Історія 2019-12-08 10:36 Агеєва Віра

Еней у пошуках втраченої Батьківщини

Як розумів ідентичність Юрій Косач і чому він писав про «непропащий час»

Біографія Юрія Косача дуже промовисто демонструє, як велика історія втручалася в приватне життя, ставила перед неуникненним вибором у ситуації, коли хоч праворуч звернеш на заклятому перехресті, хоч ліворуч, усе одно втратиш і коня, і зброю, і власну голову. 

 

Розхристане життя 


Обставини його появи на світ заповідали, здавалося б, благополучне майбутнє. Адже належав до однієї з найславетніших українських шляхетських родин. Племінник Лесі Українки, онук Ольги Петрівни й Петра Антоновича Косачів, він ріс у літературному середовищі. У будинку, де старосвітські порт­рети на стінах нагадували про отриманий духовний спадок. Юрій Косач народився 1908 року в Колодяжному, хоча коли сам творив свій химерний і складний авторський міф, вказував місцем народження Київ. Із цим містом у нього пов’язувалося багато історичних конотацій, і таку містифікацію вважав прийнятною. Утім, до містифікацій, не конче безневинних, він таки завжди мав смак і охоту. 

 

Читайте також: Перетворити українців на націоналістів


Львівська гімназія, Варшавський університет, лекції в Сорбонні й водночас долучення до гострих ідеологічних та політичних протистоянь. Починає співпрацювати з Дмитром Донцовим, за логікою якогось дивоглядного зиґзаґу долі, вибору чи примхи стає членом Комуністичної партії Західної України. Така розхристаність і балансування на межі для Косача були характерними впродовж усього життя, неймовірно його ускладнюючи й заплутуючи. 1932 року відбуває термін у польській в’язниці за антидержавну діяльність.


Міжвоєнний Львів силою обставин відігравав роль культурної столиці. І Юрій Косач стає зіркою на галицькому літературному небосхилі, у блискучому львівському середовищі, репрезентованому іменами Богдана-Ігоря Антонича, Ірини Вільде. У 1930-х одна за одною виходять книжки, збірки віршів та оповідань «Чорна пані», «Черлень», «Мить із Майстром», «Клубок Аріадни». 

 

Поняття безґрунтянства та відчуженості, важливі для інтерпретації творчості багатьох представників Мистецького україн­ського руху, у Юрія Косача пов’язуються з необхідністю порвати з утилітаризмом вісниківства,


А по війні опиняється в таборах ді-пі. Був присутній на установчих зборах Мистецького українського руху й підписав заяву ініціативної групи. Мурівська доба стала дуже плідною. Працював над прозою й драматургією. Друкував у мюнхенському журналі «Арка» статті й літературні огляди. Неусталеність і побуту, і найближчих навіть життєвих перспектив для нього була багато в чому звичною. Юрій Шерех писав, що все Косачеве життя зрештою виявилося серією зрад. Це і так, і не так, адже чогось він у тих розривах, скандалах, конфліктах усе ж таки шукав. І здебільшого (хоча й не завжди) умів не зраджувати свій хист. 


1949 року разом із дружиною Мар’яною Кричевською та маленьким сином емігрує до США. Тут його конфліктна вдача знову завадила знайти якесь місце у творених тоді культурних інституціях. Працював вантажником, жив тяжко й невпорядковано. Узявся (за радянські, вочевидь, гроші) видавати прокомуністичний журнал «За синім океаном», остаточно посварившись з емігрантськими колами. Цей таки ж негідний компроміс дав йому можливість їздити в Україну, друкувати тут деякі свої твори. Ймовірно, можливість відвідати рідне Колодяжне й переступити поріг косачівського київського дому чомусь були для нього важливішими за стосунки із земляками, які так чи так ніколи не вмів налагодити в США. Спів­праця Косача з радянськими й американськими спецслужбами не додавала авторитету в літературному середовищі. 

 

«Реалістичний світогляд нащадків козацького бароко»


Юрій Косач у мурівському середовищі унікальний тим, що його не назвеш ані послідовним релятивістом і адептом ч­истої форми, ані людиною, відданою певній ідеології. Так чи так лише письмо ставало для нього і визволенням, і порятунком. 


Письменник любить авантюрний часопростір і героя, який ніколи не уникає найскладніших життєвих випробувань і найнебезпечніших пригод. Найбільше його приваблює нестак і виграшне для українського історичного белетриста ХVІІІ століття. Інтерес до цього, за Драгомановим, «пропащого часу» (в оцінці Просвітництва автор «Володарки Понтиди» зі своїм знаменитим дідом у других не погодився: «Ні, професоре, це ще не був пропащий час. Це був реалістичний світогляд нащадків козацького бароко, які знали, що «головою муру не проб’єш»), вочевидь, має біографічне підґрунтя.  

 

Читайте також: Російський націоналізм і Україна


Глорифікований Косачем «реалістичний світогляд нащадків козацького бароко» якраз у ХVІІІ столітті виявляється переважно в різних моделях достосування до ситуації, коли після втрати державності національно-культурна ідентичність визначалася особистим вибором кожного. Адже якщо політичні атрибути втратили вагу, зоставшись у найкращому разі лише набутком історії (викорінюваної й фальсифікованої з неймовірною послідовністю та жорстокою старанністю!), то майже єдиним підґрунтям національної тожсамості ставала культура.

 


Для українців, розкиданих у повоєнні 1940-ві по численних таборах переміщених осіб у Німеччині, вибудовування адекватної моделі культурної і­дентичності, творення власного культурного простору були єдиною альтернативою неуникній та швидкій асиміляції. Чужинці на руїнах повоєнної Європи почувалися загубленими, закинутими в незрозумілий, зворохоблений щойно пережитою катастрофою світ, де їм у найкращому разі судилася доля упосліджених маргіналів. Ось чому вони так пристрасно обговорювали можливість утвердження «держави слова» або, в іншій версії, «великої літератури», яка виконуватиме хоча б деякі функції втраченої держави, з-поміж них і захисну, об’єднувальну, бо ж як іще могли протистояти розпорошенню та нівеляції!  


Йшлося про можливість розвитку літератури поза українотеренним простором. Для бездержавного народу вона лишається єдиним засобом ствердити себе й репрезентувати перед вселюдською спільнотою. Юрій Косач оцінює стан української літератури з екзистенціалістських позицій і вважає його кризовим. (Його доповідь на Першому з’їзді МУРу так і називалася: «Криза сучасної української літератури».) 


Долучився Косач і до мурівських дискусій про «дві душі Гоголя». Інспіровані ще від кінця ХІХ століття Драгомановим і Нечуєм-Левицьким, пізніше Євшаном і Маланюком, у воєнні й перші повоєнні роки вони знову набули особ­ливої гостроти. Напруженість усіх цих багаторічних суперечок можна відчути хоча б із саркастичного пасажу в Косачевій повісті «Еней і життя інших»: «…я набув би собі слави доброї душі, коли б на балі, влаштованому офіцерами ляйб-гвардії НН-ського полку я не образив генерала князя Б., сказавши між іншим «великий українець Микола Гоголь…» «П-а-азвольте, маладой чєла-єк, как ви сказалі?» Я повторив. Генерал дивився на мене, ні, він поїдав мене очима, що поступово виходили з ямин. Я відступився, бо думав, що його вдаряє грець. Він багрянів, він наливався кров’ю, як яблуко, як буряк. «Да как… да как ви смєєтє?» — заревів він, і біля нас колом почала збиратися юрба. «Гаспада,— звернувся він до голів пташачих, птеродактильних, іхтіозаврячих, кнурячих, гусячих. — Гаспада, етот маладой чєлавєк, етот… етот… пасмєл заявить, что величайший русский писатель бил… но, ви подумайте…» «Женонєнавістніком, ваше превосходительство? — услужливо прошепотів галянтний ад’ютант; «нєт, гаспада, ґаразда хужє, украінцем!..» 

 

Читайте також: Реабілітація наріжного каменя

 

Роман про Богдана Хмельницького «День гніву» (1948) Юрій Косач пише всупереч усталеній на той час радянській інтерпретації історичних подій, як роман про державця: «Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів». Г­етьман — не лише воїн, а й розважливий дипломат. «День гніву» українського народу — це момент, коли «на цю іграшку дивиться пів-Європи». Послідовно наголошується значущість українських справ для всієї європейської політики, для великої історії: «Гостра Богданова шабля вже мерехтить у Червоній Русі. «Оселя свободи» Богданова під Золочевом. Що буде завтра? У Львові, в Замості, в Ярославі, в Ґданську? Бо ж простягнув йому руку, з другого кінця Європи, такий же визволитель закованої свободи простих людей генерал Олівер Кромвелл. Ім’ям Богдановим, як гаслом, пізнають себе вірні свободі: на передмістях Кракова, на скельному Підгаллі, на Литві й Білорусі, на Дону і у калмицьких степах...».  
Чи не всіх першорядних мурівських письменників цікавить сама можливість існування «прибраної» національно-культурної ідентичності, яка була б не від початку даним імперативом, а результатом свідомого індивідуально­го вибору. Юрій Косач звертався до цих колізій ще в найкращих оповіданнях 1930-х, як-от «Вечір у Розумовського» чи «Голос здалека».

 

Блискучий амбасадор Андрій Розумовський постає в нього господарем одного з найзнаменитіших європейських салонів, де твориться велика політика. «Син чабана з глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя, гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у душі долі народів і держав…» Художній смак здебільшого не зраджує Юрієві Косачу, він уміє надмір патетики врівноважувати нотками іронії. Сановні гості Розумовського одразу змаліли поруч зі своїм геніальним сучасником Бетховеном, хоча композитор почувається чужим і самотнім у модній вітальні амбасадора, й лише старий господар зміг відчути в цій незвичній музиці утвердження нової естетики, усвідомити, що коли згадають «нас із вами за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гру самого Бетховена». Українська сутність представника славетного гетьманського роду виявляється хіба що в піснях, які любить співати разом із домашньою челяддю. Це така собі елегійна візія, милий спогад, що небагато важить у житті високого посадовця на службі вже іншій державі, до того ж державі-загарбниці. 


У «Голосі здалека» сюжет драматичніший. Героєві несподівано починають снитися чужі сни чи, ймовірно, являється чужа реальність. Юнакові з російської Півночі, білогвардійському офіцерові в одному з боїв під час громадянської війни раптом постала перед очима неймовірна картина: незнайомі прапори, кіннотники у якихось архаїчних убраннях, цар Пьотр на чолі війська... Потому візіонер впадає в дивний психічний стан, галюцинує, розмовляє ніколи ним не чутою українською мовою. Згодом у Гамбурзі цей інженер Ч... стає свідком «дивно реконструйованої сцени арешту Войнаровського». Уже перед смертю героєві оповідання пощастило зустрітися зі своїм, очевидно, далеким родичем (принаймні вони мають одне прізвище й дуже подібні зовні) й дізнатися, що його предки-українці після мазепинської поразки були заслані на російську Північ. У родині пам’ять якнайстаранніше стерилізувалася в кількох поколіннях, ніхто ніколи не розповідав Ч... про небезпечне минуле, і він виріс людиною російської культури. Але голос із минулого таки пробився з підсвідомості, щоб змінити його життя, тож пошук власного коріння став виснажливою манією, сенсом існування. Для самого Юрія Косача йшлося про голоси його предків, які в ХVІІ–ХVІІІ століттях належали, як-от бунчуковий товариш Степан Васильович Косач, до гетьманської аристократії. Символіка «Голосу здалека» накладається, зрозуміло, не лише на індивідуальну чи родинну, а й на національну історію загалом.

 

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами


Для самоусвідомлення мурівського покоління всі ці проблеми були, вочевидь, актуальними. Водночас повоєнна дійсність потребувала певних ідеологічних коректив. Ішлося, зокрема, про екзистенціалістський контекст складних філософських шукань, про втрату спасенної віри в можливість побороти зло. На руїнах розбомблених європейських міст гуманістичні концепції людини — вінця творіння більше не переконували й не захоплювали. Якраз у зв’язку з процесами світоглядного самоозначення повоєнного покоління писалася Косачева повість «Еней і життя інших» (1946).  

 

Трактування іншого 


Поняття безґрунтянства та відчуженості, важливі для інтерпретації творчості багатьох представників Мистецького україн­ського руху, у Юрія Косача пов’язуються з необхідністю порвати з утилітаризмом вісниківства, з наста­новами Дмитра Донцова. «Філософія чину», яка була свого часу реакцією на уенерівську поразку, наприкінці 1940-х уже багатьом видавалася неприйнятною. Якраз розрахунок із вісниківством, «прощання з учора» (Юрій Шерех) чи не насамперед визначає еволюцію головного героя Косачевої повісті. Микола Ірин — це самозречений корсар, одержимий однією ідеєю: «Археологія — любима наука, любимі вірші, любимі люди — все мусило бути офіроване. Офіроване чому? Тому образові самого себе, який Ірин собі виробив. Тому Іринові, яким він себе робив. /.../ Ірин робив з себе пересічність.

 

Так, те, що йому здавалось новим, якістю нової людини, — це було знищення людини в собі». Звинувачення оповідача несподівано жорстоке, адже йдеться про героїчного оунівського провідника. Ірина характеризують як «назагал мірноту. Ірин — це тільки виконна сила, урядовець, бюрократ революції. Нехай, може, наше століття взагалі доба мірнот, пересічностей. Я не обнижую його вартости, він незвичайний саме в своїй пересічності». Оповідач Вадим Васильович, ймовірно, не хоче вибачити Іринові зашорену байдужість і зневагу до численних виявів живого життя у всій його розмаїтості (якраз отаким по-своєму навіть гедоністичним всеприйняттям життя наділено деяких персонажів Косачевої історичної белетристики, здебільшого людей барокової чи романтичної доби).  


Оповідачеві «Енея...» Вадимові Васильовичу здається, що Ірин «дотла витлів», Галочка звинувачує свого друга в тому, що він «все нищив», що хоче будувати нове життя «на нищенні й смерті». По війні пафос офірування всього найдорожчого задля ідеї вже не пориває й не захоплює; може, якраз недавня катастрофа навчила декого з героїв повісті цінувати життя у всіх його нібито й незначущих виявах. Інтелектуал і поет став бездоганним солдатом, і всі люди довкола для Ірина насамперед «коліщатка» механізму, який не повинен давати збої. Засіб, а не мета. «Прикра доба» не брала до уваги якраз життя інших. 

ЮРІЙ КОСАЧ ЗМУШЕНИЙ БУВ ПИСАТИ В ШУХЛЯДУ, НЕ ЗАВЖДИ ВМІВ І МІГ ПОДБАТИ ПРО ОПРИЛЮДНЕННЯ СВОЇХ ТЕКСТІВ. ТОЖ ЙОГО АМЕРИКАНСЬКИЙ АРХІВ УЖЕ ДОВГІ РОКИ ОБДАРОВУЄ ЧИТАЧІВ УСЕ НОВИМИ Й НОВИМИ, ЧАСОМ СЕНСАЦІЙНИМИ ЗНАХІДКАМИ


Важливість для автора-екзистенціаліста самого поняття Іншого в концепції повісті підкреслено ще й заголовком. Двоє головних персонажів, Ірин та Еней, трактують «інших» зовсім по-різному. Для першого інші майже ніколи не стають суб’єктами, радше слухняними елементарними частинками, рух яких має спрямовувати вища воля революції, чинена, зокрема, незламними й б­езіменними солдатами-виконавцями. І будь-який відступ від цієї ригористичної засади Ірин вважає недозволенною й непрощенною слабкістю, навіть зрадою. Для нього немає жодних винятків, адже до функції він зводить і себе самого. Тут, звичайно, критика вісниківства стає критикою тоталітаризму як такого; йдеться про шанування особистості, індивідуальних цінностей та індивідуальної волі. 


Інакшу позицію представляє оповідач Вадим Васильович — Еней, пи­сьменник, спостерігач-мандрівець, невтомний колекціонер вражень, образів, настроїв, усе нових і нових виявів чарівливої дійсності, який своє призначення вбачає в тому, щоб «іти поряд інших, життя нести наопашки, плечем об плече торкатись і смерти й надії». (Оце ж якраз і є упривілейована позиція письменника, адже описати можна лише той шлях, що бачиться з якоїсь дистанції.) 
Ірин та Еней протиставлені в кількох вимірах. Діяч — спостерігач, цілеспрямований перетворювач — замилуваний Божим творінням мандрівець... Коли по різні боки залізної завіси закликали підпорядкувати літературу високій ідеї (еміграційні апологети «великого» мистецтва — національному визволенню, речники соціалістичного реалізму — ідеї соціальної рівності), то незаангажоване письменство, яке не служило б ніяким зовнішнім цілям, і далі обстоювали лише послідовні модерністи. 


Якраз «безґрунтовний» скептик Еней щоразу мусить опікуватися жертвами Іринових героїчних акцій. Життя інших має для нього суб’єктний вимір, і він не відчуває, що вправі розпоряджатися чужими долями. Все ж таки в якийсь момент ці антиподи «опинились в однакових, вражаюче тотожних зонах мислі». Спостерігач Еней не може й не хоче протистояти плину життя, не годен змінити навіть те, що для нього неприйнятне. Натомість Ірин, «людина, що має шалену снагу зламати межі свого існування», шукає нової віри, можливо, знову в чомусь ілюзорної. Відбувається розрахунок із минулим: «...Перед війною ми всі ще вірили у можливість перебороти зло. /.../ Тепер це все виглядає квилінням немовляти». Ірин приходить до екзистенціалістської (чи навіть стоїцистської) тези про «безнадійність людського існування» й «неоминальність зла». У цій ситуації він бачить два шляхи: один — «скоритися злу й лише пробувати злагідняти його», другий — «для людей, що хочуть бути все ж таки людьми, це жертва», «може, й смерть». Для Ірина все це не філософські розмисли, а утилітарна, як він каже, потреба знову віднайти втрачений сенс свого існування. Тобто боротьба без жодної надії на успіх. Проте героїчний корсар і тепер не застановляється над ціною того, що готовий офірувати. 

 

Читайте також: Симулякр конфедерації

 

Вадим Васильович вважає, що існує третій шлях. Це мало бути життя «потойбіч зневіри. Після чорного провалля ніщоти починалося знов життя. Може, без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну й цвітіння, на нікчемність і вищість». Микола Ірин, як йому здається, здобуває свободу. Принаймні зважується порушити досі абсолютний для нього кодекс солдатської доблесті: на кільканадцять хвилин затримує руйнування мостів, щоб дати змогу Галочці та її супутникам вийти з оточеного міста. Як він і передбачав, його за це судив партизанський трибунал, але все ж таки виправдав, бо ворог усе одно потрапив у мішок. Для Ірина це був акт звільнення від «машинного» виконавства, поступка «людському». Але лише часткова поступка, бо довіри до життя, замилування його розмаїттям, певності в тому, що кожен мусить сам і тільки сам зробити свій вибір на користь добра чи зла, у залізного корсара все одно немає. І в повоєнній дійсності він уже не може себе знайти. 

 

Драма вибору 


В «Енеї та житті інших» звучить і незмінно важливий для Юрія Косача мотив себезробленості, тобто національно-культурної ідентичності як результату свідомого індивідуального вибору. В історії Галочки (претекстом її вибору, як це представлено в повісті, була біографія Олени Теліги) підкреслено момент переходу (чи, точніше, повернення) з російської культури в українську. Народжена в сім’ї російських аристократів, вона закономірно опиняється в емігрантському середовищі, яке культивує міф великої Росії. Вибір українства був для Галочки чи не актом протесту й заперечення того середовища, що її сформувало. Міф про Антея вона вважає застарілим: «...він надто механістично символізує й пояснює обнову патріотичного чуття. Я стала українкою зовсім не тому, що побачила соняшники й вишневі садки, доторкнулась до зримого — до ясних зір, тихих вод. /.../ Це неспокій, це вічний бурелім, що в душі, й цим неспокоєм ми тавровані. Є в цьому одержимість, є й приреченість. І трагізм нашої доби — нас, безґрунтян, нас — déracinés, нас — гнаних, мов пере­ко­типоле, нас — м’ятежних і метушливих. Це, звичайно, романтично, але нежиттєво». Усвідомлений трагізм самостійно вибраної долі робить цей вибір тим переконливішим.


Для митця вибір ідентичності — це ще й вибір мови та національної художньої традиції, до якої він самохіть долучається. У повоєнні роки Юрій Косач не раз звертається до драми художника, змушеного змиритися з тим, що славу можна отримати лише з рук поневолювачів. Українські митці ХVІІІ й початку ХІХ століття мусили шукати самореалізації та визнання в чужій столиці. Так було з Дмитром Бортнянським і трохи пізніше з Миколою Гоголем. По-гоголівськи фантасмагорична «Скорбна симфонія» розгортає протиборство двох душ, двох ідентичностей. Петербург підніс маестро як найвидатнішого майстра, але все ж таки директорові царської капели щось заважає з приємністю слухати похвали тих, хто завдав стільки лиха його землякам. Водночас — із відстані століть — слава Дмитра Бортнянського — це слава композитора українського й спадок української культури. І знаємо, що наприкінці того самого ХІХ століття, у перші роки якого Бортнянський написав музику проімперського гімну «Певец во стане русских воинов», геніальний Микола Лисенко зрікається кар’єри в Петербурзі й стає творцем національної музичної школи. Але, щоб це стало можливим, потрібна була праця багатьох подвижників. 


Розмисли про ціну (і межі!) компромісів, на які має право піти митець, прагнучи творчої самореалізації та визнання, важили для Косача дуже багато в контексті його власного вибору. Маючи тяжкі гріхи перед радянським режимом (як-не-як співпрацював із донцовським «Вісником», та й сама належність до родини Косачів, представників якої неухильно переслідували й репресували в 1930-ті, адже молодша сестра Лесі Українки Ізидора рубала ліс у сибірській тайзі в той самий час, коли речники більшовицької ідеології усталювали міф про Лесю Українку як мало не предтечу соціалістичного реалізму, представницю марксизму й «друга робітників», уже викликала підозру й пильну увагу спецслужб), письменник погоджується на співпрацю, на пріснопам’ятну роль «друга Радянського Союзу» й спричиняє цим тривалий і глибокий конфлікт з еміграційним культурно-мистецьким середовищем. 

 

Читайте також: Театр маріонеток і вислуга років


Проблема вибору національної тожсамості важлива й у «Володарці Понтиди», яку Юрій Косач назвав «романом антигероя». Молодий український шляхтич Юрій Рославець зваблюється в Парижі прекрасною незнайомкою в масці й ціле життя присвячує погоні чи то за мрією, чи за небезпечною, згубною химерою. Його обраниця княжна Дараган називає себе донькою Олексія Розумовського та імператриці Єлізавєти Пєтровни й претендує на узурпований Єкатєріною II престол Російської імперії. В основу сюжету покладено відомий історичний факт, подію, до якої багато разів зверталися і живописці, і романісти. Проте український автор інтерпретує все це в цілковито новій перспективі. Для нього княжна Дараган, читаємо в передмові, «це, мабуть, перша українка-еміґрантка, помітна також своїми політичними концепціями, у яких фігурувала й Україна». Юрій Рославець проходить через найдивовижніші спокуси свого неоднозначного, блискучого й ницого водночас віку. Саме його романна доля змушує погодитися з драгомановським визначенням ХVІІІ століття як «пропащого часу». Дідівська слава, спогад про участь у визвольній війні Богдана Хмельницького поблякли й музеєфікувалися. Батько, боячись переслідувань, якнайпильніше старався догодити новій російській владі, а Юрія натомість відправив навчатися до Франції (можливо, й тому, що, подібно до героя Українчиної «Боярині», не хотів, щоб його син мусив «чужим панам служити в ріднім краю»). 

 

Однак найбезневинніше юнацьке кохання одразу унеможливлює для хлопця повернення на Батьківщину, адже жінка, якою він захопився, — небезпечна бунтарка проти законної імператорської влади. За законами пригодницького роману, персонаж потрапляє з однієї халепи в іншу, безліч разів дивом уникає неминучої загибелі, а врешті лише пливе за течією, за плином подій, якими зовсім не здатен керувати. Отже, гідна жалю жертва в руках примхливої й неприхильної долі? І так, і ні, бо коли на початку знайомства з дивною жінкою Рославець керується лише миттєвою пристрастю, то з часом щось поступово змінюється і герой шукає все ж таки тривкіших засад свого існування. Кинутий до в’язниці, він задумується над причиною своїх нещасть: «Так і треба тобі, Рославче! Терпи і нікого не проси. Тільки зміна в тобі самому, тільки змужніння вирве тебе із провалля твоїх нещасть. І мені легше ставало, коли я поглянув на себе немов у незриме дзеркало холодними очима. Хотілось мені стати мужем римського тесу, з душею з хрусталю і сталі». Це змужніння, кшталтування героя означає, зокрема, й пробудження в ньому національного почуття. Емігрантські мандри спонукають до пошуку власного коріння й власної традиції.

 

Історична проза Юрія Косача доволі самобутня, у чомусь навіть екзотична в контексті вітчизняної белетристики 1930–1960-х років. Насамперед тому, що він не претендує на об’єктивність зображеного, минувшина здебільшого постає пропущеною через особистісне сприйняття персонажа. Водночас згадана суб’єктивізація Косачевої оповіді має своїм підґрунтям добру обізнаність автора з документами, широким культурно-мистецьким тлом доби.

 

Юрій Косач змушений був писати в шухляду, не завжди вмів і міг подбати про оприлюднення своїх текстів. Тож його американський архів уже довгі роки обдаровує читачів усе новими й новими, часом сенсаційними знахідками. Не всі твори, які відомі з опосередкованих розповідей, досі знайдені. Ймовірно, нам ще не раз доведеться коригувати свої уявлення про масштаб спадщини цього автора в контексті української літератури ХХ століття. 

схожі публiкацii