Історія 2020-10-18 10:04 Віхров Максим

Лицар консервативного етосу

Про військовий шлях, ідеї та дві смерті Василя Кучабського

Неможливо розповісти історію українського консерватизму, оминувши спадщину В’ячеслава Липинського, проте й без згадки про Василя Кучабського вона буде неповною. Сьогодні ім’я Василя Кучабського мало що говорить широкому загалу. Проте він є одним із найяскравіших представників покоління галичан, якому випало торувати свій шлях крізь полум’я двох світових воєн і брати участь у Перших визвольних змаганнях.

 

У вирі боротьби


Василь-Дмитро Васильович Кучабський народився 1895 року в селі Волиця, що нині перебуває у складі міста Пустомити Львівської області. 1900 року родина Кучабських переїхала до Львова. Там після навчання в народній школі Василь вступив до цісарсько-королівської Академічної гімназії і закінчив її із відзнакою, після чого навчався у Львівському університеті на відділенні права та політології. В університеті він одразу ж поринув у студентське життя, зокрема й у нелегальну політичну діяльність. Так, у 1913-му студент Кучабський став співорганізатором таємної парамілітарної організації із промовистою назвою «Мазе­пин­ський курс мілітарний». Її учасники слухали лекції з військової справи, організовували польові навчання та стрільби. У рамках роботи в організації Кучабський під псевдом «Вука» написав кілька посібників із військової справи: «Теорія стрільби», «Сигналізація», «Розвідувальна служба» тощо. У лютому 1914 року «мазепинці» заснували військовий фонд, коштом якого планували закуповувати зброю для боротьби за звільнення українського народу.


Тож Перша світова війна не заскочила цих молодих людей зненацька. Кучабський зібрав сотню добровольців і вступив до легіону Українських січових стрільців. Там він пройшов шлях від четара (лейтенанта) до командира сотні УСС і там само, у стрілецькому журналі «Шляхи», опублікував свої перші публіцистичні твори. «Сміється з війни, шуткує зі смерті, і здається, що у вогні гарматних громів почувається щойно у своїй стихії, у своєму середовищі, — згадував про Кучабського підхорунжий УСС Василь Дзіковський. — Шумний, бурливий, дивиться на світ очима старого філософа й молодого юнака. Любить війну, хоч і проклинає її, її монотонність і нецікавість… Сміється з усього і з себе самого». Під час боїв за гору Лисоню Кучабський потрапив у російський полон, і його відправили до табору військовополонених біля Царицина (тепер Волгоград). У перші дні 1918-го Кучабському з групою побратимів-українців вдалося втекти, і вже 19 січня 1918 року вони прибули до Києва, у якому щойно було проголошено незалежність УНР.

 

Читайте також: Молоді українці на тлі «Молодої Європи»


Тоді Євген Коновалець якраз реорганізовував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців і військовий талант Кучабського там вдалося гідно застосувати. У січні 1918 року сотник Кучабський бився з більшовицькими військами Муравйова на київському Подолі. Після гетьманського перевороту стрільців було роззброєно, але згодом вони отримали дозвіл на формування окремого загону, дислокованого в Білій Церкві. У серпні 1918 року на зустрічі з Павлом Скоропадським стрілецька делегація, у складі якої був і Кучабський, заявила, що «вони всі готові послужити Українській Державі, не жаліючи для неї нічого». Але федеративна грамота, яку гетьман видав у листопаді 1918 року, стала спусковим гачком до повстання, рушійною силою якого були якраз Січові стрільці. Потім знову точилися бої з більшовиками й денікінцями. У 1919-му Кучабський на короткий час змінив солдатський стрій на костюм і попрацював у складі дипломатичної місії УНР у Швеції. Звідти він укотре повернувся на фронт — тепер уже польсько-української війни. У грудні 1919 року Кучабський знову потрапив до табору військовополонених, але цього разу в Луцьк, куди був інтернований поляками. У тому самому таборі опинився і Євген Коновалець, і чимало інших членів Стрілецької Ради. Там вони шукали шляхів, як продовжити збройну боротьбу, але Варшавська угода, укладена між УНР і Польщею у квітні 1920 року, змінила їхні плани.

 

Доля легіонера. Василь Кучабський сидить, підперши підборіддя, і спостерігає за роботою скульптора-усуса Михайла Гаврилка. Войнилів, 1915


Урешті в 1920 році Кучабський повернувся до Галичини, до окупованого поляками Львова. Якщо в консервативних колах Галичини ще жевріла надія добитися від Польщі певних свобод мирними засобами, то Кучабський таких ілюзій не мав. «Звикнувши в Австрії до того, що варто лише вперто наполягати на своєму правовому положенні, щоб віденський суддя під тиском обставин був змушений прийняти рішення на їхню користь, оскільки керується австрійською Конституцією, вони (український політикум Галичини. — Ред.) уявляли собі міжнародні відносини й тепер як такі, що базуються на певних формальних правових нормах, — писав Кучабський. — Місце арбітражного суду австрійського центрального уряду в їхніх уявленнях до певної міри зайняла Антанта, а значення австрійської Конституції набули для них мирних умов Вільсона». Сам же Кучабський, міркуючи про становище Галичини, вважав, що «застосування зброї — це засіб політичної боротьби, до того ж найкращий». Тому не довго думаючи він узявся за налагодження збройної самоорганізації українців, ставши разом із Коновальцем одним із засновників Української військової організації (УВО).

 

Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?

 

Паралельно з підпільною роботою, Кучабський брав участь і в публічній діяльності — зокрема ініціював Львівський студентський з’їзд 1921 року, який поклав початок Таємному українському університету: вищому навчальному закладу, створеному без дозволу польської влади. У ньому ж 26-річний Кучабський намагався продовжити своє навчання, яке перервала війна. Але після невдалого замаху на Юзефа Пілсудського, яке здійснив бойовик УВО Степан Федак, Кучабського серед інших заарештували. Утім, особистої причетності Кучабського до замаху довести не вдалося, тому за пів року його відпустили, хоча й залишили під поліцейським наглядом. Приєднання Східної Галичини до Польщі в 1923 році остаточно поставило хрест на сподіваннях визволення краю, тому Кучабський вирішив емігрувати до Німеччини. Там він одружився із давньою соратницею Ганною Залужною, яку також арештовували після замаху на Пілсудського. У 1933-му в них народився син. І там само, у Німеччині, Кучабський нарешті зміг продовжити навчання — тепер у Берлінському університеті, де 1930 року він здобув ступінь доктора філософії. А в 1935-му влаштувався працювати до університету міста Кіль, унаслідок чого родина Кучабських покинула Берлін. Саме в цей період, у 1930-х, сповна розкрилася інша сторона Кучабського: історика й політичного мислителя.

 

Розбір польотів


Центральною темою творів Кучабського був аналіз подій визвольних змагань і міркування про те, чому вони зазнали поразки. Але йшлося не про побивання емігранта за долею окупованої Батьківщини чи жаль за поразкою в боротьбі, якій він присвятив десятиліття свого життя. «Між державно здібними народами, які зазнали поразки, і державно нездібними масами знаходжу протягом усієї історії всіх часів одну відмінність: перші мають мужність витерпіти програну війну, внутрішньо підготуватися до того, щоб наступну не програти й вичекати свого часу, хоч би й десятиліття мали проминути. А другі, опановані трусливою панікою, недовір’ям до себе самих, лише заснуть або зденаціоналізуються», — писав Кучабський у 1929 році в листі до Степана Томашівського. Саме в такій мужній і по-військовому діловій тональності Кучабський написав свою фундаментальну працю «Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках», яка вийшла 1934 року в Берліні. Книжка містить докладну реконструкцію й аналіз військових, дипломатичних і політичних подій Перших визвольних змагань і спирається не лише на особисті спогади, а й на використання джерел українською, польською, російською та німецькою мовами.

 

На дипломатичному фронті. Місія УНР у Швеції. Василь Кучабський стоїть


На думку Кучабського, поразка визвольних змагань стала не прикрою випадковістю, а результатом збігів кількох історичних чинників. Соціалістична Центральна Рада взірця 1917–1918 років була, за словами Кучабського, «утворенням, насправді не здатним ні на що інше, як на спрямування країни назустріч соціально-революційному знищенню, у процесі якого Східна Україна невідворотно повинна перетворитися на жертву московського більшовизму». З певною симпатією Кучабський ставився до Симона Петлюри й писав, що той був «напевно, найвизначнішою особистістю, що в 1917–1920 роках серед українців посідала керівну посаду». Утім, він же констатував, що і Петлюра, і згуртовані довкола нього люди «виявилися по суті лише волелюбними бунтівниками, здатними на вражаюче сміливі подвиги зі зброєю в руках, а не на впорядкування себе та світу навколо себе».

 

Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела


Кучабський був переконаний, що «заснування держави є справою не революції, а швидше контрреволюції» — тобто тих сил, які вивільняються під час революції, але працюють на збереження її досягнень і зміцнення новопосталих інститутів. Але до здійснення державницької контрреволюції, на думку Кучабського, еліта «Східної України» була не готовою. «Східна Україна, — писав він, — із населенням у 30 мільйонів висувала вимоги, виконання яких потребувало керівного класу, спроможного сформувати владу приблизно тієї ж ваги, яку в колишній Східній Європі мала лише Російська імперія».


Кучабський визнавав, що гетьману Павлу Скоропадському вдалося призупинити революцію, але його слабкість він убачав у тому, що «національні українські консервативні кола, сепаратистсько налаштовані відносно Росії, в Україні виявилися вкрай нечисленними», натомість завеликим був вплив на політику Гетьманату реакційно налаштованих «великоросів», які мріяли лише про відновлення імперії. Скептичним він був і щодо самого Павла Скоропадського, характеризуючи його «скоріше генералом, аніж сувереном», у якому «не було нічого від засновника держави, здатного заволодіти фантазіями та завоювати любов народу». Через усе це Гетьманат не зміг виконати свого історичного завдання: стати державо­творчою контрреволюцією, натомість залишився, за висловом Кучабського, «ареною боротьби двох протилежних сил: реакції «великоросів» і східноукраїнської революційної демократії».

 


Еволюція спротиву. Євген Коновалець (крайній праворуч) із членами Стрілецької Ради. Кучабський — по центру у другому ряду. Ворохта, 1921


Таким самим різким Кучабський був і в оцінках західноукраїнських державницьких потуг, для успіху яких також забракло еліти. «Низький рівень усього панівного класу лише заважав подвигам західноукраїнського народу», — писав він. Що стосується диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича, Кучабський відзначав його як «ідеального нотаріуса» й писав про «пуританську безкопромісність». Але це, на думку Кучабського, не було Петрушевичу на користь. «Для нього (Петрушевича. — Ред.) формально-правові тонкощі стали мало не відчутною на дотик реальністю, а доконаний факт підкорення Східної Галичини польськими військовими силами, навпаки, лише поганим сном», — стверджував Кучабський, підкреслюючи нездатність Петрушевича до практичної державницької діяльності, бо «почуття справедливості та права настільки вкорінилися в ньому, що не дозволяло повірити в реальність подій». Утім, усю цю критику — іноді надміру жорстку — слід сприймати крізь призму біографії самого Кучабського, який усупереч усьому своєму скепсису не раз ризикував накласти головою на фронтах визвольних змагань.

 

У пошуках нового етосу


Цікаво й те, що критикуючи Гетьманат і навіть повоювавши у лавах УНР, Кучабський залишався консерватором за переконаннями. На еміграції це привело його до зближення з гетьманцями, насамперед із В’ячеславом Липинським. У 1930 році Кучабський був одним із тих, хто услід за Липинським вийшов з Українського союзу хліборобів-державників і заснував Братство українських класократів-монархістів. Але в Липинському Кучабський убачав не лише впливового інтелектуала й діяча української еміграції. «Хмельницький, Шевченко, Липинський — ось три одинокі, дуже відмінні між собою духов­ні потуги, які український народ устиг видати з себе за триста років», — писав Кучабський у 1935-му. Для нього Липинський був носієм консервативного, аристократичного, шляхетського етосу. Термін «етос» Кучабський наділяв приблизно тим самим змістом, яким його німецький сучасник Ернст Юнґер наповнював термін «гештальт». І Кучабському, і Юнґеру йшлося не про поширення нових політичних доктрин, а про зміну самого людського типу. «Вірою і правдою, правдивим етосом і правдивими легендами оновлюються людські душі й цілі народи», — писав Кучабський. Він уважав, що лише носії цього етосу здатні «упорядкувати український хаос», і сподівався, що постать Липинського — навіть після його смерті — здатна «цю дрібку шляхетного етосу, наче іскру Божу, в душах роздмухати в полум’я».

 

Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»


У цьому він убачав і власне покликання. «Я не вмію думати абстрактно, для мене математика чи геометрія — страхіття, — писав Кучабський Іванові Крип’якевичу в 1929-му. — Колись у 1918 році моя спеціальність була перетворювати сотні бандитів, грабіжників і погромників у дисципліноване військо… Найбільшим чином сьогодні є не теоретизування, а чин духовного переконування людей, аби вони переставали бути гайдамаками, грабіжниками і погромниками, а ставали жовнірами». Тоді, у ситуації програних визвольних змагань, Кучабський уважав, що це справа просвітництва, «духовної підготовки нашої суспільності до державності» — але не через теорії, а через приклад, через «картини даної історичної дійсності, людей, подій різних часів і різних народів». Бо, як писав Кучабський «справа нашої державности — це не річ ідеологічних переконань і програм, а лише річ етосу».

 

Консервативний універсаліст


На жаль, систематичного викладу власної консервативної доктрини Кучабський не залишив. Але, як свідчать його праці на історичні й політичні теми, у загальних питаннях він тримався в рамках, заданих Липинським. Так, Кучабський наголошував, що консервативна політика не може бути спрямована лише на «оборонне зберігання з минувшини вже готових і закінчених успадкованих правових форм, соціальних інституцій і економічних благ». Держава — це інституція переду­сім етичного порядку, покликання якої, згідно з європейською традицією, полягає в тому, щоб дбати про благо народу, про «скріплювання його життя, збільшування його культури й добробуту, підвищування його рівня». Звідси слідує «примат внутрішньої політики над зовнішньою», і звідси ж — прагматичний підхід до того, що варте зберігання, а що ні.

 

Таємне життя. Василь і Ганна Кучабські на схилі літ. Німеччина, 1962


Услід за Липинським Кучабський підкреслював роль еліт у тому, чи буде успішним державницький проєкт. Для нього було очевидним, що державу не можна заснувати, як, наприклад, акціонерне товариство. Для цього потрібна «конкретно означена й постійно пануюча верства, яка несе на собі відповідальність за державну справу, забезпечує тяглість державної політики й гарантує стійкість внутрішнього устрою держави на тривалий історичний період». Саме еліта стає на чолі процесу політичного опанування рідної землі, який розпочинає певний народ. Без волі до політичного панування народ перетворюється, за висловом Кучабського, на «етнографічну масу, існування якої не є цінністю ані для світу, ані навіть для даної маси».


Утім, Кучабський не боявся розвивати ідеї свого вчителя. Так, йому належить концепція консервативного універсалізму, яку він висловив у своїй полемічній брошурі «Україна і Польща. Отверта відповідь польському консерватистові» 1932 року. «Консерватизм мусить бути по самим своїм сутнісним підставам явищем понаднаціональним, універсальним, таким, що обороняє певний означений, у релігійності вкорінений політичний етос, який не є й не може бути власністю лише якогось одного народу, але притаманний кожному европейському народу», — писав Кучабський. Відтак у практичній площині має постати «фронт консерватизму сусідніх між собою народів проти всьoгo, що веде ті народи в хаос». Розглядаючи в цій праці шляхи польсько-українського примирення, Кучабський наголошував, що національні інтереси слід підпорядковувати «вищому й важливішому інтересу: інтересові порятунку Європи перед чимсь, що з кожним днем чимраз більш зловісно на Європу насувається — чимсь, що у випадку своєї перемоги погрібає під собою все, чим Європа була великою», — писав він. Уважаючи спроби Польщі поглинути західноукраїнські землі безперспективними, Кучабський називав спільною загрозою для обох народів більшовизм, наголошуючи на тому, що під його машкарою діє переозброєна соціалізмом імперська Москва.


На жаль, як політичний мислитель Василь Кучабський реалізувався не сповна. У свій найбільш продуктивний інтелектуальний період він увійшов 35-річним доктором філософії. Його одноліток Ернст Юнґер, такий самий солдат-інтелектуал, плідно працював і публікував твори аж до самої смерті в 1998 році. Але доля Кучабського склалася інакше. У 1944-му його сліди обірвались у Любліні, де він працював директором бібліотеки. Історики зійшлися на тому, що Кучабського зловили і знищили або радянські служби, або Армія Крайова, яка засудила його до страти. Одне слово, типова біографія людини, якій випало жити на тектонічних зламах історії. Лише у 2007 року виявилося, що насправді Василь Кучабський помер власною смертю, до того ж аж у 1971 році.


Наприкінці Другої світової війни родина Кучабських перебралася до німецького містечка Бланкенбург. І хоча Бланкенбург потрапив до радянської зони окупації, Кучабський працював спочатку в тамтешньому муніципалітеті, а потім учителював у місцевій школі. Як подружжю Кучабських із їхніми біографіями вдалося не потрапити під каток репресій, достеменно не відомо. Але ціна, яку вони заплатили, виявилася величезною: до самої смерті Кучабські уникали будь-яких контактів з українською еміграцією, тому їх і вважали загиблими. Ховатись доводилося не лише від земляків. Навіть їхній онук Детлеф Кучабський дізнався про своє українське коріння лише тоді, коли взявся досліджувати власний родовід. Сьогодні можна лише здогадуватись, які книжки Кучабський так і не написав. Хай там як, але Василь Кучабський усе ж зайняв своє місце в історії України — і не лише як військовий та інтелектуал, а і як носій того консервативного етосу, яким він прагнув запалити український народ. 

схожі публiкацii