Культура 2020-03-05 12:29 Барабаш Катерина

Рік свині

Чим запам’ятався 70-й Берлінський кінофестиваль

Від 70-го Берлінале очікували дуже багато. Цьогорічний кіноогляд став першим для його нового керівництва — арт-директора Карло Шатріана та виконавчого директора Марієтте Ріссенбек. Шатріан до цього очолював фестиваль у Локарно, масштабний огляд авторського кіно, і всі були впевнені, що він перенесе свою відданість арт-хаусу на нову ниву. Колишній директор Дітер Косслік, який просидів у цьому кріслі 20 років, перетворив фестиваль на зіркову територію завдяки залученню потужних голлівудських десантів, що забезпечили йому хорошу касу. Крім того, за Коссліка посилилася й остаточно закріпилася репутація Берлінале як царства політкоректності та політизованості, коли до офіційної програми часом потрапляли фільми лише завдяки їхній тематиці. Це вже давно стало предметом обурення, насмішок і мемів.


Нові управлінці одразу дали зрозуміти, що колишні непорушні правила їх не надто обходять. Скажімо, правило першого показу. Раніше, коли існував розподіл на фестивалі класу «А» та фестивалі класу «B», «А» зобов’язані були включати до офіційної програми тільки зовсім нові фільми, що не засвітилися на жодному кіноогляді. Потім цю класифікацію скасували, але великі фестивалі — Канни, Венеція, Берлін, Локарно, Санденс — лишилися вірні правилу «першої ночі». Берлінале рішуче зламав стереотип і сміливо відібрав до конкурсної програми кілька фільмів, що вже були показані на інших майданчиках. Нібито дрібниця, але насправді дуже похвальний і сміливий крок, що свідчить про готовність поступитися регламентом на користь якості.

 

Межі зла


Напередодні Берлінале спалахнув скандал. Виявилося, що засновник фестивалю Альфред Бауер, чиїм іменем названа одна з престижних тутешніх відзнак, обіймав високу посаду у відомстві Ґеббельса. Приз, звісно, скасували, а його володарі взялися гарячково думати, що робити в цій ситуації: тихо сидіти чи прилюдно повернути нагороду. Поки мізкували, фестиваль стартував, і про Бауера всі забули. До речі, засновником Венеційського фестивалю був не хто інший, як сам Муссоліні, а акторський приз названий Кубком Вольпі на честь другого його засновника Джузеппе Вольпі, муссолінієвського міністра. І його бюст прикрашає вхід у Палаццо дель Сінема. Словом, тривожно стало жити — скелети сиплються із шафи просто на голову.

 

Читайте також: Штучний інтелект підкорює Голлівуд


У перші дні Берлінале звідусіль було чути цілковите незадоволення: і фільм відкриття якийсь непевний (що є, то є, але це звична справа для великих фестивалів і поки що загадка), і кіно незрозуміле — набридлий мейнстрим із несміливими потугами в бік арт-хаусу. Але під кінець бурчання стихло, притлумлене чималою кількістю цікавого, а то й видатного кіно. Щоправда, головний приз — «Золотого ведмедя» — за давньою берлінською звичкою отримав хоча й пристойний, але аж ніяк не найкращий фільм, зате знятий опальним іранським режисером на болючу тему.
«Зла не існує» Мохаммада Расулофа — стрічка про смертну кару, про те, як лише її можливість калічить долі. Зла не існує по-різному. Ти можеш увесь день прожити як мирний обиватель, воркотіти з дружиною, допомагати доньці робити уроки, прибирати квартиру хворій мамі, а на світанку поїхати на роботу, щоб поміж заварюванням чаю та нарізанням салату натиснути по сигналу кнопку, що виб’є підлогу з-під засуджених до повішання. Зла не існує, якщо це просто робота. А можна, відібравши автомат в охоронців, втекти з військової служби, де тебе примушують вести засуджених на страту, поїхати в гори й прожити там усе життя ізгоєм. І тоді зла також не існує — ти не впустив його в себе. Расулоф — давній переконаний правозахисник, його попередня стрічка «Непідкупний», що два роки тому взяла приз за режисуру в каннському «Особливому погляді», тисне на найболючіші місця іранського суспільства: корупцію, порушення прав людини, жорстокі переслідування інакомислячих. «Зла не існує» дещо переходить межу, за якою починається не надто доречна тут мелодрама, але на тлі чудового сценарію, хорошої акторської роботи й справжньої, не кон’юнктурної актуальності це невеликий гріх.

 


Згідно з міжнародними рейтингами критиків під кінець із великим відривом обійшла всіх Елайза Гіттман із фільмом «Ніколи рідко іноді завжди». Така дивна назва — це варіанти відповідей на запитання анкети, яку зобов’язана заповнити 17-річна героїня, щоб потрапити на аборт. Дві дівчини-кузини їдуть із пенсильванської глибинки до Нью-Йорка, там одна з них має перервати вагітність, яка, вочевидь, трапилася після сексу з вітчимом. У своєму містечку зробити це анонімно не вдасться. Гроші в дівчат закінчуються в перший же день, за готель платити нічим, квиток назад купити нема за що, зате є величезна валіза зі зламаною ручкою — важелезний супутник двох дуреп, які речей набрали на два дні, ніби на місяць у холодні краї. Сюжет майже повторює стрічку «4 місяці, 3 тижні й 2 дні» Крістіана Мунджиу, з якого почалася нова румунська хвиля. Але якщо румунський фільм досліджував несвободу в тоталітарній державі, то Гіттман прощупує сучасне американське суспільство на ті самі стереотипи, що, виявляється, не міняються десятиліттями. Світ, як і до того, зачіпає тебе всіма своїми гострими кутами, за якими ховається те саме насильство, тільки припорошене новими обставинами. Простота фільму позірна, але в ній його сила. Думка міжнародної кінокритики не збіглася з думкою журі на чолі з Джеремі Айронзом, яке віддало Гіттман другу за значущістю нагороду — Гран-прі журі.

 

Чужі обличчя


Із майже чотирьохсот фільмів Берлінале аудиторія для призу глядацьких симпатій обрала «Ласкаво просимо до Чечні» — документальну стрічку Девіда Франса про переслідування геїв у Чечні та програму вивезення звідти. Ця робота є одним зі найсильніших вражень від Берлінале. Історія кожного мешканця перевалочного пункту, де звільнених із чеченського рабства традиційних цінностей переховують, доки їм готують документи для виїзду, вже сама по собі унікальна і страшна. Доти зазвичай було викрадення, далі тортури, сліди яких показують на своєму тілі герої, потім або вбивство, або передача людини родині, яка потім і вчинить ритуальне вбивство «зрадника» цих самих «цінностей». Цікаво, що цінності цінностями, а ось, скажімо, дівчина Аня, яка відчуває потяг до жінок, стає жертвою шантажу власного дядька. Він вимагає від племінниці сексу, погрожуючи в разі відмови розповісти про її орієнтацію батькам. Як вчинить із нею сім’я, глава якої до того ж є великим республіканським начальником, дівчина знає. «Вони мене просто вб’ють», — упевнена вона. Історія порятунку Ані — окремий сюжет із перевдяганнями, шифруванням, зміною автомобілів. Інший герой, Гриша (всі імена, звісно, змінено), спочатку рятується сам. Потім до нього пробирається його коханий. А коли починають погрожувати його матері, сестрі та двом племінникам, активісти вивозять усю сім’ю. Оце трилер!

 


Усі учасники подій, окрім активістів, діють у фільмі під чужими обличчями. Франс застосував новітню технологію «заміни облич», за якої персонажеві дається обличчя іншої людини. Такий метод використовували й раніше, але в ігровому кіно він належав до спецефектів. У документальному кінематографі Франс застосував цей метод уперше. Тобто ми бачимо реальну людину, яка говорить (голос змінений також), ходить, щось робить, навіть ріже вени, як один з урятованих хлопців із підірваною психікою. А обличчя в нього абсолютно чужої людини, але також реальної. Франс розповів, що 22 американських геї запропонували свої обличчі героям фільму для їхньої безпеки. Ось така кругова порука по всьому світу.


Нашумілий «Дау. Наташа» Ільї Хржановского та Єкатєріни Ертель став зірковим часом для знаменитого німецького оператора Юрґена Юрґеса, який отримав «Срібного ведмедя» за видатне художнє досягнення. У цій спірній з усіх поглядів стрічці беззаперечною є лише камера: у руках Юрґеса, оператора найкращих стрічок Віма Вендерса, вона створює виразний і яскравий світ, що, як часом здається, живе навіть поза фільмом, — у неї своє, повноцінне та повнокровне життя. «Дау. Наташа» — невелика частина мегаломанського проекту Хржановского, якому він присвятив 10 років і в який було вкладено мільйони доларів. Заради проекту, який починався як фільм про Льва Ландау, у Харкові на місці колишнього басейну стадіону «Динамо» було відбудоване ціле місто — умовний Інститут, прихисток і концентрат тоталітаризму. Хржановскій заселив це місто учасниками проекту, цілком зануривши їх в атмосферу та реальність 1930–1960-х.

 

Читайте також: Кому біль, кому слава

 

Ніяких ґаджетів, ніякого сучасного одягу, навіть труси й бюстгальтери мали бути автентичними: бавовна/панталони/жах-жах. Ті, хто порушив правило, суворо каралися. Актори, частина яких насправді ними не є, поміщалися в цю реальність і розігрували сцени з радянського минулого, спираючись не на сценарій, якого й не було, а на власні здібності до імпровізації. У якийсь момент до зйомок долучився один російський олігарх, який узяв на себе фінансування фільму, що вже вийшов зі своїх берегів, перестав бути фільмом, перетворившись на гігантський перформанс. Минулої зими його презентували в Парижі, виділивши три величезні майданчики — театр «Шаттле», Teatre de la Ville і Центр Помпіду — та розмістивши там і зали для перегляду, де вперемішку демонструвалися окремі фільми проекту, і багато воскових фігур учасників проекту, і інсталяції з радянських часів, і їдальню з алюмінієвими ложками-мисками-кружками. Проект такий масштабний, що розповісти про нього стисло неможливо. Та й не треба — для берлінського конкурсу відібрали лише одну стрічку плюс для позаконкурсного показу ще дев’ять, об’єднаних в одну й показаних в останній день. Фільм той (який містить обговорювану вже другий рік сцену вбивства свині в кадрі) йшов шість годин. Народ висидів і вижив.

 


«Дау. Наташа», якщо вже зовсім коротко, розповідає про те, як місцева буфетниця Наташа заводить роман із заїжджим французьким ученим, за що піддається жорстокому допиту в КГБ. Кагебешника грає колишній кагебешник. І навіть схоже: для нього нічого нового в цій ролі немає. Сцена наруги з використанням коньячної пляшки обговорювалася з особливим запалом і навіть спровокувала написання листа кількома російськими критиками-феміністками керівництву фестивалю, докоряючи йому в пропаганді насильства, що, своєю чергою, спричинило величезний скандал у російській кінокритичній спільноті аж до взаємного лихослів’я в соцмережах.


Найкращим режисером став кореєць Хон Сань Су за стрічку «Жінка, яка втекла» — дивовижна робота, побудована на нюансах, недоговореностях, ароматі любові. Це маленька розповідь про молоду жінку, яка через кілька років після від’їзду з рідного міста вирішила провідати своїх подруг юності. Жінки нескінченно про щось теревенять, явно щось недоговорюють, а глядач, здається, спершу навіть розгублений — навіщо мені це?! — але потім із балачок вимальовується давня драма, яка, схоже, ще не закінчилася, а пішла на нове коло.


Акторських «Срібних ведмедів» отримали німкеня Паула Бер за головну роль в «Ундіні» Крістіана Петцольда, кінопритчі про сучасну русалку (фільм також отримав приз ФІПРЕССІ), та італієць Еліо Джермано, який зіграв художника-примітивіста Антоніо Ліґабуе, що жив у першій половині XIX століття, хворого фізично та ментально.

 

Український рахунок


Не обійшлося на Берлінале й без України (до речі, Україна числиться й серед виробників «Дау»), причому її присутність цього разу, поза сумнівом, виявилася вдалою. Документальна стрічка Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» уже стала переможцем документального конкурсу престижного фестивалю «Санденс» у січні. У Берліні відбулася європейська прем’єра в межах однієї з паралельних програм. Героїня стрічки, старшокласниця, що мешкає в одному з маленьких донбаських містечок, потім студентка операторського факультету, знімає фільм про свою сім’ю та про війну. Герої живуть на межі війни і миру. Вони працюють, навчаються, хихочуть, закохуються, але паралельна вулиця розбомблена, а містом безперестанку снують військові машини. До цього звикли, але герої все одно інтуїтивно шукають ліки від війни для самих себе. І юна героїня знаходить їх — це кіно, мистецтво. Воно найкращий лікар, тому екран дихає надією.

 

Читайте також: «Паразити» знову наступають


Серед українських подій фестивалю також прем’єра стрічки «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, який він намагався режисерувати з тюрми в листах, ще раніше через Skype. Герої фільму не мають імен — тільки номери з 1 по 11. Вони живуть на якійсь режимній території під наглядом стражників, а десь високо над ними всесильний Нуль, бог, деміург, якого ніхто не бачив. Водночас усі знають, що не слухатися його не можна. І хоча глядач бачить, що так званий бог — це справді Нуль, літня, обрезкла людина на кушетці, «номери» впевнені, що з ним треба звіряти помисли та вчинки. Будь-який натяк на свободу — і ти за ґратами. Але поступово в «номерів» прокидається віра в свободу й перемогу над Нулем, і всесильного деміурга скинуто. Ось тільки той, хто вчора вів на барикади, сьогодні облаштовує собі престол і береться сам жорстко нищити будь-які паростки вільнодумства. Місцями фільм більше схожий на статичний телеспектакль, замішаний на прямолінійній дидактиці, але нехай хтось спробує з тюрми зробити краще.

 


А от після стрічки Віктора Косаковського «Гунда» глядач виходив сумний і задумливий. Косаковський — режисер-документаліст російського походження, який живе в Іспанії. Один із найсильніших документалістів світу. Його фільм — друге потужне враження Берлінале. Гунда — звичайна фермерська свиня з великим брудним п’ятаком. Стрічка починається з народження в неї 12 чарівних поросят. Ми спостерігаємо їх дорослішання, їхню взаємодію між собою, бачимо, як маніжиться з ними і як часом сердиться на них їхня велика стомлена мати. Ні закадрового тексту, ні музики, ні сторонніх — тільки Гунда зі своєю малечею та їхнє безугавне хрюкання. Ми навіть не побачимо облич тих, хто приїхав по поросят, щоб відвезти їх на бійню. Хтось невидимий заштовхає всіх дітей Гунди в спеціальну вантажівку, лишивши її тикатися в невіданні у всі кутки, нюхати сліди своїх вмить зниклих дітлахів в останній надії їх відшукати. Гунда дивитиметься на дорогу, якою від’їхала машина, а потім просто в камеру. Довго. Похрюкуючи. Косаковський пообіцяв напередодні, що після цього фільму навіть найпереконливіші м’ясоїди вийдуть із глядацької зали вегетаріанцями. Важко сказати, чи з багатьма відбулася трансформація, але те, що «Гунда» стала емоціональною кульмінацією Берлінале, — факт.


Звісно, Берлінський фестиваль ще обкатуватиме нову концепцію. Або спробує придумати щось інше, і це було б не зайвим. Наприклад, непогано було б зменшити кількість фільмів — нинішнього року за всіма програмами їх набралося близько 400. Для фестивалю, що оголосив курс на радикальне авторське кіно, це забагато. Можна легко пожертвувати кількома програмами, сенс яких лишається не надто зрозумілим. Та це вже деталі. Наразі головне те, що Берлінале, який за останні роки випав із когорти лідерів світового фестивального руху, енергійно шукає шляхи, щоб туди повернутися. 

схожі публiкацii