Суспільство 2019-11-07 09:06 Вербицький Іван
  ▪  

Змагання спортрот

Чи повинне військо тягнути на собі професійних спортсменів

Минулої неділі в китайському Ухані відгомоніли пристрасті сьомих Всесвітніх ігор серед військових. Україна на них була представлена 87 спортсменами, які здобули загалом 33 медалі (5 золотих, 13 срібних і 15 бронзових), і посіла 10-те місце в медальній таблиці. Ці звитяги супроводжувалися помпезними повідомленнями. Укотре другорядні загалом змагання на кшталт універсіад чи першостей військовослужбовців підносяться так, немов то змагання рівня чемпіонатів світу чи Олімпійських ігор. 

 

Власне, потяг до окозамилювання в контексті спорту в різних державних відомствах нашої держави вкоренився доволі міцно з радянських часів. Освітяни тут майже не відрізняються від правоохоронців чи Збройних Сил України. Різниця лишень у тому, що вже понад п’ять років Україна перебуває в стані війни й відповідно інформація про те, що професійний атлет у військовому званні старшого солдата, сержанта чи полковника щось там виграв, трохи ріже слух. Нині інші часи, і просто сфотографуватися у військовій формі та отримувати від Міністерства оборони зарплату не означає бути військовим.

 

Читайте також: Спортивний огляд: українська анаконда, нічийна неспроможність і ярмарок марнославства Бориса Колеснікова

 

Зрештою, припустімо, здобувати перемоги на змаганнях штибу Всесвітніх ігор серед військових для Міноборони України престижно. Для цього в команду залучаються спортсмени рівня Юлії Левченко, Наталії Прищепи, Олени Кривицької чи Сергія Фролова. Втім, є таке поняття, як внутрішня гігієна. Людина військова (чи та, що нею вважається) повинна думати, що говорить і як чинить. Узяти, скажімо, чемпіона світу-2018 у стрільбі з малокаліберного пістолета Павла Коростильова. Зовсім нещодавно, здобувши бронзову нагороду Європейських ігор у Мінську, 21-річний львів’янин дав скандальне інтерв’ю, у якому висловив бажання покинути Україну. Причина: держава не створює йому належних умов для тренувань і недостатньою мірою оплачує його перемоги. Мовляв, без матеріальної мотивації великого бажання боротися за перемоги в нього немає. І це в час, коли справжні військовослужбовці щодня ризикують за цю країну своїм життям далеко не тому, що їм за це заплатять.


Інший спортсмен у погонах, борець вільного стилю Василь Шуптар проявив себе безпосередньо в Ухані. Здобувши срібну нагороду, він під час нагородження обійнявся для спільного фото з тим, хто переміг його у фінальній сутичці, — росіянином Рашидовим. Бронзові призери, борці з Туреччини та Китаю, спостерігали за цим «мишебратством» осторонь поодинці. Насправді наші спортсмени мали б знати, що ці братні обійми представники країни-агресора часто провокують штучно, створюючи таким чином для своїх пропагандистів вигідну картинку «то все політики, а прості люди між собою дружать». Утім, після п’яти років війни й понад 10 тис. загиблих співвітчизників борець Шуптар і його друзі-спортсмени вже мали б щось зрозуміти. Тим паче коли вони представляють Збройні Сили.

 

Читайте також: Як букмекери нищать український спорт


З одного боку, цілком зрозуміло, що, вкладаючи гроші в професійних спортсменів, наше Міністерство оборони таким чином робить свій внесок у пропаганду здорового способу життя. Це загалом правильно й логічно. З другого — чимало цивілізованих країн поступово відходить від практики сліпого фінансування спортсменів, які згадують про військовий статус лише тоді, коли ставлять підпис у зарплатній відомості. Служба за формальною ознакою в країнах Західної Європи, США та Канади відійшла в небуття. У когось раніше, у когось швидше. На американців, наприклад, дуже вплинув скандал навколо видатного бійця Касіуса Клея, який пізніше прийняв мусульманство й став Мухаммедом Алі. У принципі боксер ще тоді, на початку 60-х років минулого століття, публічно відмовився від військової служби навіть під ризиком бути ув’язненим чи дискваліфікованим. 

 

То чи варто дивуватися, що на сьомих Всесвітніх іграх серед військовослужбовців збірна США здобула тільки вісім медалей, причому серед них немає жодного золота? Канада взагалі здобула лише три медалі. Нічого дивного, адже ці країни звикли відправляти на такі змагання справжніх військовослужбовців. А очолили медальний залік традиційно Китай та Росія. Перші для того вдома змагання й проводили, щоб продемонструвати власну велич. До того ж, зважаючи на людський ресурс китайців, вони сміливо здатні виставляти конкурентоспроможні команди на всі великі змагання. І навіть зі справжніми військовослужбовцями. Із Росією ситуація дещо інша. Маючи заборону на виступи під своїм прапором через постійні допінгові скандали на майже всіх великих стартах калібру Олімпіад і чемпіонатів світу з кількох видів спорту, росіяни демонструють спортивну велич бодай десь, нехай і на Іграх військовослужбовців, де їх представляють спортсмени рівня дворазової чемпіонки світу зі стрибків у висоту Марії Ласіцкене. Питання лишень, навіщо нам уподібнюватися північному сусідові. 

чимало цивілізованих країн поступово відходить від практики сліпого фінансування спортсменів, які згадують про військовий статус лише тоді, коли ставлять підпис у зарплатній відомості

 

Узагалі доречно було б розглянути питання самого існування Всесвітніх ігор серед військовослужбовців під трохи іншим кутом. Іран — Ізраїль, Вірменія — Азербайджан, Україна — Росія, Китай — Гонконг, розтрощена з усіх боків Сирія. Кого ми намагаємося обдурити? Яким чином організатори бачать примирення представників цих країн на спортивних аренах, якщо окремі з них пропагують ненависть одне до одного мало не на державному рівні? Поза політикою важко уявити професійний спорт, а у випадку з Іграми серед військовослужбовців таке примирення взагалі абсурдне. Тоді навіщо лукавити собі й іншим?

 

Читайте також: Футбол. Гра мільйонерів

 

Міжнародна рада військового спорту (CISM), яка проводить ці змагання, утворена в далекому 1948 році. Серед співзасновників були Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди та Франція. Нині організація налічує 133 країни. На сайті CISM вказано, що це неурядова неполітична організація, основною метою якої є розвиток військового спорту та фізичної культури, сприяння зміцненню дружніх відносин між представниками збройних сил країн — членів організації. Мабуть, такому зміцненню, як обійми борців Шуптара й Рашидова на п’єдесталі змагань із вільної боротьби в Ухані. Можливо, для CISM ця картинка й приваблива, а Українській державі в процесі інформаційної війни з Росією вона явно не на руку.
Перед відльотом української команди до Китаю відбувся прес-брифінг, під час якого начальник відділу спортивної діяльності Міністерства оборони України полковник Анатолій Пелих повідомив, що на підготовку та участь в Іграх військовослужбовців виділено 15 млн 447 тис. грн. До цієї суми входить страхування, екіпірування, переліт і перевезення багажу. Витрати немалі, але збагнути, яка користь для престижу держави й української армії загалом від них, окрім піару власне військового відомства, неможливо. 

 

Оскільки українська армія останні п’ять років намагається рухатися до стандартів НАТО, хотілося б, щоби відповідними були й створювані для справжніх військовослужбовців (а не професійних спортсменів із військовими званнями) умови для занять спортом. На жаль, нині лічені частини по всій Україні можуть похизуватися наявністю хорошої якості спортивних майданчиків чи тренажерних залів. Також є проблеми із забезпеченням вояків спортивним одягом і взуттям. Йдеться не тільки про дозвілля військовослужбовців, а й про їхнє здоров’я. Про комфорт професійних спортсменів, вочевидь, повинні дбати інші міністерства.

 

Зрештою, навіть якщо абстрагуватися і казати про сприяння Міністерства оборони професійному спорту, то куди кориснішим порівняно з участю в змаганнях на кшталт Ігор військовослужбовців було б відновлення спортивної інфраструктури. Скажімо, біатлонної бази в Тисовці, яка перебуває саме в підпорядкуванні військового відомства, тому залишається майже недоторканою вже майже три десятиліття і, зрозуміло, поступово стає морально застарілою. 
Крім того, не треба забувати, що у 2014 році в Лондоні були проведені перші Ігри нескорених — міжнародні спортивні змагання, засновані принцом Ґаррі, у яких беруть участь поранені ветерани. Українська збірна вперше взяла участь у цих змаганнях у 2017-му в канадському Торонто й готується виступати наступного року в нідерландській Гаазі. Ігри нескорених мають не так спортивну, як соціальну роль і спрямовані на те, щоб посприяти швидшій реабілітації людей, що пройшли бойові дії. Власне, саме ці Ігри можна назвати змаганнями військовиків. Хотілося б, щоб це розуміли й особи, відповідальні за розподіл коштів. 

схожі публiкацii