Культура 2020-01-23 13:12 Трегуб Ганна

Олеся Моргунець-Ісаєнко і Тарас Лазер: «Коли ми стали працювати над документалкою про Грубешівську операцію, зовсім інакше подивилися на історію Другої світової війни»

Тиждень поспілкувався з Олесею Моргунець-Ісаєнко і Тарасом Лазером, режисеркою та сценаристом документального фільму «Рубіж. Грубешівська операція». Стрічка розповідає про українських і польських повстанців, — упівців та членів Армії Крайової, — які після тривалої ворожнечі та спротиву спершу німецькій, а потім радянській окупації усвідомили безглуздість взаємної боротьби й 1946 року об’єдналися для спільного протистояння СРСР.

Співпраця УПА та польської АК є епізодом Визвольних змагань двох народів, який досі замовчувався. Що спонукало вас узятися за створення документального фільму саме на цю тему, про Грубешівську операцію?

 

Олеся Моргунець-Ісаєнко: Мені розповіли, що є проект, поданий на пітчинг Держкіно, від якого режисер відмовився з певних причин. Чому відмовився, я не знаю. Здогадуюсь, що причина може бути такою: той режисер є істориком за освітою, і він розумів, що фільм про Грубешівську операцію, яка відбулася 1946 року, буде важко зробити, бо потрібно створити реконструкцію, а грошей у проекту не так багато. Гадаю, він усвідомив, що йому не вдасться показати цю подію так, як він її бачить. Цей проект запропонували мені. Подумала, що про згадану військову операцію нічого не знаю взагалі, але це цікаво. А якщо цікаво мені, то ще комусь буде цікаво теж, і треба братися за роботу. Одразу подзвонила Тарасу й сказала, що є до нього пропозиція (до цього ми спів­працювали на зйомках художнього фільму «Казка про гроші»). Домовилися, стали розбиратися із сюжетом, за який взялися. Я придбала чудову книжку «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди…» і подумала: «Боже мій, я не можу це знімати, і які ж поляки не такі, як я про них думала, уся ця історія мене бентежить». Як на мене, коли ми почали працювати над темою, зокрема в архівах, у Тараса виникали схожі емоції. Але ми вирішили випустити пару й подивитися на те, що відбувалося, із двох боків: як до цього історичного моменту ставляться українці, а як поляки. Грубешівська операція — це дуже маленька подія, і якщо не знати того контексту, у якому вона відбулася (а в нас люди його часто не знають), то в ній важко визначити історичну цінність. Саме в цьому мета й розкіш нашої розповіді — показати, наскільки значущою насправді є така невеличка (за тогочасними мірками) подія.


Тарас Лазер: Цим сюжетом я передусім завдячую Олесі, тому що вона запросила мене до участі в проекті, розповіла, що є ось така історія і є ідея зробити документальний фільм. Після того ми разом стали глибоко працювати над темою, занурилися в архіви.

 

Читайте також: Ларс Свендсен: «Реальність сьогодні така, що бракує одного великого спільного ринку ідей»


Так, згаданий епізод співпраці УПА та АК несе передусім символічний зміст. Глибшим питанням і важливішою площиною для мене є сама територія Порубіжжя між Польщею та СРСР. Якщо бути чесними, то цей простір розповідає не лише про АК та УПА. Це зона великої концентрації нацистських концтаборів, місце, де в 1939-му відбувся первинний союз німецьких і радянських військ. Наприклад, саме там вони зустрічалися й проводили спільні паради. Це терени, якими не просто туди-назад прокотилася Друга світова війна: там мільйони людей винищувалися в таборах смерті, були переселені (це вже, власне, стосується українців і поляків). Тож тема дуже цікава: як у всьому цьому хаосі й безмежній концентрації злості та ненависті, людської чорноти виникло порозуміння. Ця велика загадка яку мені хотілося осягнути і показати.


Паралельно з цією темою мені та, сподіваюся, глядачам цікаво буде розібратися раз і назавжди, як усе тоді відбувалося, розставити крапки над «і» щодо участі УПА й АК у певних діях, злочинах і, навпаки, у важливості їхньої боротьби. Співпраця УПА й АК, про яку ми розповідаємо у своєму фільмі, ніби крапля світла в тогочасному суцільному мороці.

 

Чому наявність спільного ворога — радянського тоталітарного режиму — і в АК, і в УПА зрозуміли пізно? І наскільки унікальним випадком є українсько-польське порозуміння між комбатантами, про яке йдеться у вашому фільмі?

 

Т. Л.: Грубешівська операція — це така собі лебедина пісня, подія, що відбулася трохи запізно, якщо бути чесними. Це не применшує її історичної ваги, але і українці, і поляки оговталися трішки запізно, аж 1946 року. Сутнісно суперечка між українською та польською сторонами полягала не в тому, хто кого вбив першим (це зрозуміло: всі одне одного ненавиділи), а в рубежі, кордоні, у тому, що це таке: Західна Україна чи «креси всходні»?


У 1944–1945-му стало зрозуміло, що це чублення, чвари ні про що. Тоді вже не було що ділити й головне завдання полягало в тому, щоб на тих теренах банально вижити — і воїнам АК, і упівцям.
Діалог, який ведеться між поляками та українцями у вашій стрічці, — це розмова двох рівних сторін, кожна з яких визнає за протилежною вагу та суб’єктність. Чи справді ви загострюєте увагу глядача на такій формі взаємодії між двома сторонами?


Т. Л.: Коли лишень починали роботу над фільмом, ми не могли знайти того історичного моменту, з якого почнемо вводити себе та глядачів у контекст. Думали показати трішечки історії українсько-польських відносин із 1920 по 1939 рік. Утім, постало питання, як усе це включно з пацифікацією вмістити в короткий хронометраж. Вклалися в 10 секунд. Думали також почати від того, кому належав Грубешів і хто там жив.


Ідея про рівність одна з основних, що закладені в нашій стрічці. Ми рівні й не повинні мірятися кількістю жертв. Ані нам, ані полякам не потрібні такі порівняння й такі міряння. Власне, якби Україна стала поводитися, як Польща, яка в кожній книгарні виставляє стіну книжок про Волинь, всюди показує фільми про це й ні про що інше, то, думаю, було б якось інакше, ніж є. Бо це справді впливає на загальний контекст сприйняття, особливо на пересічних громадян, які не надто цікавляться історією і яким що покажеш, те й буде правдою. Усе починається з того, що десь на кордоні б’ють українського далекобійника, і доходить аж до того, що в країну не пускають Володимира В’ятровича відкрити пам’ятник. Ми теж могли б так робити.

 

Читайте також: Наріман Алієв: «Якби на українські стрічки приходив мільйон українських глядачів, кінотеатри із задоволенням давали би більше сеансів»


У стрічці ми хотіли піти за такою логікою, спершу показати злочинність польського панування на Західній Україні. Нам, українцям, так і хотілося зробити, але ми знайшли в собі сили абстрагуватися й нарешті це взаємне несприйняття припинити. У Польському інституті в Києві мали зустріч із директором, були дуже раді обговорити участь польської сторони у фільмі, допомогу й таке інше. Нам було сказано, що це дуже класна ідея, бо ми не можемо продовжувати перестрілку між собою. Але виходить так, що на словах одне, а на ділі в Польщі інше. До речі, у Польському інституті національної пам’яті бачили нашу документалку про Грубешівську операцію. Цю стрічку вони не заборонили, але й підтримки з показами та промоцією не надали.

 

У титрах, що відкривають знятий вами фільм, зазначено, що до його створення причетні два Інститути національної пам’яті, український та польський. Як складалася ваша співпраця з цими установами, у чому полягали її труднощі, якщо вони були?

 

О. М-І.: Ми шукали історика, щоб нам допоміг. Звернулися до трьох-чотирьох осіб, яких нам порадили. Від усіх дістали відмови, мовляв, зайняті, літо, відпустки й так далі. Думаю, просто ніхто не хотів братися за тему. По тому ми звернулися до Українського інституту національної пам’яті, де нам могли допомогти. За тиждень люди нам передали фотографії з особистих архівів.


Т. Л.: Одразу безпосередньо вийшли на Володимира В’ятровича. Треба віддати йому належне: він дуже нам допоміг, зокрема з картографом, доступом до архівів СБУ. Він познайомив нас з істориком Володимиром Бірчаком, який проконсультував щодо фотографій. Річ у тім, що ті світлини упівців, які показані в нашій стрічці, ми намагалися добирати з того регіону, про який ідеться, і з того конкретного часу, щоб усе було чітко й правильно. З цим він нам дуже посприяв.

 

Якщо казати про співпрацю з польською стороною, то все почалося з того, що ми поїхали до Грубешова. А я потім звідти до Любліна, до тамтешнього архіву та секції Польського інституту національної пам’яті, заздалегідь сконтактувавши там із Юстиною Дудек. Вона фахівець зі співпраці АК та УПА й добре знається на особі Мар’яна Голембйовського — поляка, про якого йдеться в нашому фільмі. Він виявив мудрість і налагодив співпрацю з упівцями. Юстина нам надала документи, які можна побачити в стрічці, зокрема протокол зустрічі представників АК та УПА. Коли ми попросили в тамтешньому архіві подивитися певні документи, то виникли бюрократичні труднощі, треба було почекати кілька днів. Тоді ми просили Миколу Ярмолюка, радника посла Україні в Польщі, піти до архіву Інституту національної пам'яті у Варшаві й узяти там фото з Грубешівської операції та її наслідків у хорошій якості. Це теж затягнулося на тривалий час. З одного боку, це пояснюється бюрократичними процедурами, зволіканням, з другого — небажанням. Факт залишається фактом: взяти з того архіву п’ять-шість фотографій у нас забрало місяць часу.

 

Читайте також: Надія Парфан: "Документальне кіно може подарувати досвід катарсису"

 

Єдина фотографія з початку переселення українців 1944–1946 років, про яку відомо у світі, є в історичному музеї містечка Сянок. У певний момент ми були дуже розгублені, не знали, де нам брати матеріали, відчули стіну у відносинах із польською стороною. Я написав лист директору цього музею про те, що ми робимо фільм. Його лист-відповідь містив потрібну нам фотографію.

 

На противагу таким прикладам є інші. Коли ми їх наводили, нам мало хто вірив, хоча ми мали чим довести свої слова. У польському архіві відео Repozytorium є багато унікальних матеріалів, зокрема щодо створеного Сталіним Польського комітету національного визволення. Ми звернулися до них, довелося пояснювати, які відео нам потрібні й для чого саме, використати абревіатуру УПА. Потім надійшла відповідь, що 1 хв відео коштує для нас €1 тис. Це нереально велика вартість. Якби ті відео брали самі поляки, для них це коштувало б нехай €100 за 1 хв. Ну а нам виставили таку ціну, ніби ми якийсь Netflix, що знімає прибуткову картину. Що тут скажеш, тема співпраці УПА та АК дуже складна, замилена пропагандою.


Ви зазначили, що вам цікаве українсько-польське порубіжжя в часи Другої світової війни й ті непрості процеси, які там відбувалися. Чи виллється цей інтерес у нову документальну стрічку? Якщо так, то про що вона буде?

 

О. М-І.: Зараз працюємо над наступним фільмом із робочою назвою «Переселення 44–46», і з цією ідеєю подалися на пітчинг. Нова документальна стрічка продовжуватиме теми, порушені у фільмі «Рубіж. Грубешівська операція».
Однією з причин для порозуміння між польськими та українськими підпільниками було саме неприйняття насильницького переселення українців із території Польщі. І от представляю я комісії з пітчингів цей проект, аж раптом чую запитання: «Волинська різанина?». У мене очі стали в той момент круглі від здивування. Одна річ, коли з операцією «Вісла» плутають… Коли говориш про той час, людей і місце, то чомусь і самим українцям не спадає на думку ніщо інше, як «Волинська різанина».

 


Ще нам закидали, що фільм про переселення — це дорога до конфлікту з поляками. На наше запитання, що викликало таку реакцію, чули: «Ну а хто ж тоді переселяв українців?». Хто, питаєте? Комуністи, комуністична влада.
Коли ми стали працювати над документалкою про Грубешівську операцію, зовсім інакше подивилися на історію Другої світової війни. Те, що про неї розповідають українські підручники, із тим, що відбувалося насправді, має дуже мало спільного. Нас вчать, що он чорне, а он біле — і все, перемога! Але про безліч відтінків сірого там геть нічого немає. Гинули люди з усіх сторін, і звірства були з усіх сторін. І люди, які не чинили звірств, теж були з усіх сторін. Були чекісти, а були й червоноармійці, які йшли відбивати нацистську навалу. Адекватна людина не казатиме, що вся Червона армія — це зло. Так само чомусь з українськими борцями за незалежність усе дуже однобоко для багатьох, зокрема для поляків і росіян: вони лише чорні, така собі карпатська «Аль-Каїда». Ніхто не хоче розбиратися і з’ясовувати. Помітили, що польські історики вже досить довгий час нехай потрошку, але додають негативну конотацію до опису українців у Другій світовій. Навіть тоді, коли про якусь особливу ідеологію не йдеться. 

 

Читайте також: Молодший Франко на екрані


Наприкінці стрічки ви показуєте, що і польський, і український рухи, які в часи Другої світової війни боролися за незалежність своїх держав, таки досягли своєї мети. Це зроблено інтуїтивно чи свідомо?

 

О. М-І.: Сама суть документального кіно — це живий матеріал. Коли починаєш працювати, робиш певні відкриття і вражений, як події збираються докупи, як вони пов’язані між собою, мов шматочки пазла.


Т. Л. Будь-яка ідея, заронена в історію, має продовження, якщо вона чесна. Такою є і буде ідея української свободи та незалежності. Операція в Грубешові — один із її виявів, частина історичного континууму. Так само, як, наприклад, дисиденти 1960-х років, які не постали б, якби не було попередніх чинників і підстав на те. Чи як згодом рух «Солідарність» у Польщі. Ідею незалежності українців та поляків неможливо задавити, і вона завжди виявлятиметься в різних подіях.

 

Для кожного фільму важливим лишається питання його дистрибуції, можливість доступу до найширшої аудиторії. Як ви це вирішуєте у випадку знятої вами документальної кінокартини та які перепони доводиться долати на шляху до глядачів?


О. М-І.: Стрічку було показано в Канаді та США. Плануємо показати її також в Австралії. Власне, там, де є переселенці або їхні діти, які розуміють, що відбувалося насправді у Грубешові в 1944–1946 роках.
Думаю, що «Рубіж. Грубешівська операція» — це радше телевізійний, просвітницький фільм, може, не надто фестивальний. Ми намагалися додати до нього цікаві елементи, розповісти історію про Грубешівську операцію не просто сухо, а зацікавити сучасного глядача, як це роблять європейці.


Т. Л.: Поки що не вдалося домогтися показів стрічки в Польщі. Єдиний раз у цій країні ми демонстрували наш фільм у Варшаві, на кінофестивалі «Україна», який, за всієї поваги, не торкається всіх і вся. Покази в Європі — це питання до продюсерів, як вони поширюватимуть стрічку тамтешніми фестивалями. Ми показали її по телебаченню, буде ще декілька показів показів у військових частинах та закладах освіти. Але думаю, що все закінчиться тим, що розмістимо її на YouTube. Для такого кіно це ідеальний майданчик, де фільми на подібну тематику мають по 400–500 тис. переглядів. Хоч би скільки ми їздили Україною, таку кількість людей на жодному майданчику не зберемо. Наш фільм дубльований чотирма мовам, і на YouTube його зможуть  і зрозуміти як українці, так і європейці. 

 

------------

Олеся Моргунець-Ісаєнко народилася 1984 року в Козельці. Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Українська режисерка, у доробку якої такі документальних фільми, як «Свiчадо вiчного» (2004), «Мольфар» (2005), «Любеночек» (2006), «Автомобілі» (2008), «Рубіж. Грубешівська операція» (2019) та ігрових картин «Віолончель» (2014), «Казка про гроші» (2018). 
Тарас Лазер народився 1988 року в Херсоні. Закінчив магістратуру й аспірантуру в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «романські мови», проходив наукове стажування в кількох італійських вишах. Перекладає художню літературу й публіцистику, проводить мово­знавчі дослідження з італіністики, разом із двома іншими композиторами створює музику гурту Mavka, редактор фільму «Казка про гроші». У документальній стрічці «Рубіж. Грубешівська операція» дебютував як сценарист.

 

схожі публiкацii