листа!
Він мене порадував. У мене, на жаль, усе складно. Зараз я в Кропивницькому. Сподіваюся…

Обнімаю – і щастя Вам!
ВП»

Час для заслужених гарних слів, підбиттів підсумків і мудрих узагальнень іще напевно настане.

А поки що просто дуже сумно і осиротіло.

Спочивайте з миром, дорогий Володимире Євгеновичу.

І дякую Вам за приязнь і довіру.

ЛітАкцент