Історія 2020-11-08 10:59 Агеєва Віра

Битва за культурний суверенітет

Як зародилася дискусія, що триває вже сотню років

Після фатальної воєнної поразки Української Народної Республіки в зіткненні з більшовицькою Росією непримиренна битва за культурний суверенітет тривала ще ціле десятиліття. Саме впродовж цієї пореволюційної декади вдалося розбудувати певні сегменти освітньої й культурної інфраструктури, поставити «запобіжники», які все ж унеможливили тотальну нівеляцію й демонтаж усіх здобутків національної держави. А відтак, упродовж ХХ століття протистояння колонізаційним і русифікаційним процесам — хай і з різною інтенсивністю, залежно від брутальної сили зовнішнього тиску — тривало. Серед очільників УНР було чимало письменників, гуманітаріїв, інтелектуалів, котрі й узялися за практичне втілення вироблених у попередні роки ідеологічних та політичних засад. І після поразки вони воліли керуватися отим популярним тоді хоч вимушено мінімалістським, але непоступливим гаслом «хай червона, аби о́на». Поступатися культурним суверенітетом петлюрівське покоління не хотіло. Київ зоставався символічною столицею й 1920 року потерпав від штучно зорганізованого жорстокого голоду. Місто оточили чекістські «заградотряди», щоб унеможливити довіз продуктів із сіл.


Влада тоді зважилася на затратний і складний експеримент, перенісши столицю до пролетарського Харкова, небезпечно близько до російського кордону. Риторика розриву із «ненависним минулим» та будівництва світлого комуністичного майбутнього стала панівною в ідеологічному просторі. На берегах Лопані вона ніби мусила лунати органічніше, аніж на тлі золотоверхих київських ландшафтів. Якби не це позбавлення Києва маєстату, культурний розрив і радянізація відбувалися б вочевидь повільніше.

 

Йти в один бік або відстати. Журнал «Авангард» був одним із головних майданчиків літературної дискусії 1920-х 

 

«Але й не рвати теж не можна»


Уже від початку 1920-х було запущено в обіг так звану теорію боротьби двох культур. На останньому з’їзді Української комуністичної партії (боротьбистів) у березні 1920-го, коли ухвалювалося рішення про саморозпуск і об’єд­нання з більшовиками, Василь Еллан-Блакит­ний пустив по рядах ентузіастичне гасло: «Мы сольемся, разольемся — и зальем большевиков». Чого в цих сподіваннях було більше — романтичної наївності, пам’яті про цивілізаційну місію Києва в Московщині ХVІІ–ХVІІІ століть чи незнання законів функціонування імперії? Еллан-Блакитний на той час уже встиг багато зробити для протистояння імперським впливам. Символічно, що 1918 року редакція очолюваної Василем Елланом лівоесерівської газети «Боротьба» містилася в приміщенні чорносотенного «Киевлянина». А колишній господар кабінету, непоступливий україножер Василь Шульгін, вибрав еміграцію. Після муравйовського погрому Києва він видав пропагандистську брошуру на славу захисників єдинонеділимства. На обкладинці було фото пожежі будинку Михайла Грушевського на Паньківській: радянські й царські ідеологи «русского мира» легко змогли порозумітися.

 

Навколо очолюваної Блакитним редакції газети «Вісті ВУЦВК» і структурувався в Харкові літературний процес. У нас якось усталилося уявлення про благодатне підсоння, в якому розквітнув художній ренесанс двадцятих, та про утвердження соціалістичного реалізму аж на рубежі тридцятих. Насправді, коли аналізувати конкретні факти, документи, тексти, стає очевидним, що відродження стало можливим лише всупереч радянській політиці, лише тому (і доти!), що центральна влада ще якийсь час почувалася хиткою й не могла підпорядкувати національну стихію.


Ілюзорність сподівань на потвердження російською владною партією не раз проголошуваних нею тез про право націй на самовизначення виявилася дуже швидко. Секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь 1923 року опублікував статтю, в якій пояснив партійну позицію щодо українізації. Він і став речником теорії боротьби обох культур. Розвиваючи гучні свого часу тези російського «ліберала» Петра Струве (класова ворожість виявилася геть не важливою порівняно з національною солідарністю), радянський високопосадовець указав на те, що українська культура є сільською, відсталою, «дрібнобуржуазною», а відтак неминуче програє в змаганні з урбаністичною російською, незрівнянно вищою й розвиненішою. І підтримувати українську — це тільки шкодити прогресу. Струве в статтях 1912 року доводив, що «малорос», який не знає великодержавної мови, не може долучитися до культуротворчих процесів.

 

Після російської революції «старші брати» відхрещувалися від «буржуазних» ідеологів у всьому, тільки не в національному питанні. У ставленні до України нічого не змінилося, Дмитро Лебідь видається навіть радикальнішим за Петра Струве в запевненнях неминучого зникання української мови й культури перед наступом російської.

 

Дивіться також: Віртуальна виставка «Екземпляри ХХ», присвячена літературно-мистецькій періодиці ХХ століття 

 

І за таких обставин «кияни» та «харків’яни» (чи неокласики й ваплітяни) репрезентували хоч і близькі, але все ж дещо відмінні позиції. У Миколи Зерова й Максима Рильського не було ніяких лівих, «пролетарських» політичних симпатій, російський тиск вони сприймали як продовження передреволюційної імперської експансії. Їхня настанова на культурництво, збагачення мистецьких набутків так само (хоч і в нових, зрозуміло, умовах) була розвитком стратегії «Старої Громади», «Плеяди» та «Української хати». Натомість Василю Еллану, Миколі Хвильовому, Миколі Кулішу вибір давався вочевидь тяжче. Вони мали якісь ліві переконання, близькі до соціалістичних і комуністичних, певний час, можливо, щиро вірили в більшовицькі обіцянки, стали членами правлячої партії й опинилися в ситуації, якнайточніше описаній у «Вальдшнепах» Хвильовим: «Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна», бо їхня партія перетворилася на «собірателя землі руської». Аргументи Хвильового та Зерова в літературній дискусії 1925–1928 років демонструють різницю з усією очевидністю.

 

Рівняння на Фауста


Перший памфлет Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів спекулянтів та інших «просвітян»» з’явився 30 квітня 1925-го. Задекларована 1923 року VІІ з’їздом КП(б)У політика українізації набирала обертів, попри шалений спротив та незбіжність із централізаторською московською орієнтацією. Літературна дискусія вочевидь не могла не перетворитися на дискусію загальнокультурну, а далі й політичну.

 

«Малоросія» зосталася в минулому». Був переконаний Микола Хвильовий 


Але поки що Хвильовий переймається справами переважно літературно-мистецькими. Автор дає відсіч масовізму, наступу невігласів-графоманів, зваблених легкими журнальними заробітками й примарою містечкової популярності. У середині двадцятих знову заговорили про підпорядкування мистецтва ідеологічним надзавданням: ішлося про перетворення літератури на, за визначенням більшовицького вождя Владіміра Лєніна, ««коліщатко й гвинтик одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму».

 

Читайте також: Молоді українці на тлі «Молодої Європи»


Хвильовий формулює гасло «Європа чи просвіта?», персоніфікуючи поняття в протиставленні «Зеров чи Гаркун-Задунайський?». Винниченків «антрепренер Гаркун-Задунайський», цей символ невибагливого масового мистецтва, розрахованого на найпримітивнішого реципієнта, став для автора памфлету візитівкою спадщини, яку нове покоління сприймати не хотіло. Хвильовий чутливо вловлює загрозу несподіваного симбіозу: адже речники «пролетарської» й «селянської» творчостей насправді (хоч не завжди й свідомо) підігрували імперській ідеології. Українська література, приречена (як твердили численні шовіністично налаштовані автори) на поразку в «боротьбі двох культур», мусила зостатися такою собі етнографічною розвагою для тубільців. У цьому зв’язку влучність запропонованого Хвильовим визначення «червона просвіта» важко переоцінити. У середині 1920-х «неопросвітяни» претендують на роль речників державної політики, представників, сказати б, єдино канонічної «церкви». Мине ще кілька років, і модель творення імперської літератури виявиться у всій красі. І творити той одержавлений соціалістичний реалізм покличуть не робітників і сількорів, а таки якусь частину представників письменницької еліти. Принаймні, так буде в російській літературі. В Україні орієнтуватимуться на тотальне винищення, бо наша культура могла розвиватися тільки як бліда копія «великої російської», щоб іще більше (за контрастом) відтінювати ту імперську велич.


Коли Хвильовий говорить про опозицію «Європи та просвіти», він чудово усвідомлює, що відбувається ґвалтовний розворот на схід. Ще на рубежі століть відгриміла палка дискусія між українофілами, прихильниками літератури для домашнього вжитку — та поколінням модерністів; здавалося б, повороту до старого вже не може бути. Але знову почали грати потужну роль імперські політичні чинники. Тож гасло орієнтації на Європу спричинило просто зливу політичних звинувачень! У них дивовижно поєдналися ніцшенські й шпенглерівські ідеї, концепти «сутінок Європи» — авангардистські та пролеткультівські уявлення про відживання традиції, про «загнивання» Заходу, буржуазії et cetera. Тож як орієнтуватися на Європу, коли ми знищуємо старий світ «до основ» і будуємо світле майбуття?! І в другому циклі памфлетів «Думки проти течії» Микола Хвильовий пояснює свою «психологічну Європу». Репрезентантом високої західної культури для нього постає «європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова», «чорнокнижник» Фауст. Тут уже український полеміст напряму солідаризується з Освальдом Шпе́нґлером, який справив на покоління двадцятих потужний вплив.


Проте таке послідовне західництво означало остаточний розрив з усе одвертіше прокламованою імперською ідеологією. Хвильовий ставить діагноз «культурного епігонізму»: не вилікувавши задавненої інфекції, не можна творити повноцінну культуру. Неприховано послуговується антиколоніальним дискурсом і висуває політичні аргументи. Навіть у самій назві закодовано антиросійський випад. «Писаризм», свідчать мемуаристи, сприймався сучасниками і як «писарська», графоманська пропагандистська література, і водночас як теорія кумира російських радикалів Дмітрія Пісарєва.


Прощання з Малоросією


Справжньою бомбою став тринадцятий розділ «Апологетів писаризму» — «Московські задрипанки». Епіграфом узято один із найбільш вимовних українофобських пасажів провідного публіциста 1840-х років, російського західника й демократа (принаймні так його позиціонували співвітчизники), авторитетного попередника Пісарєва в літературній критиці Віссаріона Бєлінского. Вилаявши Тараса Шевченка, він запевнив своїх читачів: «Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что-нибудь развиться». І порадив «населенню» «плясать трепака и гопака». Хвильовий наполягає, що в Бєлінского це не помилка й не обмовка, а послідовна позиція. Як тут не згадати знаменитий афоризм Володимира Винниченка про те, що російська демократія завжди закінчується на українському питанні? Очільник Директорії знав це з власного досвіду політичних переговорів з петербурзькими однопартійцями соціал-демократами.

 

Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?


Хвильовий прямо заявляє, що «Малоросія» зосталася в минулому: «Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна. Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче й без всяких заперечень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування» (Апологети писаризму. Вибрані твори. К., 2011). Це вже потужний антиімперський маніфест.

 

Іронічний погляд із середини. Шарж на учасників літературної дискусії

 

Долучившись до дискусії, лідер київських неокласиків Микола Зеров спробував представити ідеї Хвильового в іншій емоційній і стильовій тональності. Він теж говорить про стосунок до Європи й Росії, про вибір між Сходом і Заходом. Однак за змогою уникає політичних аргументів і проблем, зосереджуючись лише на літературі. Цілком новою в дискусії була теза Зерова про необхідність засвоєння не лише європейської, а й української традиції. Він повсякчас наголошує на приналежності вітчизняної культури до західного, а не російського ареалу. «Вікно в Європу було прорубано раз, «в Питербурхе-городке» на початку ХVІІІ століття, коли на російські центри упало снопом європейське світло й так яскраво підкреслило околишню тьму; на Україні ж у нас вікон не прорубали, у нас паруски європейської культури промикалися всюди, тисячею непомітних шпар та щілин, сприймаючися помалу, непомітно, але всіма порами соціального організму». Таким чином, органічне проростання, поступове укорінення й розпросторення — і (в іншій цивілізації) насильницьке волею царя-тирана навернення до чужого, імпортування чужих вартостей. Оце, мабуть, і є та різниця, яка визначила для Хвильового роль України, а не Росії, як форпосту чи брами Європи. Уже саме винесення в назву полемічної статті опозиції «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни» означало виразне цивілізаційне протиставлення.

 

Імперія у відповідь завдає удару


Імперські «пошехонські» ревнителі знову й знову намагалися поставити на місце бунтівну Україну, яку ніби ж зовсім, здавалося, позбавили були самодостатності й права голосу. Скандал вибухав за скандалом. Серед найгучніших була «горьківська» справа. Річ у тім, що Максім Горький мав реноме мало не совісті російської літератури й захисника ліберальних цінностей. Коли кооперативне видавництво «Книгоспілка» задумало видати в українському перекладі дещо скорочений варіант його повісті «Мать» (вона згодом стане абсолютно еталонним текстом соціалістичного реалізму), редактор (і знаний прозаїк) Олекса Слісаренко звернувся до автора за дозволом. І отримав у відповідь брутальний та всуціль відвертий маніфест російського імперського шовінізму. Лист знаменитого емігранта сколихнув письменницьке середовище. Його було процитовано в третьому числі журналу «Вапліте» (1927) у статті, де вкотре давався бій великодержавникам і єдинонеділимцям. Текст настільки говорить сам за себе, що не потребує жодних коментарів. Російський класик не церемонився:


«Уважаемый Алексей Андреевич, я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», — но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот. А. Пешков» (Григорій Костюк публікує лист у своїх спогадах за примірником, збереженим в архіві Михайла Драй-Хмари).

 

Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела


Про цю історію довідався у Франції Володимир Винниченко. Він колись гостював у Горького на Капрі, добре знав про його авторитет як демократа й навіть ліберала. Тим жорсткішою була реакція. У газеті «Українські вісті» з’явився «Одвертий лист» до нього зі звинуваченнями в шовінізмі й неприхованому українофобстві. Коли Горький, повертаючись з еміграції, заїхав до Харкова, зустріч із ним бойкотували дуже дружно. До того ж, навіть запрошені пролетарські письменники ставили гостеві незручні запитання про ставлення до української мови. Нікого з відомих письменників на фото з іменитим гостем немає. Позують тільки лідери пролетарських угруповань.


Далі почалися чвари з іще одним класиком російського пролетарського письменства. Виступаючи в Запоріжжі, у комуні «Авангард», автор достопам’ятного роману «Цемент» Фьодор Гладков із більшовицькою прямотою заявив: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом?». Ще він усіляко радив не засмічувати бібліотеки українськими книжками й переконував слухачів, що українські автори нічого вартісного створити не можуть, лише «обезьянничают», копіюючи здобутки північних сусідів. Невдовзі після московського гастролера улітку 1928 року в «Авангарді» побувала українська письменниця Докія Гуменна. І в своїх «Листах із степової України», що друкувалися в часописі «Плуг», переповіла одкровення російського класика. Ображений Гладков навіть надіслав до редакції листа, у якому відкидав будь-яку критику. Журнал «Червоний перець» опублікував тоді карикатуру, представивши Гладкова в образі царського міністра Валуєва й процитувавши сумнозвісний вердикт про те, що української мови не було, нема й не може бути. Про обурення ваплітян цією брудною історією не раз сигналізують інформатори, свідчення котрих задокументовані в справі-формулярі Миколи Хвильового.

 

Хвиля проти Хвильового. Більшовицький кар’єрист, яким сучасники вважали Андрія Хвилю, був одним із найбільш нещадних критиків Миколи Хвильового, якого прямо звинувачував у фашизмі 


Гучним епізодом у дискусії став й обмін ударами з приводу українізації опери. Як же, високе мистецтво профанують «мужичою мовою»! Приблизно так висловилися 1926 року автори ленінградського журналу «Жизнь искусства». Стаття мала викривальну назву «Самоопределение или шовинизм?» Виявом огульного непрощенного шовінізму ленінградці вважали те, що на відкритті відреставрованого одеського оперного театру «харківська влада» вимагала ставити українську оперу… Статтею «Санкт-петербурзьке халуйство» відповів «старшим братам» президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий. Він назвав аргументи «Жизни искусства» взятими з арсеналу чорносотенного «Киевлянина»: «Бо ж дійти до «такої точки», щоб «Аиду» зачисляти (очевидно) в розряд руських опер на тій тільки підставі, що вона в нас здавна виконувалася на «русском языке», — для цього справді треба мати неабиякого «духу».


З кожним новим випадком протистояння ставало усе жорсткішим. Кремль зреагував ще на «Московські задрипанки». Іосіф Сталін зустрівся тоді з харківським керівництвом, вивчив питання — і з’явився його лист від 26 квітня 1926 року, адресований секретарю ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу та іншим членам Політбюро, «про розмову з наркомом освіти України О. Я. Шумським». Московського вождя найбільше злякали плани українізації пролетаріату. Власне, це була частина проблеми дерусифікації міст. Але Сталін вважав, що змушувати «робітничі маси» в Україні «відмовитися від російської мови й російської культури» — це недемократично й «суперечить принципові вільного розвитку національностей». А найбільше уваги він приділив памфлетам Миколи Хвильового. Схарактеризувавши намір «відірвати культуру від політики» як «смішний і немарксистський», засудивши «захоплення якоюсь месіяністичною ролею української «молодої» інтеліґенції», автор листа сформулював оте знамените звинувачення: «У той час, як західньоевропейські пролетарські кляси та їхні комуністичні партії повні симпатії до «Москви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму, в той час, коли західньоевропейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви» (цит. за: Хвильовий М. Твори в п’яти томах. Нью-Йорк; Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1986. Т. 5).


Спроби спинити українізацію не вдавалися. Розгорнулася мережа українських шкіл (та що там — нарком Микола Скрипник послав учителів української мови навіть на Далекий Схід для українських шкіл у Зеленому Клину!); з'явилися підручники, словники, першорядні переклади світової класики; працювали термінологічні комісії — це плодами їхньої роботи ми користуємося зараз. Попри шалений спротив (насамперед, за Хвильовим, російського міщанства) українізували оперу: лібрето світової класики перекладали такі майстри, як Максим Рильський і Микола Бажан. А заїжджі російські знаменитості мусили вивчати свої арії українською, щоби співати в Харкові чи Києві.

 

Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»


Урешті 12 травня 1933 року протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло в нову фазу. До письменницького будинку «Слово» завітали непрохані нічні візитери, після тривалого обшуку заарештували колишнього президента Вільної академії пролетарської літератури Михайла Ялового. Микола Хвильовий, який був неформальним лідером не тільки організації, а й усього літературного покоління, вирішив, очевидно, не чекати неминучого. Він любив число 13. І ось 13 травня, сонячного недільного ранку, наважився зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Микола Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки (невдовзі, з появою міліції, вони зникли). Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю цілої своєї мистецької генерації.


13 травня 1933-го стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українських землях. Битву вони програли, але лише битву, а не війну. Енергії революції 1917 року, наснаги державотворення вистачило, отже, більш ніж на десятиліття. Аж доки імперська влада зміцнилася настільки, що змогла брутальною силою поставити націю на коліна. Відразу почалася тотальна зачистка культурної пам'яті — і полемісти 1920-х стали чи не першими її жертвами. На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи… Твори заборонили — і то аж до самісінького кінця радянської епохи. Затаврували не лише книги. Могили Хвильового та Еллана-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли й улаштували там парк розваг. Еллан-Блакитний помер 1925-го, друзі встигли вшанувати його пам'ять. На одній із центральних вулиць (Чернишевського) перед будівлею, що в пореволюційні роки називався «Будинком Рад», митцю відкрили пам’ятник, а невелику площу, де він розташовувався, назвали його ім’ям. Однак 1934 року монумент просто зник якоїсь ночі. Письменника посмертно оголосили ворогом народу.


Утім, усе це стало хіба лише ще одним доказом, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо — так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам'ять. І то на рівні як індивіда, так і цілої культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах. Але вже при початку шістдесятих памфлети письменника почали вилучати як «вєщдоки» при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління в покоління передавалися плани, на яких зафіксоване місце поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала вимовним символом нового українського ренесансу.


Полемісти 1920-х програли чергову битву, але не остаточне змагання. І нам нині, рівно через сто років, треба договорювати те, що не дали сказати тоді. Боротися з культурним епігонізмом. Вибирати між Європою й Росією. Будувати таки Україну, а не Малоросію. Європейський вибір — вибір між Іваном Калитою й доктором Фаустом (коли згадати метафоричні персоніфікації в памфлетах), — доводиться знову й знову обстоювати.