Історія 2020-10-31 11:07 Любов Крупник

Візіонери порозуміння

Єжи Ґедройць, Богдан Осадчук і україно-польський діалог

Богдану Осадчуку 1 серпня виповнилося б 100 років, а Єжи Ґедройцю 27 липня — 114 років, але ці дати не були помітними в нашому офіційному дискурсі. Хоча роль названих постатей у справі налагодження україно-польського діалогу, а також промоції справи незалежності України на міжнародній арені, особливо в період холодної війни, важко переоцінити. Проте в Україні обох візіонерів українсько-польського примирення досі знають мало, як і їхні напрацювання, які могли би стати корисними сьогодні та які єднають нас із європейською інтелектуальною культурою.

 

«Культура» об’єднує


І Єжи Ґедройць (1906–2000), і Богдан Осадчук (1920–2011) народилися на так званому культурному пограниччі (Осадчук у Коломиї, Ґедройць у Мінську). Тому вони добре розуміли складну гаму відносин між народами в мультикультурному регіоні Східної Європи. Обоє емігрувати на Захід і там здобули освіту (Ґедройць у Варшавському університеті, Осадчук у Берлінському, де вивчали право та історію).


Після університетських студій Ґедройць створив незалежний двотижневик «Бунт молодих» (1923–1937), що в 1937 році змінив назву на «Політика» (1937–1939). Ці видання об’єднували діячів і журналістів молодого покоління польських консерваторів, які пропагували ідеї розширення прав національних меншин, зокрема українців, у Польщі, спираючись на традиції багатонаціональної Речі Посполитої. Деякі автори навіть розробляли власну концепцію незалежності й автономії для України. Ґедройць залучав до співпраці також українських авторів: Івана Кедрина-Рудницького, Євгена Маланюка, Геннадія Которовича.


Коли вибухнула Друга світова війна, Ґедройць, який працював у польському уряді, емігрував спершу до Румунії, а потім на Близький Схід, був учасником лівійської військової кампанії у складі Карпатської стрілецької бригади, працював у польському бюро пропаганди. Ще під час війни він зрозумів, що польський еміграційний уряд у Лондоні може бути невизнаним, а тому важливо заснувати незалежне польське видання, через яке можна буде провадити інформаційну війну задля визволення окупованої Польщі.

 

Читайте також: Молоді українці на тлі «Молодої Європи»


Тож після закінчення Другої світової Ґедройць став директором Європейського департаменту Міністерства інформації Польської Республіки в Лондоні. А завдяки кредиту Солдатського фонду заснував для демобілізованих солдатів Літературний інститут у Римі. У жовтні 1946 року директором Літературного інституту його призначив сам генерал Владислав Андерс, який також дав згоду на переїзд Ґедройця до Франції. Так із 1947-го Єжи Ґедройць став видавцем і головним редактором часопису «Культура» — найважливішого видання повоєнної польської еміграції. Він очолював «Культуру» до самої своєї смерті 14 вересня 2000 року, після чого, за його заповітом, «Культура» припинила роботу (останнє число вийшло в жовтні 2000-го). Редакція перебувала в будинку в Мезон-Ляфіт неподалік Парижа. Було видано 637 чисел часопису і 511 томів «Бібліотеки «Культури», зокрема 132 числа «Історичних зошитів». Навколо Ґедройця сформувалося середовище незалежних інтелектуалів, які вміли задавати тон у суспільному дискурсі та власними ідеями випереджали свій час. Зокрема, у 1954 році «Культура» закликала до об’єднання Німеччини.


Ядро цього інтелектуального осередку становили такі польські мислителі: Чеслав Мілош, Ґустав Ґерлінг-Ґрудзінський, Вітольд Ґомбрович; українські теми на шпальтах часопису порушували Юзеф Чапський, Юліуш Мерошевський, Єжи Стемповський, Юзеф Лободовський. До когорти українських співробітників належали Борис Левицький, Іван Лисяк-Рудницький, Іван Багряний, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов (Шерех), Іван Кедрин-Рудницький, Ярослав Пеленський, Роман Шпорлюк, Богдан Осадчук та інші. Це були інтелектуали й моральні авторитети, здатні формувати нові ідеї і трансформувати свідомість людей по обидва боки залізної завіси. Вони нерідко провокували спротив і гнів, їхні ідеї здавалися нереальними, проте реалізовувались.

Єжи Ґедройць очолював «Культуру» до самої своєї смерті 14 вересня 2000 року, після чого, за його заповітом, «Культура» припинила роботу. Редакція перебувала в будинку в Мезон-Ляфіт неподалік Парижа. Було видано 637 чисел часопису і 511 томів «Бібліотеки «Культури», зокрема 132 числа «Історичних зошитів»


Богдан Осадчук на шпальтах «Культури» був найавторитетнішим фахівцем з українських питань. Він став професором політології Вільного університету в Берліні, окрім співпраці з «Українськими вістями», писав також для Neue Zürcher Zeitung, яку видавали американці німецькою мовою. Їхня з Ґедройцем зустріч відбулася в 1950 році у Берліні на антикомуністичному Конгресі свободи і культури, і це плідне знайомство протривало пів століття. Коли Осадчук став кореспондентом New Zurcher Zeitung, він дуже посприяв у просуванні «Культури» в німецькомовному середовищі. А у травні 1952 року в «Культурі» з’явилася нова рубрика: українська хроніка. У її вступі було зазначено, що це перша спроба показати український погляд на польсько-українські справи. Перша українська хроніка була присвячена спільній історії, у ній Богдан Осадчук показав повстання Богдана Хмельницького як національно-визвольну боротьбу. А в наступній Борис Левицький підважив міф про участь українців у придушенні Варшавського повстання.
На шпальтах «Культури» також з’являлися твори, заборонені на охоплених комунізмом теренах. Зокрема, важливою подією стало те, що в 1959 році Літературний інститут уперше видав антологію української поезії, впорядковану літературознавцем Юрієм Лавріненком, «Розстріляне відродження».

 

Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?

 

Цю найголовнішу працю Лавріненка замовив Єжи Ґедройць, який також уперше вжив термін «Розстріляне відродження» у листі від 13 серпня 1958 року: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву «Розстріляне відродження». Антологія 1917–1933 etc». Назва тоді звучала би ефектно. Водночас скромна назва «Антологія» може тільки полегшити проникнення за залізну завісу». Єжи Ґедройць розумів роль Розстріляного відродження для України: «Це стало в деякому роді сенсацією, бо там було багато текстів, абсолютно невідомих українцям, так радянська влада все знищила. Ця антологія — і я кажу це без всякої манії величі — стала основою відродження української літератури. Звідти вийшли так звані українські шістдесятники. Тому що ті сто або двісті примірників, які потрапили в Україну, відіграли величезну роль».

 

Доктрина ULB


Продукцію Літературного інституту, зокрема «Культуру», треба було переправити через залізну завісу. Числа щомісячника, як і книжки, контрабандою могли, приміром, провозити в Польщу дипломати, яких не обшукували. Важче було передати в Україну, яка не мала в себе дипломатичних місій. Для передачі інформації дуже ефективним було радіо, зокрема польське «Радіо Вільна Європа» під керівництвом Яна-Новака Єзьоранського, а також «Радіо Свобода», які постійно передавали статті й дискусії «Культури» в ефір. Значний ефект це мало в Польщі (особливо серед молоді, яка в 1980-х стала двигуном польської «Солідарності»), менший в Україні. Така інформація в часи холодної війни та залізної завіси була своєрідною інформаційною бомбою.

 

Обкладинка першого числа «Культури». Рим 1947 рік


У 1952 році Єжи Ґедройць разом із публіцистом Юліушем Мєрошевським наважилися на крок, що суперечив позиції польського уряду у вигнанні, який прагнув відновити Польщу в кордонах 1939 року. Проте Ґедройць із Мєрошевським озвучили в «Культурі» доктрину ULB (Україна, Литва, Білорусь), що ґрунтувалася на міжвоєнному прометейському проєкті, який підтримував Юзеф Пілсудський. Доктрина передбачала, що задля звільнення й перебудови Центрально-Східної Європи, поневоленої російською, а потім совєтською імперіями, слід підтримати прагненням незалежності національних рухів у трикутнику Україна — Литва — Білорусь. Польща має відмовитися від територіальних претензій щодо цих теренів задля налагодження добросусідських відносин із цими незалежними країнами, які постануть після розпаду імперії.

 

Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела


Ця заява про відмову від «східних кресів» просто збурила польську еміграцію. З цього приводу Богдан Осадчук згадував: «Коли в політичних колах польської еміграції розійшлися чутки про приготування акту зречення, до Ґедройця почали приходити різні політичні блоки демократичного напряму… і благати, щоб він цього не робив, бо його вб’ють польські шовіністи, вб’ють, а читачі «Культури» відвернуться від журналу, і він пропаде. Проте твердий литвин-поляк вислухав мовчки ті заклинання, посміхався, курив папіроси, а наприкінці спокійним тоном мовив: «Дорогі панове, думаю, що ви помиляєтесь. Я вам глибоко вдячний за перестороги, але ви побачите, що вони помилкові». Незабаром «Культура» проголосила програму резигнації з колишніх східних земель Польщі ціною поєднання і співпраці з білорусами, литовцями й українцями. Польська діаспора була шокована, але крім гучних протестів нічого не сталося. Відійшло трохи передплатників «Культури», але не надто багато. Їх вирівняли українці, що зацікавилися журналом. Українська еміграція сприйняла заяву з обережним недовір’ям. Але кількість наших друзів почала зростати й захопила помірковані націоналістичні кола з груп «Пролог» та «Український самостійник».

 

І це була значна перемога Ґедройця, його доктрини й союзників. До того ж ця ідея проростала, поширювалася далі й не втратила своєї актуальності досі.

 

Вагому роль у цій геополітичній конструкції ULB було відведено Україні як найбільшій за площею та населенням європейській республіці СРСР. Проте щодо українського питання між Осадчуком та Ґедройцем усередині 1970-х виникла суперечка, коли Ґедройць розпочав співпрацю з російським емігрантським часописом «Континент». Із цього приводу Богдан Осадчук у листі з Берліна (21 березня 1975 року) писав: «Належало б щось зробити щодо ясного окреслення росіянами своєї позиції щодо свободи народів СРСР». А в листі з Бонна (22 лютого 1976 року) наголосив: «Не погоджуюся щодо поблажливої оцінки групи з «Континента». Тепер хоч би вони видали тисячу маніфестів, нікого серед … українців це не переконає… пахне русофільством «єдиної неділимої». На це Єжи Ґедройць 17 березня 1976 року відписав Богдану Осадчуку: «Як я зрозумів, хочуть панове якоїсь заяви щодо української справи в «Континенті»… Пропоную, щоб панове опрацювали проєкт такої декларації і постараюся ту справу озвучити й переконати Максимова (головний редактор «Континенту». — Автор). Думаю, що не буде це важко, якщо декларація не буде вкрай максималістською».


Результатом дискусії стало проголошення в 1977 році «Декларації в українській справі», яку підписали російські дисиденти Андрій Амальрик, Володимир Буковський, Наталія Горбанєвская, Владімір Максімов (редактор російського квартальника «Континент») і Віктор Нєкрасов; польські діячі Збіґнєв Бирський, Юзеф Чапський, Єжи Ґедройць, Ґустав Ґерлінг-Ґрудзіньський, Юзеф Лободовський і Домінік Моравський; угорський діяч Тибор Мерей (редактор літературного журналу «Іродальмі юсаг») та чеські діячі Александер Смоляр і Павло Тигрид (редактор квартальника «Сведецтві»). «Декларація в українській справі» 1977 року наголошувала: «У структурі імперії СРСР є два ступені підлеглості: статус обмеженої суверенності у так званих народних демократіях Центрально-Східної Європи і статус цілковитого браку суверенності в анексованих радянських республіках. Поляки, чехи чи угорці мають незрівнянно більше можливостей щодо своєї національної та культурної ідентичності, ніж українці, білоруси, мешканці країв Балтики чи народи мусульманські. Перші підлягають процесу совєтизації, але не русифікації. Інші піддаються русифікації, і то з кожним роком усе інтенсивнішої. Однак долі і одних, і других тісно переплетені: не буде насправді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І в остаточному рахунку без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, таких, які розвивають власне національне життя, шанують право до самостановлення інших народів… З особливим наголосом закликаємо російський опозиційний рух у СРСР і російську політичну еміграцію до зміцнення й поглиблення співпраці з тими, хто бореться за незалежність України».

 

Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»


Це був значний крок уперед і велика заслуга у цьому Богдана Осадчука, а Єжи Ґедройць справедливо вважав своєю заслугою те, що декларацію підписали російські демократи. Це призвело до підписання у Вашингтоні в 1979 році російсько-української заяви, яку було опубліковано в 11-му числі «Культури» за 1980 рік. Там було задекларовано права обох народів на державну суверенність, співпрацю у зміцненні демократії, гарантії культурної та релігійної автономії національних меншин, а також спільно засуджено русифікацію.

 

Підґрунтя нинішнього партнерства

 

Ідея примирення та союзництва проростала й далі давала добрі плоди. Українська тема заповнила сторінки багатьох підпільних видань у 1980-х у Польській Народній Республіці. Вони закликали до примирення з колишніми ворогами і взаємне прощення за минулі злочини, скоєні обома сторонами. Опозиційна профспілка «Солідарність» і польське підпілля не мали розбіжностей щодо прийняття незалежної України в наявних кордонах. Було розуміння, що Польщі вдасться звільнитися від комунізму, якщо СРСР розпадеться, і в цьому інтереси українців та поляків збіглися, вони ставали союзниками. Цьому дуже сприяло те, що серед лідерів польської антикомуністичної опозиції були такі постаті, як народжений у Львові польський політик Яцек Куронь (1934–2004). У праці «Ідейні принципи», виданій у Парижі в 1978 році, він писав: «Вважаю, що польська опозиція демократична є винна справі незалежності України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії». Також Яцеку Куроню належать такі слова: «Нашим сусідом на тому головному керунку є Україна. Також є ще Білорусь і Литва. І прошу панства, не буде існувати без проблем незалежна Польща без незалежної України, Білорусі й Литви. На моє переконання, кожен уклад, за якого Польща буде мати кордон із Росією, є укладом, у якому Польща якщо не є залежна від Росії, то є залежна від Німеччини».

 

Обкладинка антології української поезії, виданої Літературним інститутом. 1959 рік


Порозуміння і дружба між чільними діячами польської «Солідарності» Яцеком Куронем, Адамом Міхніком, Броніславом Ґеремеком та багатьма іншими, які орієнтувалися на ідеї Єжи Ґедройця, і діячами української демократичної опозиції братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком та іншими у кінці 1980-х — на початку 1990-х викликала сподівання на майбутнє в польсько-українських відносинах. 4 червня 1989 року «Солідарність» здобула абсолютну перемогу на виборах і, спираючись на доктрину Ґедройця, підтримала ідею незалежності України. 8–10 вересня 1989 року на І з’їзд Народного руху приїхала делегація еліти «Солідарності». Під овації прозвучало привітання головного редактора наймасовішої в Польщі «Газети виборчої», ідеолога «Солідарності» Адама Міхніка: «Хай живе вільна, демократична і незалежна Україна!».


Прикметно, що Єжи Ґедройць і часопис «Культура» постійно уважно стежили за подіями в Україні. У червні 1990 року було опубліковано цикл матеріалів із оптимістичною назвою: «ULB починає реалізовуватися». Єжи Ґедройць звернувся до учасників зустрічі в Яблонній біля Варшави (4–5 травня 1990 року там зустрілися представники польської «Солідарності» й Народного руху України, започаткувавши новий етап україно-польського діалогу). Звернення до них Ґедройця містило низку корисних порад на майбутнє: «Польща є в тій щасливій ситуації, що в певнім сенсі може бути в багатьох сферах українським П’ємонтом, і це буде тим краще, оскільки в Польщі є велика українська меншина. Тому по польському радіо й телебаченні треба запроваджувати релігійні програми православні і греко-католицькі, слід зміцнювати й розбудовувати кафедри україністики в польських університетах, розбудовувати українське шкільництво й культурну співпрацю. Недопустимо, що після смерті Юзефа Лободовського досі немає добрих перекладачів з української і на українську. Має постати в Польщі українське видавництво, фінансоване Міністерством культури, яке видавало б книжки, які в Україні не допустила б цензура… Треба також уже думати на дальшу перспективу, щоби майбутнє не застало зненацька, і навчати кадри спеціалістів, які працювали б над тим, якою мала би бути, приміром, співпраця економічна й культурна, автономія культурна поляків в Україні, охорона пам’яток, що належать до нашої спільної історії, студії і публікації з новітніх стосунків польсько-українських. Є то історія кривава, але найперше неправдива, яка є тільки поживою для настроїв шовіністичних з обох сторін. Єдиною дорогою внормування наших стосунків є сказати собі всю правду до кінця».


Великою особистою радістю й великим успіхом Єжи Ґедройця та Богдана Осадчука був той факт, що Польща стала першою країною, яка після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року визнала Україну як незалежну державу. Польща підтримувала й підтримує зовнішньополітичний курс України до ЄС і НАТО. Відчутною була підтримка під час подій на Майданах у 2004 та 2013 роках та в російсько-українській війні, яка триває досі. У 2014 році зі збройних сил Литви, Польщі й України було створено бригаду імені Великого князя Костянтина Острозького. Найкращим ушануванням пам’яті Єжи Ґедройця й Богдана Осадчука є розвиток тісних союзницьких відносин між Україною, Польщею, Литвою і, хочеться вірити, майбутньою демократичною Білоруссю. Серед іншого, ідеться про інституалізацію проголошеного в липні Люблінського трикутника Україна — Польща — Литва) та інтенсифікацію тристоронньої співпраці, спрямованої на підтримку громадянського суспільства в рідній для Ґедройця Білорусі. Вказане було би безпосередньою реалізацією мрій зазначених візіонерів щодо зближення на цілковито рівноправній основі народів колишньої Речі Посполитої. 

 

-------------

Юрій Шаповал, доктор історичних наук, професор, автор сценарію до фільму «Єжи Ґедройць. Магічна сила слова», а також низки публікацій про Єжи Ґедройця й Богдана Осадчука 

Шаную Єжи Ґедройця й Богдана Осадчука насамперед за те, що вони ніколи не породжували сентиментів чи ресентиментів. Редактор не був беззастережним украінофілом, а Богдан Іванович — беззастережним полонофілом. Проте стратегія обох базувалася на імперативі, що вимагав польсько-українського порозуміння і взаємоповаги. Редактор написав украй мало, майже нічого. Осадчук написав дуже багато, проте його друковану спадщину досі не осмислено. Та їх єднала шана до магічної сили слова, здатної змінювати світ.
Ця сила працює й нині (за всіх особливостей і нюансів). А тому тандем Ґедройць–Осадчук досі актуальний.

 

Текст створено у межах Дискусійного ПЕН-клубу, мета якого – осмислити у діалозі нагальні питання і сприяти розвитку громадянського суспільства. Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.