Світ 2020-10-03 11:00 Лазарева Алла

Світлана Смирнова: "Українці, зокрема й добровольці — дуже різні, з різними поглядами. Але факт є факт: всі вони захищають свою землю"

Тиждень обговорив з українською режисеркою перспективи для її фільму про українських бійців у Франції, концепцію стрічки та контекст зйомок

Як виникла ідея відзняти фільм We are soldiers про добровольців першої хвилі? Чому центральними персонажами стали поранені з Київського військового госпіталю?

 − Cправа в тому, що я маю диплом масажиста. Коли почалася неофіційна війна Украіни з Росією та проросійськими сеператистами, з'явилося багато поранених. Україна до війни не була готова, у шпиталях не вистачало рук. Я зрозуміла, що мій диплом масажиста може стати в нагоді. Чимало хлопців лежали просто на ліжках і не могли рухатися. Масаж у таких випадках дуже допомагає. Я прийшла, показала свій диплом головному лікарю, продемонструвала, як я роблю масаж, і він сказав: “Приходь, коли зможеш.” Так я почала щодня приходити, до військового шпиталю, що на Печерську, щоб робити пораненим масажі.  Я жила навпроти, мені це було зручно. Відволонтерила отак чотири роки, але вже десь на другому зрозуміла: я чую стільки цікавих життєвих історій, але крім мене ніхто цього не бачить і ніколи не дізнається. Тоді виникла ідея зняти кіно. Поділилася нею з кінооператором, Матью-Давідом, а також — з журналісткою та акторкою Яніною Соколовою, яка стала українським продюсером фільму. Вони мене підтримали.

 

У фільмі перетинаються історії трьох добровольців. Чому ви вирішили розповісти саме про них?

 

− Я розуміла, що мені потрібен попередній сценарій. Сподівалася також показати жінку, але не вийшло. Визначилася, що хочу бачити в фільмі трьох чоловіків різного віку, з різних регіонів, різного соціального статусу, але обов'язково — добровольців. Чому саме добровольців? Мені цікаво було показати людей, які ніколи не планували піти на війну. У військовозобов’язаних ситуація інша. Ти військовий, і ти готовий до того, що все може статися.

 

 

Читайте також: Чи стане успішним похід на вибори активістів і волонтерів Донеччини

 

 

А як знайшовся французький співвиробник?

 

− Мій задум відзняти фільм відразу підтримав французький оператор Матью-Давід, і ми почали працювати. Як закінчили зйомки, до нас долучився мій друг, французький монтажер Ніколя Демізон. Він безкоштовно зробив трейлер, щоб ми могли знайти фінансування на постпродакшн. І вже згодом продюсер фільму Яніна Соколова, знайшла бюджет, вигравши гроші у конкурсі від Міністерства інформаційної політики України. Ми все відзняли в Україні, а у Франції вже відбувся постпродакшн, спільно з французьким продюсером, який, побачивши трейлер, відразу сказав, що хоче продюсували це кіно і в подальшому знайшов дистриб’ютора у Франціі. Зараз стрічкою займається французький дистрибютор ESC Film. Вони побачили нашу роботу і, як вони сказали, “закохалися”. Документальне кіно — це не як “Людина-павук”, де можна сподіватися захмарних бюджетів, але от так вийшло, що дистрибютор у фільм теж повірив, я їм вдячна.

 

Насправді не дивно, що французів зацікавили  We are soldiers. Це — психологічне кіно, на яке тут завжди був і є глядач. Фільм не стільки про війну, скільки про людей, про вибір, як для французької публіки — неоднозначний та несподіваний, але тим і цікавий. Ви свідомо обирали таку не виключно українську, а значно ширшу проблематику? З перспективою прокату за кордоном та участі, можливо, в різних фестивалях?

 

− Можна так сказати. Насправді співвідповідальність за те, що відбувається у тебе в країні, притаманна не лише українцям. Вся відмінність у тому, що події відбуваються на нашій землі. Але щось подібне може статися будь-де. Назва фільму не випадково англійська: We are soldiers. Вона — універсальна для кожного. Фільм жодним чином не про українську армію. Він про те, що ніхто не знає, солдат він чи ні, що його чекає попереду, які рішення доведеться ухвалювати в майбутньому, який  постане перед нами вибір. Жоден з трьох моїх персонажів воювати не планував. Кожен мав свою, окрему мотивацію, щоб піти в добровольці. У кожного вона — дуже глибока. Захистити свою землю — це перший рівень. За ним — глибші, індивідуальні пласти. Дмитро, наприклад — сирота. Він каже: “Я пам'ятаю, як це — жити без батьків. Я не хочу, щоб так жили інші діти. Може, я захищу якусь дитину від втрати батька?” Це такі, глобальні теми.

 

 

Читайте також: Портрет у вікні. Як окупація розриває життя теперішніх і колишніх луганчан

 

 

Власне, один з героїв пояснює, що, на його думку, воювати мав би йти його син. Але той не захотів. “Я його погано виховав”, - каже Анатолій. Його глибинна мотивація — це почуття провини?

 

− Анатолій — дуже цікава, ерудована людина. Нинішня війна — вже друга в його житті. Він народився в Казахстані, потім родина переїхала до Придністров'я. Вони втікли в Україну від однієї війни, але тут їх наздогнала інша. Ось це й підштовхнуло до вибору. Це — герой у правдивому сенсі слова: надзвичайна особистість у надзвичайних обставинах.

 

 Мотивація третього героя, Олексія — убезпечити майбутнє власних синів?

 

− Так, у нього їх двоє. Один на той час збирався у перший клас, а другому було близько 18. Він казав, що не хотів би, щоб малюк побачив всі ці жахи. Всі три герої фільму — перші добровольці, які пішли на фронт у 2014-му.

 

Вони не казали, чи було в них припущення, що війну можна буде завершити відносно швидко?

 

− Ні, не думаю, що вони сподівалися швидкого завершення бойових дій. Але те, що вони були готові до всього — це факт.

 

 

Читайте також: Тримати порох сухим

 

 

Як Ваш фільм сприймають  французи? Свого часу російські медіа добре постаралися, щоб переконати Захід, ніби українські добровольці — суцільні радикали та ксенофоби...

 

− Всі ми знаємо, як потужно працює у Франції російська пропаганда, яка вона круто фінансується Росією. Купа ботів заробляє гроші дискредитацією всього українського. Українці, зокрема й добровольці — дуже різні, з різними поглядами. Але факт є факт: всі вони захищають свою землю.

 

Фільм не потрапив під хвилю цькування у соцмережах?

 

− Ще ні. Ми його тільки запускаємо у кінотеатри. Поки що лише перегляди для преси відбулися. Але цей фільм не так і придається до хейтерства. Його герої — жодним чином не ксенофоби і не радикали-фанатики.

 

Чи приїдуть герої стрічки до Парижа, зустрітися з місцевою публікою?

 

− Ми над цим працюємо, і короновірус — серйозна перешкода у цій справі. Франція пускає на свою територію лиш тих українців, хто постійно тут працює або має родину. Для всіх інших — дуже-дуже важко. Два посольства — України у Франції та Франції в Україні — нам допомагають. Сподіваюся, що хлопці зможуть приїхати. Для них це  теж було б дуже важливою подією!

 

 

Читайте також: Окупація + коронакриза

 

 

Французький перегляд — це тільки Париж, чи також інші міста?

 

− Поки що тільки Париж. У нас підписана ексклюзивна угода на два тижні з одним з кінотеатрів, потім будемо пропонувати іншим. Також в планах презентувати стрічку в усіх великих містах Франції.

 

 

На постері стрічки — перелік фестивалів, на яких він встиг побувати: у Канаді, США, Італії... Як її приймали в різних куточках світу?

 

- Важливо, що його побачили. На одному з фестивалів, “Док Фест” у Бангладеші, організатори зв'язалися зі мною та попросили вийти на відеоконференцію з глядачами. Вони спеціально ще раз зібралися, щоб зі мною поспілкуватися та розпитати про кіно та долю хлопців. Це було дуже неочікувано для мене.

 

В українських кінотеатрах фільм з'явиться вже після Франції?

 

− Сподіваюся. У мене французькі журналісти вже питали: як сприйняли стрічку вдома? А в Україні поки що відбувся лише попередній перегляд для преси в кінотеатрі “Жовтень”, у Києві. Фідбек був гарний, але, на жаль, станом на сьогодні, ніякий кінотеатр нами не зацікавився. Як сказали продюсеру фільму Яніні Соколовій: «Кіно не викликає комерційного інтересу.» Нажаль, украінці дуже кволо відвідують документальні стрічки. Але хто знає, можливо, після французького прокату ситуація зміниться, і фільм зможуть побачити не тільки французи, а і українці у себе на Батьківщіні.

 

У титрах фільму фігурує ім'я Василя Сліпака. Він допомагав працювати над стрічкою?

 

− Так, Василь відразу відгукнувся, коли я закінчила зйомки в шпиталі та попросила про допомогу з перекладом на французьку, щоб зробити монтаж у Франції. Для цього потрібно було перекласти все, слово в слово. На той час у нас був дуже скромний бюджет, а роботи - десь годин на 35 зйомок. Багато хто відгукнувся і переклав безкоштовно великі шматки тексту. Ми з Василем листувалися, якраз перед його останнім від'їздом на фронт, домовлялися про предметнішу співпрацю, але він загинув. Василь був надзвичайною людиною, світла йому пам'ять.

 

 

Читайте також: Той, хто не вийшов із бою

 

 

Біографія

Світлана Смирнова — українська акторка та режисерка. Народилася в Казахстані, у 5-річному віці переїхала до України. Закінчила Київський університет кіно, театру та телебачення імені Карпенка-Карого. Грала у Театрі на Печерську. Останні два роки мешкає у Франції.