Культура 2020-11-01 10:14 Трегуб Ганна

Генрік Шифферт: «Коли драматичному фільму бракує глибокої культурної складової, то премії та відзнаки — дуже непевні для нього костури, щоб не впасти»

Про художнє кіно, яке потребує прийомів кінодокументалістики, мистецтво утримувати глядача зосередженим, а також, чому кінокомедіям мало місця на екранах провідних кінофорумів світу із Тижнем поспілкувався шведський комік і кінорежисер Генрік Шифферт. Цьогоріч він став одним із гостей міжнародного кінофестивалю «Молодість».

Вашу стрічку «Біжи, Ує, біжи», показану на цьогорічному кінофестивалі «Молодість», знято на межі документалістики й ігрового кіно. Проте можна ж було зняти ігрову стрічку, залучивши професійних акторів. Чому ви цього не зробили?

 

— Мені йдеться про правдиву історію. У фільмі головний герой грає самого себе, як і його родина. Там показано його справжнє життя: кухню, роботу тощо. Усі дійові особи не актори, але вони читають сценарій і грають у мізансценах, які ми для них написали. Це не документальний, а художній фільм, нехай і специфічний.


Картина оповідає не так про хворобу головного героя, екс поп-зірки 1990‑х років,  а і про чоловіка, який нарешті наважився з’ясувати, хто ж він такий. Так, він хворий на таку підступну недугу, як хвороба Паркінсона, і це його підганяє, бо він розуміє, що за кілька років може стати нездатним робити багато речей, буденних для здорової людини. Будь-яка велика життєва зміна (втрата роботи, надбання чи втрата життєвих партнерів, виграш у лотерею, хвороба) примушує нас зупинитись і замислитися, ким ми є. Паркінсон припирає людину до стіни, і нікуди від того не втекти, але й без такої серйозної хвороби кожен із нас має себе запитати: хто я і що тут роблю? Може, мені час змінити поведінку і вчинки? Відповідь на те, чому не залучено професійних акторів, проста: це вбило б ясність і відвертість, правдивість того, що глядач бачить на екрані. Якби то цілком був художній фільм зі всіма традиційно притаманними складниками, то ми б максимально дистанціювалися від самої історії. Так, навчити себе поводити перед камерою дійових осіб зайняло трохи часу, але воно було того варте.


Ідея картини належить мені й Ує Барнделіусу, головному героєві фільму, який у художній формі оповідає власну історію. Якщо говорити про мене, то маю таке відчуття: коли залучаєш до екранізації правдивої історії акторів, то вона одразу втрачає свою привабливість, перестає бути справжньою. Щоб донести реальність розказаної історії до аудиторії та глядачів, потрібні інші інструменти. Не сказав би, що наша стрічка експериментальна. Для мене цілковито ясно, що історію, схожу на ту, яку оповідає цей фільм, потрібно розказувати саме так. Навчити тих, кого знімаєш, акторській майстерності, потребує трохи зусиль, тому зйомки тривають довше. Але, як на мене, акторів переоцінюють. Вони не роблять нічого надзвичайного. Якщо є той, хто насправді хоче розказати чи показати свою історію, то він чи вона зробить це значно краще за професійних акторів. Тому для мене вибір був простим і очевидним.

 

Читайте також: Сенсорна депривація


Я професійний стендапер, а стендап — це мистецтво напруженої оповіді. І цей принцип ми використали в роботі над сценарієм стрічки. Це також вплинуло на її хронометраж: 78 хвилин, незвично й коротко, зважаючи на те, що сучасні фільми роблять на дві-три години. Здається, що хтось вірить, наче цифрові камери можуть знімати безкінечно довго. Одна година 18 хвилин, і ні на хвилину довше — така довжина мого фільму походить із власного досвіду у стендапі, щоб фільм був концентрованим і бринів, а не видавався розтягненим і розмазаним.


Якщо говорити про режисерські амбіції, то мені не йшлося про щось запаморочливе. Нам важило зняти фільм насамперед для самих себе. Якщо цю картин захоче подивитися ще хтось — це також непоганий результат. Ми не сиділи й не думали, на яку реакцію глядача сподіваємося і хто є нашою цільовою аудиторією. Не робили цього з огляду на те, що хотіли лишитися максимально правдивими, не змінювати нічого на догоду аудиторії чи критикам.

 

Ви відомий шведський комік і стендапер, який працював зокрема в Японії. Чи є відмінності між європейським та азійським гумором?

 

— Стендап-комік — моя головна робота, якою займаюся вже 25 років. У цьому жанрі найважливіше розказати історію так конденсовано і прямолінійно, як це тільки можливо. Від цього залежить, чи буде ваша розповідь смішною, чи ні.

 

Стендап — це мистецтво творення вдалого жарту. Якщо такі жарти у вас є, то не надто важить, про що вони. У цьому процесі є щось спільне із написанням літературного твору, тексту пісні, та й режисерської роботи також. Важливо говорити про те, що знаєш, на чому розумієшся, що тобі близьке або що з тобою зараз відбувається.

 

До Швеції жанр стендапу прийшов на початку 1990-х. Так, ідеться про дуже молодий жанр мистецтва. В Україні та Японії він іще молодший. Те, що молодь цікавиться цим комедійним жанром більше, ніж старші люди, цілком природно. Молодь тягнеться до чогось свіжого. От у США все інакше — там стендап існує від 1940-х, бо в цій країні він виник. Минають роки, жанр стає звичнішим і доступнішим для глядача.

 

Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»

 

Шведське суспільство має ті самі проблеми, що й усі інші. Расизм, правий популізм у політиці, що рветься до влади, сексуальне насильство й різні види криміналу, нецільове використання податків — у нас також усе це є. Усе наявне в нинішній Європі нас також стосується. І на ці теми я говорю зі сцени. Єдине, чого в нас немає, то це релігійної проблеми, бо суспільство наше здебільш секулярне.

 

Коли я думаю або говорю про гумор, мені йдеться ось про що: він має бути не надто явним і не пласким, не таким, що перед самісіньким носом. Мені подобається ефект, коли не розумієш, чи то був гумор, чи таки ні, тобто коли глядач після перегляду стрічки покидає залу з певним дискомфортом. Коли він виявляється заскоченим. Оце, як на мене, хороший ефект, якого можна досягти.

 

Найпримітивніше, що можна зробити, — це сказати, що вся Японія й усі японці однакові. Проте у процесі аналізу японських комедійних шоу я дійшов висновку, що японський гумор значно наївніший, дитинніший за європейський. Багато тамтешніх жартів у нашій частині світу назвали б дуже прямолінійними. Іноді мені здавалося, що мої японські колеги беруть участь у якомусь дитячому шоу, а не у стендап-виступі. Думаю, це найглибша відмінність.

 

Мені казали, щоб не жартував над темами Другої світової війни, імператором і конфліктом із Китаєм. Чи подобався японцям європейський гумор — важко сказати. Думаю, вони сприймали мої виступи як своєрідну екзотику. Як європейці дивляться аніме. Це екзотично й розширює кругозір.

 

Яким для вас є амплуа кінорежисера? Як дається взнаки ваш попередній професійний досвід більше допомагає чи заважає?

 

— Так само, як і в стендапі, коли пишеш кіносценарій, то робиш зовсім не те, на що від тебе очікують. Найкращі жарти й кіносценарії постають тоді, коли автору вдається зловити щось, що всі бачать. Щось очевидне, але досі ніяк не висловлене. Оте, що впізнаєш одразу й ляпаєш себе по лобі: як так, це ж на виду, під самим носом, тільки нахилися й підбери із землі! Ось на що варто полювати і що є найскладнішим у роботі й режисера, і стендапера. Ідеться про прості історії, які насправді простими не є.

 

Ви відомий шведський комік і стендапер, який працював, зокрема, в Японії. Чи є відмінності між європейським та азійським гумором?


— Стендап-комік — моя головна робота, якою займаюся вже 25 років. У цьому жанрі найважливіше розказати історію так сконденсовано і прямолінійно, як це тільки можливо. Від цього залежить, чи буде ваша розповідь смішною, чи ні.
Стендап — це мистецтво творення вдалого жарту. Якщо такі жарти у вас є, то не надто важить, про що вони. У цьому процесі є щось спільне із написанням літературного твору, тексту пісні, та й режисерської роботи також. Важливо говорити про те, що знаєш, на чому розумієшся, що тобі близьке або що з тобою зараз відбувається.


До Швеції жанр стендапу прийшов на початку 1990-х. Так, ідеться про дуже молодий жанр мистецтва. В Україні та Японії він іще молодший. Те, що молодь цікавиться цим комедійним жанром більше, ніж старші люди, цілком природно. Молодь тягнеться до чогось свіжого. От у США все інакше — там стендап існує від 1940‑х, бо в цій країні він виник. Минають роки, жанр стає звичнішим і доступнішим для глядача.

 

Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності


Шведське суспільство має ті самі проблеми, що й усі інші. Расизм, правий популізм у політиці, що рветься до влади, сексуальне насильство й різні види криміналу, нецільове використання податків — у нас також усе це є. Усе наявне в нинішній Європі нас також стосується. І на ці теми я говорю зі сцени. Єдине, чого в нас немає, то це релігійної проблеми, бо суспільство наше здебільш секулярне.


Коли я думаю або говорю про гумор, мені йдеться ось про що: він має бути не надто явним і не пласким, не таким, що перед самісіньким носом. Мені подобається ефект, коли не розумієш, чи то був гумор, чи таки ні, тобто коли глядач після перегляду стрічки покидає залу з певним дискомфортом. Коли він виявляється заскоченим. Оце, як на мене, хороший ефект, якого можна досягти.


Найпримітивніше, що можна зробити, — це сказати, що вся Японія й усі японці однакові. Проте у процесі аналізу японських комедійних шоу я дійшов висновку, що японський гумор значно наївніший, дитинніший за європейський. Багато тамтешніх жартів у нашій частині світу назвали б дуже прямолінійними. Іноді мені здавалося, що мої японські колеги беруть участь у якомусь дитячому шоу, а не у стендап-виступі. Думаю, це найглибша відмінність.


Мені казали, щоб не жартував над темами Другої світової війни, імператором і конфліктом із Китаєм. Чи подобався японцям європейський гумор — важко сказати. Думаю, вони сприймали мої виступи як своєрідну екзотику. Як європейці дивляться аніме. Це екзотично й розширює кругозір.

 

Однією зі специфічних ознак нинішнього часу в Україні є намагання повернути до життя жанр політичної сатири. Чи жартують над політиками й політикою у Швеції?


— Мені одразу спадає на думку сатиричне телевізійне шоу «Парламент» (Parlamentet). Ідеться про щотижневе телевізійне шоу із дуже довгою історією (21 рік). Місцеві коміки приміряють на себе ролі політиків і жартують над тим, що відбулося в політичному житті за тиждень. Це може бути дуже відверто, не завжди чемно, доволі гучно й без цензури. Це своєрідна реакція на засилля політичних токшоу на наших телеканалах, а також найлегший спосіб для гумору й сатири, що не потребують додаткових зусиль. Жартувати над поточними темами політичного життя — найлегше.

 

Чи можна говорити про стендап як жанр, близький до театрального мистецтва? Де між ними певна межа?


— Справді, стендап дуже подібний до театрального мистецтва. Усе відбувається за написаним чітким сценарієм, відпрацьованим на репетиціях. Той, хто на сцені, грає певну роль і знає, коли почати й коли закінчити свою дію. І в першому, і в другому випадку тлом завжди лишається щось дуже серйозне. Технічно все дуже близько. Відмінність полягає в тому, що стендап не хоче, щоб його сприймали як іще один різновид театрального мистецтва, а навпаки — як дещо спонтанне. Але по правді, і в театрі, і на стендап-сцені відбувається багато репетицій, усе тестують знову, і знову, і знову. Ось у чому полягає магічний трюк. Театр прагне бути невимушеним, і ми — також. Ходимо собі по сцені й ніби просторікуємо на близькі для нас теми.

 

Пандемія коронавірусної хвороби змушує багатьох діячів культури братися за активнішу діяльність, зокрема за виступи онлайн. Чи спрацьовує це у вашому комедійному жанрі? Якщо ні, то чому?


— Я особисто не дав жодної вистави онлайн, бо такий формат не працює. Насамперед тому, що немає тих, кого ми називаємо аудиторією. Якщо її забрати, то залишиться актор, який втупився в камеру й балакає собі. Байдуже, які за якістю його жарти, якщо він не має живої реакції глядачів. Багато продюсерів просили мене й моїх колег зробити щось для онлайн-формату, але я відмовився. Стендап потребує живої особистої взаємодії між сценою і глядачем. В онлайн-форматі ця важлива річ зникає. Виникає питання: що такого в тому, що хтось жартує із сцени, і як це показати онлайн? На практиці виявляється, що коли стендап переходить в онлайн, він помирає. Відмінність приблизно така сама, як між справжньою тарілкою з їжею та її фотографією в меню ресторану. Ніби одне й те саме, але не зовсім. Ви не можете відчути запаху чи скуштувати цю страву, вона не викликає у вас апетиту.

 

У сучасному кіносвіті формується ситуація, коли комедію майже не можна побачити на великих поважних кінофестивалях. Серед глядачів її популярність не минає, але здається, наче комедійний жанр хтось скарав назавжди, щоб він залишався в рамках не мистецького, а розважального кінематографу. Чи є щось, що може вирівняти таку ситуацію й повернути кінокомедіям визнання?


— Насправді дуже дивно, що комедії не потрапляють на екрани великих кінофестивалів і не здобувають кінопремій. Здається, так у всьому світі. Над кінокомедіями нависає упередження, що це низький кінопродукт для масового вжитку, який задля розваги хтось може переглянути в кінотеатрі чи по телевізору. Також багато хто думає, що зняти комедію просто й дешево. Насправді написати сценарій комедійного фільму значно важче, ніж кінодрами. Так, створити хоча б один жарт дуже складно. Проте з якихось не надто прозорих причин хтось вирішив, що комедійний жанр — низький. Не знаю, що з цим можна зробити.


Знаєте, іноді мені хочеться висловитися доволі радикально: ні, то й ні. Якщо вже так склалося, то комедіям не потрібні ні гучні нагороди, ані увага кінокритиків. Ті, хто знімає комедії і працює в комедійному жанрі, і так непогано почуваються. Вони мають велетенські аудиторії, і люди готові за такий продукт платити, бо він їм подобається. Це стан, коли відзнаки й нагороди не надто потрібні. Мені здається, що коли драматичному фільму бракує глибокої культурної складової, то премії та відзнаки — дуже непевні для нього костури, щоб не впасти.

 

Уявлення про похмурість скандинавського кіно — це стереотип? Якщо так, то звідки він узявся?


— Винахід будь-чого видатного чи великого з погляду культури одразу породжує стереотип. Одним таким щодо шведського кіно є особа і творіння Інґмара Берґмана: здається, що все шведське кіно досі чорно-біле та з бліками, а його сюжет — про смерть і дуже складні людські переживання. Це чистої води стереотип. Одне слово, якщо раптом десь з’явилося щось, що потягнуло за собою культурний зсув, паралельно воно призводить і до появи стереотипів. Нам залишається слідкувати за цим процесом. 

 

------------------

Генрік Шифферт народився 1968 року у шведському містечку Роннебю. Комік, актор і кінорежисер. Розпочав свою кар’єру на телеканалі MTV Europe наприкінці 1980-х. Став відомим завдяки жанру стендап, грав на найбільшій сцені Королівського драматичного театру Швеції. Автор низки телесеріалів. «Біжи, Ує, біжи» — його дебютний ігровий повнометражний фільм. Прем’єра картини відбулася 2020 року на Гронінгенському кінофестивалі. Стрічка отримала відзнаку асоціації кінокритиків FIPRESCI та була номінована на відзнаку за найкращий скандинавський фільм.

схожі публiкацii