Економіка 2020-06-23 10:50 Крамар Олександр

Увімкнути інстинкт виживання

Чому кардинальна зміна економічної політики в національних інтересах не можлива без консолідації бізнесу

Нещодавно вже другий уряд «слуг народу» та бізнес-середовище обмінялися ініціативами щодо виведення економіки країни з кризової ситуації. 15 червня Кабінет Міністрів України (КМУ) опублікував оновлену «Програму дій уряду», яка декларує впровадження Держпрограми стимулювання економіки на 2020–2022 роки. А 16 червня низка об’єднань підприємців та промисловців країни (Української спілки промисловців та підприємців, Федерації роботодавців України, Торгово-промислової палати, Ради підприємців при КМУ та кілька десятків галузевих асоціацій) оприлюднили спільне звернення до Володимира Зеленського. У ньому, зокрема, ішлося про руйнівні наслідки для економіки через відсутність системної промислово-економічної політики та необхідності залучення механізмів сучасного державного протекціонізму.


В обох випадках маємо приклад старої моделі взаємодії влади та бізнесу. Вона проявляється, з одного боку, у періодичному декларуванні владою ініціатив та обіцянок бізнесу, які ні до чого не зобов’язують і яких ніколи повноцінно не виконують. А з іншого — в інфантильній позиції бізнесу, що періодично виступає прохачем підтримки в такої ненависної йому бюрократії замість боротьби за здобуття всієї повноти влади в країні та визначення державної політики у своїх та національних економічних інтересах.

 

За течією до водоспаду?


«Місце під сонцем» Україні ніхто не збирається дарувати. Потрібно виборювати його активними діями національної держави. Або змиритися з невідворотним угасанням країни та втратою нею як економічної, так і демографічної перспективи. Тоді вона перетвориться на донора для вибіркового використання її природних і людських ресурсів іншими країнами залежно від їхніх потреб. Саме таку загрозу передбачає інерційний варіант розвитку ситуації. Для національного бізнесу це означатиме остаточну втрату можливостей визначати державну політику та її підпорядкування інтересам іноземного бізнесу. А для країни — економічний неоколоніалізм із закріпленням безперспективної спеціалізації в міжнародному розподілі праці, яка прирікатиме країну на бідність та відсталість.

 

Читайте також: Нове місце під сонцем


Досвід останніх десятиліть засвідчив, що позірні переваги вільного ринку та глобалізації в ідеальних, лабораторних умовах виявляються руйнівними в реальному світі нерівності та обмежень. Розрив між заможнішими та біднішими країнами поглиблюється, забезпечуючи конкурентні переваги не тим, хто зробив ставку на відкритість, а тим, хто проводив цілеспрямовану політику розвитку національної економіки. Сьогодні навіть у найліберальніших суспільствах із давніми традиціями обмеженого втручання держави в їхнє життя зростає невдоволення її слабкою роллю в регулюванні соціально-економічних процесів.

Попри стереотипи, нібито українська економіка потерпає від переорієнтації на торгівлю із Заходом, значно більшої шкоди нам завдавала торгівля саме зі Сходом, а точніше Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Сукупний дефіцит торгівлі товарами лише з Китаєм за 2009–2019 роки сягнув $41,6 млрд


А в специфічних українських постколоніальних умовах держава має відігравати ще й провідну роль у завершенні економічної деколонізації та недопущенні потрапляння країни в нові форми колоніальної залежності. Адже якщо національна держава виявляється слабкою, то головними центрами тяжіння стають зовнішні центри впливу, на які починають орієнтуватися як на арбітра різні групи підприємців, цілі соціальні верстви чи окремі групи суспільства за іншими критеріями.
Тим часом чергове оновлення урядової програми є яскравим прикладом підходу «за все хороше, проти всього поганого». Справді, важко ж заперечувати такі правильні посили, як-от: «для відновлення повноцінного функціонування держави та забезпечення її довгострокового зростання вкрай необхідним є стимулювання економічного розвитку держави», «пріоритетами уряду є встановлення єдиних правил гри для всіх гравців за допомогою розумного регулювання господарської діяльності, поліпшення інвестиційного клімату, розвиток інновацій та сприяння активізації міжнародної торгівлі», «уряд забезпечить повноцінний розвиток усіх секторів економіки України», «кожен українець отримає повноцінний доступ до якісної освіти, охорони здоров’я, культурних послуг та інших соціальних сфер», «соціальні стандарти життя українців зростуть незалежно від місця проживання та соціального статусу». Але такі обіцянки в документі знову не підкріплені реалістичними механізмами реалізації. Тож масштаб «золотих гір», які водночас обіцяють «кожному українцю», лише підкреслює відсутність реальних намірів реалізовувати таку програму.


Серед 16 пунктів короткострокових пріоритетів діяльності уряду абсолютна більшість передбачає збільшення державних витрат або тільки організаційні заходи в протиепідемічній, економічній та соціальній сферах. І тільки один міг би бути як обережний натяк на можливі джерела отримання необхідних для цього коштів — «підтримка вітчизняного товаровиробника, зокрема шляхом застосування механізму публічних закупівель». Однак з огляду на акцент цієї «підтримки» — на застосуванні механізму публічних закупівель — цілком імовірно, що й тут ітиметься переважно про витрати з бюджету та кошторисів державних компаній. У довгострокових пріоритетах головним додатковим фінансовим ресурсом, на який збирається покладатися уряд, є розширення фінансової підтримки з боку Євросоюзу в контексті поглиблення секторальної інтеграції з ЄС та підготовки до вступу. Те, що цей ресурс у будь-якому разі буде досить обмеженим, особливо до початку процедури вступу, і може відігравати лише допоміжну роль, в уряді ігнорують.

 

Читайте також: Стартер для економіки


Як можна серйозно сприймати декларації про «забезпечення зайнятості населення шляхом підтримки підприємницької ініціативи громадян», «запровадження нових та розширення існуючих програм кредитної підтримки суб’єктів малого та середнього підприємництва», «залучення інвестиційного капіталу для розвитку інноваційних та пріоритетних секторів малого та середнього підприємництва шляхом створення доступних інструментів залучення інвестицій» на тлі повного провалу навіть такої маленької за масштабами впливу на економіку програми, як кредити для МСБ «5–7–9%». За нинішніх темпів її реалізації навряд чи вдасться влити в економіку до кінця року бодай $50 млн у країні з обсягом ВВП $150 млрд та близько 2 млн малих і середніх підприємців (враховуючи ФОП). А «визначення пріоритетних для збереження робочих місць галузей вітчизняної економіки та забезпечення їх підтримки і стимулювання», як уже зазначав Тиждень, загрожує звестися переважно до виплати політичних дивідендів ключовим спонсорам та акціонерам владного конгломерату (див. «Невиправданий оптимізм», № 23/2020).


Украй розмито заявлені в програмі й «державна підтримка українського експортера для розширення присутності української продукції на зовнішніх ринках», «захист українського виробника від субсидованого та демпінгованого імпорту через механізми СОТ», «запровадження експортного кредитування», реалізація «промислового безвізу» з ЄС та «активне просування українських товарів». Такі визначення ні до чого не зобов’язують. Та й лише завдяки їм заявленої мети «здійснення переходу від експортно-сировинної спрямованості до технологічної» не вдасться. Інші ж оголошені орієнтири, як-от «середньорічне зростання фізичних обсягів експорту щонайменше на 5%» та «збільшення питомої ваги експорту товарів до ЄС у загальному обсязі експорту товарів», схоже, і є тією вкрай заниженою планкою. Вона передбачає, з одного боку, про навіть гірші темпи зростання експорту, аніж у 2016–2019 роках. А з іншого — про відсутність намірів розширювати присутність українських товарів на ринках за межами ЄС, зокрема дуже динамічних країн, що розвиваються. Лише тоді питома вага європейського ринку може збільшитися за умови загального зростання експорту на вкрай помірні 5%.


Натомість надмірну увагу в програмі присвячено цифровізації та залученню інвестицій в ІТ-сектор. Це свідчить як про переоцінку урядом його ролі як «рятівного кола» для української економіки, яке до того ж нібито не потребує фундаментальних змін економічної політики, так і, ймовірно, персональні бізнес-інтереси вихідців із цього сектору в нинішній владі. Не заперечуючи все ще далекого від вичерпання потенціалу зростання українського ІТ, не можна ігнорувати, що за нинішньої парадигми його розвитку в Україні він не здатен витягнути економіку країни з понад 30 млн жителів. Позаяк він розвивається переважно на умовах аутсорсу для компаній, розміщених в інших куточках Європи чи й у більш віддалених країнах світу, які, власне, отримують основні вигоди від кінцевого продукту із залученням українських фахівців. Це робить його таким собі різновидом дистанційного заробітчанства. Окрім того він має серйозну конкуренцію з боку низки інших країн, що розвиваються, які не поступаються, а часто навіть переважають Україну за конкурентоспроможністю на світовому ринку IT. Тож гіпертрофована роль ІТ у програмі Кабміну та заявлена мета, що цей сектор вироблятиме 10% річного ВВП, навіть за умови динамічного розвитку галузі означає насамперед встановлення вкрай низької стелі для української економіки в осяжному майбутньому — на рівні не більше ніж $150–200 млрд (при тому, що 2019-го було $154 млрд).

 

Читайте також: Лобізм, хаос та непослідовність


Загалом у програмі є чимало правильних речей, однак ключове питання стоїть як у здатності цієї влади їх реалізувати, так і в реальній зацікавленості в цьому її ключових акціонерів з олігархічного середовища. Риторичним є питання про те, чи йдеться про плани реальної економічної політики в національних інтересах, чи лише про одноразову декларацію, яку не збираються виконувати. Як це вже не раз робили Володимир Зеленський та його «слуги» для різних цільових груп електорату.

 

Перебрати ініціативу


Реально змінити державну політику здатна лише організована сила, яка визначатиме політику уряду, парламенту та інших органів влади в країні й здатна буде оперативно змінювати їх за умови відхилення від визначеного курсу чи недостатньо ефективної його реалізації. Цією силою і має стати консолідований довкола спільних національних інтересів бізнес, бо він дедалі більше потребує сильної державної політики для захисту своїх позицій на внутрішньому ринку та особливо їх просування у світі.


Тому національному бізнесу важливо перебрати на себе ініціативу й відповідальність за ситуацію в країні, відійти від заперечення та уникнення контактів із «чужою» державою або періодичних звернень до неї про підтримку чи спорадичного розкладання коштів у виборчі фонди байдужих насправді до його інтересів політичних проектів. І почати перетворювати державу на інструмент захисту власних, а отже, і національних інтересів країни.


Від того, чи здатен буде український бізнес об’єднати зусилля, щоб підпорядкувати державну політику інтересам національної економіки, залежить, чи залишатиметься він господарем у власній країні, чи змушений буде підлаштовуватися на вторинних ролях під бізнес іноземний, — і не принципово чи то російський, чи західний, чи китайський, — виконуючи водночас тільки компрадорські функції молодших партнерів іноземних фінансово-промислових груп.
Події останнього часу дедалі виразніше сигналізують, що український бізнес, переважно виробничий, усе більше потребує повноцінної національної держави для захисту його інтересів на внутрішньому ринку та просування назовні. Консолідація зусиль українського бізнесу, використання для просування його інтересів інструментарію держави необхідне для активної зовнішньої економічної експансії.

 

Читайте також: Експорт – імпорт – карантин


Водночас стратегія довгострокового успіху держави також узгоджується з інтересами зростання національного неолігархічного бізнесу. Адже збільшити доходи переважної частини українців бодай удвічі-втричі жодним перерозподілом наявного національного доходу не вдасться через обмежений розмір нинішньої української економіки. Подолати бідність і суттєво підвищити достаток українців може лише динамічне зростання виробництва та збільшення загального «національного пирога». Для цього державна політика має бути спрямована на пришвидшення економічного зростання через створення нових і розширення наявних бізнесів.


І в країні є всі умови для того, щоб вони народжувалися та зростали не лише в новітніх секторах й нішах, які лише з’являються у світовій економіці, а й у тих численних сферах, що наразі насичуються великою мірою або й переважно виробниками з інших держав. Україна останніх десятиліть була яскравою ілюстрацією підпорядкованості національної економіки інтересам інших держав. Замість плекати й захищати власне виробництво у високоприбуткових та високодинамічних секторах, які могли б забезпечити стрімке економічне зростання, усі ці десятиліття ми дозволяли іншим заробляти тут. До того ж попри стереотипи, нібито українська економіка потерпає від переорієнтації на торгівлю із Заходом, значно більшої шкоди нам завдавала торгівля саме зі Сходом, а точніше Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Сукупний дефіцит торгівлі товарами лише з Китаєм за 2009–2019 роки сягнув $41,6 млрд. Аналогічна ситуація, хоча в дещо менших масштабах, і з іншими країнами АТР (Кореєю, Тайванем, В’єтнамом, Таїландом, Малайзією, Філіппінами).


Тому доступ до вітчизняного внутрішнього ринку для іноземних постачальників має супроводжуватися взаємним відкриттям ринку відповідного партнера для українських готових товарів та водночас не становити загрози існуванню тієї чи іншої галузі економіки в Україні. Якщо ж певні товари в нашій країні не виробляються, але цілком можливо, що будуть, то доступ на ринок має узгоджуватися зі сприянням таким імпортером поступовій локалізації відповідних виробництв в Україні. Перегляд торговельного режиму з ними здатен відкрити серйозні можливості для створення та зростання нового виробничого бізнесу в нашій країні, заміщення ним як частини нинішнього імпорту, так і виходу на ринки країн — великих імпортерів в Україну. А посилене оподаткування імпорту — наповнювати державний бюджет, створюючи можливості для мінімізації оподаткування національного бізнесу. Ще одним джерелом наповнення бюджету за одночасного зниження податкового тиску на національний продуктивний бізнес має стати позбавлення вузького кола «обраних» ренти на розробку надр та монопольного становища в різних секторах, яке завдає шкоди конкурентоспроможності більшої частини національного бізнесу та економіці країни загалом.

 

Читайте також: Лакмусовий папірець


Докорінних змін потребує і державна політика в кредитно-фінансовій сфері. Наразі вона працює навиворіт: замість кредитування розвитку виробництва коштом депозитів громадян відбувається фінансування споживчих кредитів населення, переважно на імпортні товари, через використання депозитів, які формують підприємства. Це унеможливлює динамічне економічне зростання та цементує економіку споживання наявного економічного потенціалу. Тоді як державна політика має мотивувати громадян і бізнес примножувати, а не споживати національне багатство. Тільки за таких умов можна сподіватися на стрімкий економічний поступ країни.


Якщо інтерес справді національного бізнесу полягає в довгостроковому економічному розвитку своєї країни, то для іноземних транснаціональних компаній та пов’язаних із ними місцевих компрадорів Україна — лише територія для «економічного сафарі», з якою вони не пов’язують свого майбутнього. Отже, зацікавлені лише в мінімізації видатків без огляду на довгострокові наслідки такої політики для демографічної чи соціальної ситуації в тій чи іншій країні. Звужене відтворення робочої сили, заощадження на освіті та кваліфікації, медицині й інфраструктурі, яке в довгостроковій перспективі веде до деградації тієї чи іншої національної економіки, не є проблемою для транснаціонального капіталу. Після того як певна територія третього світу буде «випалена», він, може перенести свою діяльність туди, де й надалі отримувати максимальну норму прибутку.