Економіка 2019-11-05 12:59 Крамар Олександр
  ▪  

Гарант, арбітр і тренер

Чому роль національної держави в розвитку економіки лише зростає в наш час

Попри те що на межі ХХ–ХХІ століть глобалістські та ультраліберальні ілюзії сягнули піка своєї популярності у світі та поширеності в Україні, масштабність викликів, перед якими вони поставили економіку світу та абсолютної більшості країн, змусила повертатися до здорового глузду. Позірні «переваги» необмеженого вільного ринку та глобалізації в ідеальних, лабораторних умовах виявилися руйнівними у світі нерівності й обмежень. Розрив між заможнішими та біднішими країнами поглиблюється, забезпечуючи конкурентні переваги не тим, хто зробив ставку на відкритість і сподівання на «невидиму руку ринку», а тим, хто проводив цілеспрямовану політику захисту й розвитку національної економіки. Інакше кажучи, реальний досвід останніх кількох десятиліть завдав нищівної поразки тим, хто вирішив поставити під сумнів інструментарій сильної національної держави в економічному успіху. 

 

Навіть у найліберальніших суспільствах із давніми традиціями обмеженого втручання держави в їхнє життя в наш час зростає невдоволення її слабкою роллю в регулюванні соціально-економічних процесів. Держава як «нічний сторож» більше нікого не задовольняє. Адже в такій іпостасі вона не дає можливості ефективно відповідати на виклики сучасності. Утверджується розуміння, що національна держава поряд із національною елітою є ключовим фактором і необхідним елементом успіху та безпеки в сучасному світі. Саме вона захищає національні інтереси на зовнішніх ринках, збалансовує соціально-економічні інтереси різних соціальних верств та обмежує апетити тих гравців, які намагаються поставити свої інтереси вище загальнонаціональних усередині країни.

 

Читайте також: Бюджет: дзеркало реальних намірів

 

Збалансоване державне регулювання ключових галузей у сучасному світі є необхідною умовою захисту національного бізнесу та розвитку економіки, створення сприятливих умов для реалізації приватної підприємницької ініціативи за одночасного запобігання зловживанням із боку окремих гравців, коли їхні дії суперечать інтересам країни.

 

Українські жирафи

 

На тлі занурення світу в торговельні війни, зростаючого тренду на посилення протекціонізму й інших дедалі яскравіших проявів політики економічного націоналізму перед українськими політичними елітами стоїть ключове питання: як швидко вони зрозуміють, що парадигма мінімізації ролі держави в економічному розвитку країни себе повністю вичерпала?

 

Скільки ще часу перебування країни в спіралі деградації та беззахисності української економіки перед зовнішнім світом має минути для усвідомлення необхідності зміни державної економічної політики? Коли настане розуміння, що місце під сонцем Україні ніхто не збирається дарувати? Потрібно виборювати його активними діями на державному рівні. Або змиритися з невідворотним угасанням країни та втратою нею як економічної, так і демографічної перспективи. Тоді вона перетвориться на донора для вибіркового використання її природних і людських ресурсів іншими країнами залежно від їхніх потреб.


Україна останніх десятиліть була яскравою ілюстрацією підпорядкованості національної економіки інтересам інших держав. Замість плекати й захищати власне виробництво у високоприбуткових та високодинамічних секторах, які могли б забезпечити стрімке економічне зростання, усі ці десятиліття ми дозволяли іншим заробляти тут. А політична еволюція досі свідчила радше про віддалення, ніж про наближення вітчизняних політичних еліт до розуміння шляхів і готовності здійснити розрив кола деградації. 

 

Читайте також: Долар в нижній точці


І перші півроку діяльності нової влади підтвердили побоювання Тижня, що в «котів у мішку», які в результаті безпрецедентної в історії України рекламної кампанії були продані цього року рекордній частці українських виборців, так само немає системного бачення вирішення проблем, які стоять перед країною. Їхня мета полягає лише в посіданні ключових позицій у наявній привласницькій олігархічній моделі економічного розвитку, що спрямована на паразитування на наявних національних багатствах, їхнє поступове вичерпання та споживання благ, вироблених за кордоном або й розміщених там.


Старий підхід некритичного, несистемного й фрагментарного перенесення на український ґрунт зовнішніх кліше має змінитися політикою економічного суверенітету: збереження повної свободи дій у визначенні економічної політики, зважаючи виключно на національні інтереси. 


Історія як ХХ століття, так і попередніх століть капіталістичного розвитку свідчить, що без політики економічного націоналізму бідні та нерозвинуті держави ніколи не ставали розвинутими й заможними. Поліпшити їхній економічний і політичний рівень та якість життя просто неможливо без створення таких механізмів захисту й стимулювання економіки, які знівелювали б штучні переваги держав із розвиненішою економікою чи окремими її високоприбутковими секторами. Інакше економіка завжди буде лише підпорядкованим додатком із селекціонованими зовні сферами діяльності.

 

Інкубатор


Національна держава завжди відігравала ключову роль у реалізації політики економічного націоналізму, створенні конкурентного національного бізнесу, спрямуванні підприємницької енергії якомога більшої частини громадян на багатіння суспільства через збільшення загального «національного пирога». 


У специфічних українських постколоніальних умовах держава має відігравати ще й провідну роль у завершенні економічної деколонізації та недопущенні потрапляння країни в нові форми колоніальної залежності. Адже якщо національна держава виявляється слабкою, то головними центрами тяжіння стають зовнішні центри впливу, на які починають орієнтуватися як на арбітра різні групи підприємців, цілі соціальні верстви чи окремі групи суспільства за іншими критеріями. 
Ключовою функцією національної держави є захист інтересів національного бізнесу як на внутрішньому ринку, так і у світі. Її завдання — не допустити домінування на внутрішньому ринку чужих економічних агентів, регулювати рівень і сфери їхнього доступу та присутності в тих чи інших сегментах відповідно до національних інтересів. Адже в разі іноземного контролю над банківською системою чи боргової залежності від зовнішніх кредиторів такі можливості зводяться нанівець. Щоб це не шкодило національному бізнесу, а доповнювало його та сприяло розвитку. 


Більшість країн світу імпортує сьогодні або те, чого не може виготовити чи видобути самостійно (критичний імпорт), або те, що виробляти їм значно дорожче, ніж традиційним постачальникам. Натомість в Україні значну частку ввезених товарів становлять ті, які вона цілком могла б виробляти сама з якістю та цінами, зіставними з іноземними аналогами. Якщо у 2005 році завезені з інших країн вироби становили 29,5% усіх проданих в українській торговельній мережі (непродовольчих 42,4%), то у 2018-му їхня частка сягнула вже 58% (непродовольчих 64,7%). 


Водночас спостерігається цікава тенденція до зменшення так званого критичного імпорту — енергоресурсів і сировини — і витрат на ввезення машин та обладнання, які ми наразі не можемо виробляти, але які потрібні для модернізації економіки. Натомість упевнено посилюють позиції на внутрішньому ринку вироб­лені за кордоном нескладні споживчі товари, освоїти виробництво яких до снаги вітчизняному не тільки великому, а й малому та середньому бізнесу. Тому підхід до торговельної співпраці з різними партнерами потрібно змінювати й пильнувати передусім власний інтерес. Доступ іноземних постачальників до вітчизняного внутрішнього ринку має супроводжуватися взаємним відкриттям ринку для українських готових товарів і водночас не становити загрози для існування тієї чи іншої української галузі економіки. У центрі уваги має бути розвиток власного виробництва та внутрішнього ринку.

 

Читайте також: «Звільнення» від шахт


При цьому не можна допускати перетворення політики плекання національного бізнесу на захист його від конкуренції, створення для нього «теплої ванни». Вона має стати лише інкубатором, покликаним виростити численний і потужний національний бізнес в умовах максимально суворої внутрішньої конкуренції між якомога більшою кількістю гравців. Усі учасники цього процесу від початку мають орієнтуватися на вихід на глобальні ринки й агресивну зовнішню економічну експансію.

 

Модернізатор 


Так само функцією національної держави є забезпечення економічної суб’єктності України у світовій економіці, підтримка експансії національних чемпіонів — потужних вітчизняних компаній як приватного, так і державного сектору. Завдання національної держави в цьому напрямку — не допустити закріплення за Україною безперспективної спеціалізації в результаті світового розподілу праці та ланцюжків доданої вартості. Зокрема, через визначення точок зростання і належний розвиток інфраструктури для динамічного зростання там, де вона в межах виключно «невидимої руки ринку» не розвивалася б із причин тривалої окупності або необхідності концентрації великих ресурсів.


В умовах слабкості вітчизняної економіки та бізнесу саме національна держава має забезпечувати модернізаційний тренд та інноваційне програмування в розвитку економіки. Оскільки потіснити інші країни в сегментах, де ринок давно поділений і лідери вже визначилися, значно складніше, в інноваційному виробництві з високою доданою вартістю важливо підтримувати національний бізнес, орієнтуватися на ті ніші світового ринку, які тільки формуються, і зростати разом із ними. 


Ключову роль в економічній політиці національної держави відіграє правильне використан­ня банківсько-фінансового сектору як інструменту стимулювання н­аціонального бізнесу, динамічного нарощування ним виробництва та експорту товарів і послуг. Банківська система повинна насамперед мотивувати громадян і бізнес на примноження національного багатства, в­икористання його для розвитку, а не для споживан­ня. Тільки за таких умов можна сподіватися на стрімкий економічний поступ країни. Від наявності потужної національної банківської системи, здатної виконувати такі завдання, залежить не лише перспектива розвит­ку економіки, а й здатність провадити самостійну економічну політику в національних інтересах. 


Ще одне завдання національної держави — не допускати, щоб отримувані ззовні кредитні ресурси спрямовувалися переважно на споживання імпортних товарів чи послуг. За винятком того, коли йдеться про сировину або сучасні технології та обладнання, яких немає в країні, але які потрібні для модернізації.  

 


Дуже важливим напрямом державного регулювання є створення умов для переформатування транспортної системи країни з постколоніальної в національно орієнтовану. Неприпустимою є ситуація, коли система транспортних комунікацій у країні розвивається за колоніальним типом із пріоритетом кількох потужних транскордонних, транзитних коридорів за одночасного занепаду й без того слабкої мережі внутрішнього сполучення. Не можна допускати ситуації, коли з різних частин нібито єдиної країни легше й простіше дістатися за кордон самому та вивезти чи ввезти якийсь товар, ніж зробити те саме з певного її куточка до центрів або транспортних вузлів.


Національна держава має також виступати в ролі ефективного та авторитетного арбітра між різними соціальними класами в інтересах підтримання соціальної стабільності та примноження загального н­аціонального багатства. Адже сталий розвиток і соціальна стабільність потребують, щоби багатіння і заможність членів суспільства сприймалися в ньому як справедливий наслідок реалізації потенціалу людини, а отже, поважалися. А бідність розглядалася виключно як наслідок лінощів чи свідомого небажання людини працювати й розвиватися. Тому потрібно завадити збереженню економіки обмеженого доступу загалом чи якихось її сфер, коли те чи інше коло «обраних» має можливість привласнювати корупційну або природну ренту, гальмуючи в такий спосіб розвиток країни. 


Насадження культу продуктивної праці та підприємництва має супроводжуватися забезпеченням реального верховенства права, гарантуванням права власності, приборканням тиску з боку силовиків, наданням якісних державних послуг. А збільшення державних видатків на це потребує кардинального посилення відповідальності за несплату податків і зборів, унеможливлення тривалого ведення формально «збиткового» бізнесу, спрощення процедури банкрутства.
Так само важливо не допускати монополізації окремих ринків і галузевих перекосів. Адже це створює загрозу занепаду одних секторів економіки в інтересах інших. Рента від використання національних природних ресурсів — землі, корисних копалин чи інших національних багатств — має повністю діставатися державі, і розподіляти їх вона має в інтересах суспільства. Зокрема, для захисту від крайньої бідності людей, які самі не можуть (але не не хочуть) про себе попіклуватися.