Економіка 2019-12-09 15:11 Шавалюк Любомир

Битва світоглядів перед НБУ

Протести перед Нацбанком оголяють глибокі соціальні розломи в Україні

Холодна осіння погода. Біля кількох наметів, виставлених рядочком уздовж вулиці, зібралася тисяча-друга людей. Цілеспрямованими діями вони створюють такий звуковий ефект, ніби їх там чверть мільйона. Барабанщики в червоних жилетах дубасять залізними прутами по металевих діжках. Шум і гам стоять на вулиці. На імпровізовану сцену виходить черговий оратор. Децибели мітингарів пригасають. Починається десятихвилинна палка промова, сповнена економічних маніпуляцій. Широка аудиторія людей із маргінальним виглядом зачаровано слухає, вряди-годи схвалюючи почуте вигуками захвату…


Для Нацбанку ця картина не нова. За останні кілька років перед НБУ було чимало протестів, деякі з них тривали по кілька місяців. Цього разу відбувається щось схоже, але певні моменти різко відрізняються. Вони дуже показові й допомагають зрозуміти, у якій країні та в який час ми живемо.


Почнімо з подібного. Мітинги перед НБУ проплачені. У мережі можна знайти численні докази цього, зокрема суми поденного заробітку протестувальників. На ключові питання про вимоги до Нацбанку та ступінь його відповідальності за певні процеси в економіці учасники мітингів відповідають плетивом нісенітниць. Власне, як завжди. Нічого нового. І навіть можна здогадатися, хто замовник цього шоу, якщо взяти до уваги, що серед протестувальників чимало робітників заводів Коломойського, а серед їхніх вимог — звільнення Катерини Рожкової, яка не має нічого спільного ні з валютною, ні з монетарною політикою, зате відстоює жорстку позицію щодо перегляду націоналізації ПриватБанку.
Але це все другорядні моменти. Бо в інформаційну епоху не має значення, у чому помиляються протестувальники, скільки їм платять і хто замовник їхнього виступу. Значно важливіше, із якого ракурсу це покажуть медіа та які тези вони транслюватимуть. Бо від того залежить, чи підтримає суспільство протести й чи досягне їхній замовник своєї мети — зміщення інформаційного простору на свою користь. А в цьому конкретному випадку йдеться про безпосередній вплив на незалежність Нацбанку, його здатність робити ті позитивні зміни, якими він займається останні кілька років, а також на кінцевий підсумок «справи на $5 млрд».

 

Читайте також: Друг чи ворог: що МВФ вимагає від України і чи винен він у бідності українців?


Саме тому заклики й твердження протестувальників заслуговують на увагу та прискіпливий аналіз. Окрім корупції, яку слід викорінювати звідусіль, а не тільки з Нацбанку, учасники мітингів нарікають на те, що українська промисловість та експорт падають, вони вбачають у цьому результат подорожчання гривні й вимагають від НБУ валютної політики, яка сприяла б національному товаровиробнику. Ця теза нібито не позбавлена економічного глузду, але за уважного розгляду вона виявляється лише вдалою маніпуляцією, що проросла на сприятливому ґрунті. І ось чому.

 

Куди прямує промисловість


Так, українська промисловість справді падає: Держстат фіксує щомісячне падіння, починаючи з червня цього року (див. «Причина чи наслідок?»). Але таке відбувається в усьому світі, починаючи з благополучніших США, єврозони, Японії, закінчуючи кризовими Аргентиною, ПАР чи Мексикою (див. «Під укіс»). Це глобальна тенденція, зумовлена торговими війнами та зміщенням розвитку економік у бік сфери послуг. Валютний курс тут ні до чого, просто світ переходить до нових технологічного й, мабуть, геополітичного укладів, і падіння промислового виробництва ви­явилося негативним побічним ефектом цього переходу. Іноді країни використовують дешеву національну валюту для підтримки національного виробника. Але в умовах настільки масивних глобальних тенденцій така підтримка подібна на спробу нагріти океан електрочайником. Якби держава вдалася до такого кроку, то ризикувала б утратити тьму ресурсів намарне. Бо потужніша тенденція все одно візьме гору, тож спроби позбутися її впливів несистемними методами приречені на поразку.

За даними Держстату, за три квартали цього року експорт українських товарів зріс у грошовому виразі на 7,4%, а в натуральному зростав протягом 8 з 9 місяців


Спад промислового виробництва в Україні, однак, не перетворився на падіння експорту. За даними Держстату, за три квартали цього року експорт українських товарів зріс у грошовому виразі на 7,4%, а в натуральному зростав протягом восьми з дев’яти місяців. Так, за більшістю промислових товарних груп обсяг вивозу зменшується, але продовольчі показники сповна компенсують втрати індустрії.


Цього року Україна встановить новий рекорд за врожаєм зернових. Хоч-не-хоч звершення агробізнесу впливають на курс долара. І цю фінансову тенденцію ми спостерігаємо разом з іншою, якісною: сільське господарство просто витісняє промисловість у боротьбі за ресурси — людські руки. Це дія ринку в реальному часі: виживає найсильніший. І якщо останніми роками агробізнес в Україні сильніший, ніж промисловість, то він має всі права стати переможцем у боротьбі за ресурси. Ми можемо обговорювати те, які ризики створює цей процес та як ними управляти, але не можемо його ігнорувати чи розвернути назад. Ми можемо думати над тим, як зробити українську промисловість сильнішою, щоб вона не програвала конкурентну боротьбу, але не можемо забезпечувати її існування за рахунок інших галузей.

 


Намагання вирішити проблеми промисловості за допомогою валютного курсу — це вияв плаского мислення. Бо дешевша гривня дасть ще більше фінансового ресурсу сільському господарству, яке ще більше інвестуватиме, ще швидше витіснятиме промисловість та перетворюватиме економіку на команду одного гравця, яка сиплеться, коли той дістає травму. Ситуація складніша, ніж її бачать протестувальники, і потребує комплексних рішень. Вони лежать у площині виживання в умовах Четвертої промислової революції, а також готовності держави ставити перед собою та виконувати великі завдання, а не в площині застарілих методів протекціонізму.

 

Світоглядні розломи


Усі ці питання на поверхні. Однак, як часто буває в Україні, навіть очевидні кроки в державній політиці нікому зробити. Причини цього заховані дуже глибоко. Бо суспільство й держава, які витрачають левову частку соціальної енергії на глибокі внутрішні суперечності та розломи, не можуть зайнятися системним упорядкуванням економіки. І таких немало, тези протестувальників чітко їх показують.

 

Читайте також: Роберт Купман: «Інтеграцію та глобалізацію не можна розвернути назад»


Головний момент у вимогах учасників мітингів дуже принциповий. Вони хочуть, щоб НБУ зарадив певному негативному явищу. Тобто покладаються на державу, яка в особі Нацбанку нібито повинна вирішити їхні проблеми. Це патерналізм чистої води. Тоді як регулятор уже років зо п’ять невпинно дає зрозуміти, що його сутнісна мета — підвищити ступінь саморегулювання в економічній системі України. У її досягнення вписується все — від гнучкого валютного курсу, інфляційного таргетування, розбудови трансмісійного механізму монетарної політики до встановлення однакових правил для всіх банків, однакових вимог і покарань за їх порушення. Саморегулювання — це та суть, яка стоїть за потертим словом «ринок» і формує всі його переваги, знані та використовувані у світі протягом століть. Його цінність загалом неможливо оскаржити чи поставити під сумнів.


Виходить, що населення, принаймні його частина, пов­ністю уповає на державу як на регулятора соціально-економічних процесів, і в цьому воно недалеко відійшло від СРСР. А держава, принаймні провідний держаний орган НБУ, вважає, що якомога більше саморегулювання — це благо для країни та її громадян. Питання не в тому, хто з них має рацію. Мова про те, що в такому ракурсі протести перед Нацбанком — це розмова сліпого з глухим. Перші тягнутимуть країну в один бік, другі — у протилежний. І робитимуть це на совість, бо діють відповідно до своїх життєвих переконань. Це глибокий соціальний розлом. Поки він зберігатиметься, а сторони вперто стоятимуть на своїх ідеалістичних позиціях, ігноруючи реальність, не намагаючись почути супротивників, виловити зерно істини в їхніх словах, доти Україна тупцюватиме на місці.

 


Європейські країни протягом століть культивують зро­стання ступеня саморегулювання у своїх економіках. І це дає результати. Ми хочемо «жити в Європі» за якістю життя, але ніяк не можемо прийняти принципи європейської ментальності, завдяки яким ця якість досягнута. Натомість тяжіємо до патерналізму, уповання на царя-батюшку в особі чи то президента, чи то державного органу на кшталт НБУ, чи то держави як збірного, безособового образу. Якщо така ментальність у світі забезпечує рівень життя, як у Росії чи африканських країнах, то чому раптом в Україні вона має привести до створення європейських умов життя? Здається, суперечність між тим, що ми хочемо та що можемо, очевидна.


Так, Українська держава слабка. Але вона не може демонструвати унікальні досягнення своєї політики в суспільстві, представники якого не встановлюють рекордів у своїй щоденній праці. Держава та державні органи живляться енергією суспільства. Якщо в останньому домінують люди, що не можуть дати собі раду, далекі від розвитку та ефективності, то чи може держава бути на голову вищою від них?


Нацбанк має чітку й зрозумілу модель роботи, яка стоїть на озброєнні в десятках країн і довела там свою ефективність. Нам може не подобатися дорога гривня, пов’язані з нею проблеми експортерів і багато інших наслідків роботи НБУ в цій парадигмі. Але в довгостроковому періоді така стратегія однозначно виграшна.

 

Читайте також: Економіка: перевірка реальністю


 Припустімо, що регулятор вирішив активніше викуповувати валюту на міжбанківському ринку протягом усіх останніх місяців надлишкової пропозиції. Тоді в Україну зайшло б значно більше грошей: інвестори користалися б із дешевої гривні та сприятливих поточних економічних тенденцій. Нацбанк мусив би надрукувати й випустити в обіг значно більше гривні, бо всі ці обсяги валюти треба було б за щось купувати. Більша грошова маса в економіці призвела б до інфляції: малоймовірно, що її вдалося б стерилізувати в повному обсязі. Але це не найгірший наслідок, хоча він прямо суперечив би моделі роботи НБУ та орієнтації на стримування зростання цін. Швидше за все, вільна гривня на рахунках банків спричинила б шквал сумнівного кредитування та необдуманих інвестицій. Незабаром усе це перетворилося б на бульбашку, а всі ми добре знаємо, що відбувається, коли бульбашки лускають. Можливо, Нацбанку можна дорікнути за надмірну консервативність у роботі за обраною моделлю: облікову ставку опускали занадто повільно, на міжбанку могли б без істотних наслідків викупити трохи більше валюти, мали збільшити тиск на Мінфін, щоб зменшити пропозицію ОВДП. Але саму модель роботи регулятора важко аргументовано критикувати.

 

Страхи проти фактів


Власне, звідси випливає ще один соціальний розлом. У своїй роботі НБУ користується фактами й розрахунками. Так, наступного року врожай може бути меншим, але зараз він рекордний і приносить саме стільки валюти, скільки приносить. Так, уся країна не може виїхати на заробітки, але нині маємо певну кількість заробітчан, від яких зростають грошові перекази. Це об’єктивні тенденції, які зумовлюють абсолютно конкретне сальдо поточного рахунку платіжного балансу й чітко вимірюваний надлишок валюти на міжбанківському ринку. На підставі фактів і розрахунків ухвалюються рішення. А на чому ґрунтуються вимоги протестувальників? На страху, що завтра «гроші почнуть виводити й долар буде по 30, 50 і 100 гривень»? Так, саме на страху. На цьому й подібних до нього.


Біда в тому, що неосвіченість нашого населення — живильний ґрунт для страхів як таких. Його щедро поливають інформаційними помиями ті, хто мріє, щоб Україна нікуди не рухалася й залишалася в нинішньому болоті. Починаючи від олігархів, які призвичаїлися ловити велику рибу в каламутній воді, й закінчуючи тими, хто називає нас братами. Останні взагалі докладають усіх зусиль, щоб ми боялися. Страх сковує творче начало. А на суспільному рівні він стримує країну від розвитку. І поки ми боїмося, не має значення чого, ми не розвиваємося й залишаємося подібними до наших «братів». Як тільки перестанемо боятися, розвиток України стане таким стрімким, що різниця між нами й ними вмить стане очевидною. Мабуть, тоді й воювати не буде за що.


Соціальний розлом між тими, хто живе в міфах та страхах, і тими, хто, покладаючись на цифри, факти та тенденції, робить свою справу на благо України, також є причиною пробуксовування. Перші роблять країну вкрай інертною, другі обрали правильний вектор, чітко його бачать, але не можуть зрушити з місця, бо їм бракує енергії та підтримки. Поки цей розлом існує й культивується зовнішніми та внутрішніми ворогами, Україні буде вкрай важко перейти до стрімкого розвитку.


Нарешті, ще один розлом між новим і старим, між олігархами та ринковим малим і середнім бізнесом. Нинішня ситуація боляче б’є по великих заводах, що здебільшого належать олігархам. Водночас галузі, у яких домінують гнучкі малі й середні підприємства, адаптуються до нових умов і, зважаючи на статистику, навіть інвестують та розширюють бізнес. Це закономірний результат. Якщо олігархи звикли заробляти на абсолютно неринкових ситуаціях у вкрай неконкурентний спосіб, то будь-які ринкові процеси завдаватимуть їм непоправних збитків. Вони просто не вміють працювати в таких умовах. І це їх губить.

 

Читайте також: Про людей і банани


Виходить парадоксальна ситуація. Щоб витягти економіку з болота, НБУ без задньої думки, повільно й упевнено запроваджує в ній процеси саморегулювання. А в кінцевому підсумку це б’є по статичному, зашкарублому великому бізнесу, бо власники-олігархи розглядають його як дійну корову, а не як інструмент для розвитку та зростання. Хоч як шкода роботяг феросплавних заводів Коломойського, а деякі з них чесно й віддано віддали роботі все своє життя, вони стали заручниками особистісних якостей роботодавців, їхньої нездатності відповідати на виклики ринкової кон’юнктури. Разом із нещасними робітниками, багатьох із яких скоро можуть скоротити, є ще армія палких захисників національного товаровиробника, але не того ефективного, який створює робочі місця, конкурує, адаптується до надшвидких сучасних змін і часто не потребує жодного захисту, а того, який випив усі соки зі своїх давно прогнилих у бізнесовому сенсі активів і не знає куди дітися в передчутті їх перетворення на брухт.

 

Ця соціальна верства, очолювана олігархами, кричить дуже голосно й збиває з пантелику багатьох. Вона прямо працює проти саморегулювання, розвитку, виходу економіки з болота. Бо для ватажків цієї групи це єдиний шанс вижити. Якби українці не піддавалися так страхам, а впевнено йшли назустріч майбутньому, олігархи не мали б жодних шансів. Але, на жаль, поки що мають. Кілька років тому перед НБУ відбувалися численні мітинги, учасники яких стверджували, що гривня занадто дешева, і вимагали «долар по 8». Картина змінилася: тепер протестувальники вважають, що гривня занадто дорога, хоча курс долара, яким він має бути, здається, не називають. Як бачимо, з часом вимоги змінюються на прямо протилежні. А стратегічний курс НБУ зберігається. Може, це свідчення того, що він правильний?


У всій цій оказії найбільше турбують соціальні суперечності, які раз по раз намагаються поглиблювати внутрішні та зовнішні вороги України. Наше суспільство витрачає занадто багато енергії на їх дебатування, подолання, з’ясування стосунків та ідеологічних позицій. Відтак часу на впорядкування життя країни та розбудову економіки майже не лишається.