Історія 2020-11-14 12:01 Липовецький Святослав

Від The greatest generation до покоління прямої дії

У другій половині ХХ століття голосом України на Заході стала молодь, народжена в еміграції
У 1968 році Європою прокотилася хвиля студентських бунтів, Чехословаччина пережила Празьку весну, а у США відбулися масові протести проти війни у В’єтнамі. На суспільну арену ввірвалася нова генерація, народжена після Другої світової війни. Вона стала результатом бебі-буму й економічного зростання та радикально відрізнялася від своїх батьків.
 
Водночас наприкінці 1968-го на невеликій українській оселі в Бельгії «Франкополе» близько 70 молодих українців із Великої Британії, Франції, Німеччини, Австрії та Бельгії відбули перший ідеологічний зимовий табір. На відміну від своїх західних ровесників, які кинули клич: «Не вір тим, кому за 30!», українська молодь зберігала тісний зв’язок із поколінням батьків. А на згаданому таборі серед організаторів та інструкторів можна було зустріти й багатьох колишніх в’язнів нацистських таборів, які належали до «бандера-ґруппе».
 
Українська еміграція стала частиною Західного світу, водночас зберігаючи своє оригінальне обличчя, яке впродовж кількох десятиліть було обернене до втраченої батьківщини.
 
Покоління бебі-буму
 
За офіційними даними, після Другої світової війни в таборах переміщених осіб (DP, displaced persons) на території Німеччини й Австрії опинився 206 871 українець. За кількістю вони та євреї ділили другу-третю позицію після поляків. Утім, можна припустити, що кількість українців було занижено: чимало наддніпрянців не декларували свого походження, щоб не потрапити під насильне повернення до СРСР.
 
 
Перша акція пам’яті жертв Голодомору, Мюнхен, 1948. Незважаючи на обмеження, зумовлені статусом DP, члени СУМу вперше організували масове вшанування жертв Голодомору в головному місті американської зони окупації Німеччини
 
 
«Вони величають її «родіна» й ганяються за нами по всьому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, у мене сивіє волосся і я вожу з собою дозу ціаністого калію як останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою «родіною», — писав у 1946 році Іван Багряний.
 
 
Зрештою, тисячі українців опинилися на Заході, оминаючи Німеччину: зокрема, близько 10 тисяч вояків дивізії «Галичина» через Італію потрапили до Великої Британії. Тут вони розбудували чи не найсильнішу в Європі українську громаду.
Нова еміграція, так звана третя хвиля, вирізнялася політичною зрілістю й молодим віком. За статистикою, у січні 1946 року в американській зоні окупації Німеччини лише 6% українців мали понад 50 років. Натомість абсолютну більшість становили особи віком від 20 до 40. То ж не дивно, що перша хвиля українського бебі-буму припала на Німеччину. Лише в січні-березні 1948 року в британській зоні окупації народилося 1 154 дітей, або приблизно 385 немовлят на місяць. І це не в найбільшій українській зоні.
 
Українці проявили неабияку самоорганізацію, розбудовуючи свої DP-табори і громадське життя, а найпотужнішою політичною групою були закордонні частин ОУН, або «бандерівці». Та в умовах вільного світу почали виникати нові партії, що часто супроводжувалося гострою конкуренцією. Не дивно, що коли в 1947-му із Закерзоння до Баварії прибули рейдуючі відділи УПА, то це викликало здивування не тільки серед Західного світу, а більше серед українців. «Затяті противники бандерівської ОУН не тільки ставили під сумнів, а навіть заперечували існування «такої УПА», — писав наддніпрянець і один із соратників Багряного Василь Гришко.
 
Цього самого року переміщені українці почали роз’їжджатися в різні куточки світу. Незважаючи на політичні розбіжності, вони компактно заселяли й освоювали квартали великих мегаполісів. Утративши Батьківщину, українці вперто творили її на нових поселеннях. Коли в 1998 році американський журналіст Том Брокау написав книжку «Найвеличніше покоління» («The greatest generation»), у якій описав «найбільше покоління, яке будь-коли народжувало суспільство», то зауважив, що ніхто з чоловіків і жінок цього покоління не боровся за славу та визнання; вони боролися лише за ідею. Брокау описував американців, які народилися між 1900 роком і серединою 1920-х, пережили велику депресію, воювали у Другій світовій, а після неї розбудовували Америку.
 
 
Будова меморіалу Героїв на оселі СУМу в Елленвілі, США, поч. 1960-х. СУМівські оселі стали виховними центрами для українських дітей і регулярно опинялися під прицілом радянської пропаганди
 
 
Їхні українські ровесники прожили не менш драматичне життя. Вони творили громадські об’єднання в непростих умовах Другої Речі Посполитої та чудом оминули ГУЛАГ. У багатьох із них шлях до Європи проходив через нацистські концтабори, інші розділили долю остербайтерів або вояків невизнаної армії. Опинившись у «вільному» світі, вони починали будувати Україну поза Україною. Багато з них ніколи не оформили громадянства своїх нових «батьківщин», а першим тостом за різдвяним столом ще довго було наївне: «Щоб наступного року в Україні!».
 
«Найкращий задум бандерівців»
 
— Думаю, що якщо ви навіть запитаєте в наших політичних опонентів, то вони скажуть, що СУМ — це найкращий задум, який бандерівці колись мали. Із тим, що вони створили СУМ, бандерівці залишили щось по собі, а всі інші політичні середовища нічого після себе не залишили, — розповідає Аскольд Лозинський, колишній президент Світового конґресу українців.
 
Він, як і багато його ровесників, був вихованцем СУМу — Спілки української молоді. В еміграції ідея створити масову молодіжну організацію з’явилася саме в середовищі ЗЧ ОУН. Інше творіння бандерівців, «Товариство Української Студіюючої Молоді імені Миколи Міхновського», стало прихистком для активної студентської молоді.
 
 
На відміну від батьків, які виявляли свою політичну позицію, намагаючись не порушувати реноме законослухняних громадян, молоде покоління було схильним до акцій «прямої дії» та безпосередньо демонструвало свої погляди.
Із Лозинським ми спілкувалися на 67-й вулиці Нью-Йорка, біля великої будівлі колишнього «представництва СРСР при ООН».
 
«Не думаю, що це збіг обставин, але якраз навпроти представництва розташована поліцейська станція. І коли наших хлопців арештовували, то вони одразу опинялися в її камерах», — пригадує посміхаючись Аскольд Лозинський.
Тепер він відомий адвокат, але у студентські роки за участь у протестах його неодноразово затримувала поліція. Тож адвокатська кар’єра була під загрозою. Його врятував випадок: підсумковий іспит приймав професор-єврей. Тоді у СРСР тривали гучні процеси проти євреїв, тому екзаменатор прихильно поставився до антирадянських арештів Лозинського.
 
 
 
Аскольд Лозинський вказує на поліцейське приміщення. Позаду нього — будинок колишнього «постійного представництва СРСР при ООН», Нью-Йорк
 
 
Натомість його приятеля Бориса Потапенка з Детройта виключили з університету і йому довелося йти до суду, щоб поновитися. Причиною стала суперечка з професором, який зневажливо висловився про Голодомор. Потапенко походив із Житомирщини, а його батько був відомим диригентом капели бандуристів, тож питання Голодомору було для нього не другорядним. Коли професор відмовився надати йому слово про події 1932–1933-го, студенти забарикадували аудиторії й оголосили страйк.
 
Схожі історії відбувалися по всьому світу. Під час концерту хору Червоної армії в 1971 році у Британії українська молодь розкидала листівки і прикувала себе наручниками до крісел на сцені. У 1975-му під час візиту керівника радянських профспілок та екс-голови КГБ Алєксандра Шелєпіна до Західної Німеччини кілька студентів підійшли впритул до авто з радянським чиновником і жбурнули в нього невідомі предмети (згодом виявилося, що це були пачки з листівками). Поліція була змушена застосовувати зброю, стріляючи для попередження. За два роки США відвідав радянський міністр закордонних справ Андрій Громико, про що інформувало Daily News за 19 вересня 1977 року: «Український «парад свободи» завершився кривавою конфронтацією. Націоналісти намагалися атакувати радянську місію. Демонстранти вигукували гасла, кидали в поліцейських пляшки й посудини з червоною фарбою. Під час сутички поранення отримали шестеро копів».
 
 
Акції прямої дії тоді ставали масовим явищем, і молоде покоління, яке ніколи не бачило України, але ідентифікувало себе як українців, активно виходило на вулиці. 
 
«Була старшою юначкою і дружинницею (членкиня СУМу від 18 до 35 років. — Ред.), тому не мала сумніву, що принаймні 2–3 рази в рік у нас були протестні акції чи під совєтською амбасадою, чи під Об’єднаними Націями. Не раз був телефонний дзвінок від подруги чи друга: «Чи для тебе було би проблемою, якби тебе заарештували?», — розповідає Євгенія Кузьмович-Блага з Нью-Йорка. Вона брала участь не лише у вуличних акціях, а й у великих міжнародних зустрічах по лінії антикомуністичного фронту. Одним із організаторів міжнародних форумів у Європі, Південній Америці чи Азії був Ярослав Стецько, який активно залучав до них сумівську молодь.
 
Під прицілом пропаганди
 
У Радянському Союзі про діяльність СУМу дізнавалися з книжок Клима Дмитрука — під цим іменем ховався полковник КГБ Євстафій Гальський — «добрий» знайомий діячів визвольного руху 1940-х і дисидентів-шістдесятників.
«Узагалі прищеплювання так званого «військового гарту», навчання «військової штуки», наслідування не­доброї пам’яті есесівських і оунівсь­ких банд, підготовка до «збройної боротьби з Москвою» є альфою і омегою «виховання» молоді в сумівських осередках і таборах», — писав він у книжці «Жовто-блакитні банкроти», яка побачила світ у 1982 році накладом 65 тисяч примірників.
 
 
Листівка «Червона армія співає для тебе», 1971. Її поширювала українська молодь під час туру хору Червоної армії Великою Британією
 
 
Та вже тоді на Заході діяла п’ята колона Москви. Наприклад, австралійська газета Truth за 21 квітня 1973 року на першій шпальті опублікувала сенсаційну статтю із заголовком «Truth виявила секретний військовий табір». Кореспондент видання стверджував, що неподалік Мельбурна вишколюють членів української підпільної революційної організації. Як доказ видання опублікувало фотографії табору, зокрема напис «сотня Ластівки». У поясненні до нього вказало: «Це слово вживали в Українській Повстанській Армії для означень жінок повстанців».
 
 
Перша шпальта газети Truth із сенсаційною новиною про «секретний військовий табір» поблизу Мельбурна. 1973 рік
 
 
Очевидно, йшлося про щорічний літній табір для юнацтва СУМ, але написи «команда», «сотня Ластівки» чи присвята «Героям УПА» (табір відбувався до 30-ліття створення УПА) мало переконати австралійців, що йдеться про бойовий вишкіл підпільної організації. Не дивно, що історією з Truth зацікавилися й інші медіа.
 
«Ми приготували для телебачення багато різного відео з наших 
 
 
СУМівських таборів, щоб показати, чим там займаються діти, — пригадує Михайло Моравський із Мельбурна. «Там були зайняття з катехизації, які організовували сестри-монахині, ватри, різні спортивні змагання… І коли ми в одній кімнаті давали інтерв’ю, то в іншій у той самий час працівники телеканалу підбирали відео для сюжету. Як виявилося, з усього матеріалу, що ми їм дали, їх зацікавили лише ті кадри, де діти марширували й піднімали синьо-жовтий прапор».
 
Спогадами про пригоду з Truth Моравський ділиться на тій самій оселі СУМ «Карпати» поблизу Мельбурна. Відтоді минуло понад 40 років, і на ній далі таборують діти українського походження, уже третє покоління, народжене поза Україною. А для родини Моравських іще більше: їхні предки покинули Україну на межі ХІХ–ХХ століть: вони виїхали в пошуках кращого життя на Балкани, а вже звідти після війни перебралися до Австралії. Традиційні австралійські пожежі знищили сосни, які посадили засновники оселі, і тепер в австралійських «Карпатах» ростуть здебільшого евкаліпти. Зрештою, діти мають проблеми з українською мовою, але упівські пісні досі залишаються частиною виховної програми.
 
Поза виховними таборами для юнацтва на оселях СУМу організовували зимові ідеологічні табори студенти. Якщо на бельгійському «Франкополі» це розпочалося в 1968-му, то в США — майже за десятиліття, у 1976 році. Тут найвідоміша оселя була розташована неподалік Нью-Йорка, біля містечка Елленвіл. Уже наступного року з-під пера Дмитра Павличка з’явилася відома поезія зі словами: «Під Нью-Йорком табори військові, синьо-жовті мають прапори. Як убити — з кров’ю чи без крові — вишкіл там ведуть професори». Перелік інструкторів: «кравціви, стецьки, маланюки» не залишає сумніву, що йдеться саме про сумівську оселю, де частину заходів проводять організації так званого визвольного фронту.
 
На міжнародній арені
 
Те, що СУМ потрапив у поле зору радянської пропаганди, не дивує: у 1970-х ареною протистояння стали міжнародні спортивні заходи. Так, у 1976 році на Олімпіаді в Монреалі зірвали офіційний радянський прапор, а під час футбольного матчу НДР — СРСР сумівець Данило Мигаль вибіг на поле й розгорнув синьо-жовтий стяг та станцював гопака. Щоправда, у Союзі про це так і не дізналися: матч транслювали в записі.
 
Наступного року кілька тих футболістів у складі київського «Динамо» зустрілися на полі з мюнхенською «Баварією».
 
 
Голодування на підтримку сина командира УПА Юрія Шухевича, який відбув понад 35 років ув’язнення. На фото — Святослав Караванський та активіст СУМу й ТУСМу Борис Потапенко
 
 
«У 1977 році я разом із двома дуже атрактивними сумівками пішов до готелю, де зупинилося «Динамо», і в лобі ми чекали на футболістів, — пригадує тогочасний голова СУМ Німеччини Роман Шупер. — Нам вдалося нав’язати контакт із Леонідом Буряком, який відкрито та щиро йшов на розмову й навіть попередив, що воротар Рудаков — стукач. Ми мали нагоду через них передати деякі матеріали про шістдесятників, і хто мав відвагу — той їх узяв».
 
Черговий пік протистояння припав на 1980 рік, коли холодна війна ввійшла в свою гостру фазу. Олімпійські зимові ігри мали відбутися в американському Лейк-Плесіді, а літні — у Москві. Джиммі Картер пригрозив бойкотувати московську Олімпіаду, але побоюючись, що президентська обіцянка залишиться лише погрозою, українці організували маніфестації біля американського представництва при ООН, а група активістів захопила головну канцелярію МОК.
 
 
Частина західних держав таки не відправила спортсменів до Москви, а вже за чотири роки СРСР і її сателіти відмовилися від участі в Олімпіаді в Лос-Анджелесі. Київська «Спортивна газета» пояснювала це бажанням не «наражати спортсменів на небезпеку терору», додаючи, що «Підключення СУМ та інших націоналістично-неофашистських організацій до антирадянських провокацій під час Олімпійських ігор — іще одне свідчення нерозбірливого використання американськими властями будь-яких покидьків…».
 
Одна з останніх міжнародних акцій СУМу в часи СРСР відбулася в 1988-му з нагоди 1000-ліття хрещення Русі. Священний синод Російської православної церкви постановив відзначити ювілей у Москві, тож українці у «вільному світі» готували відзначення в Римі. Зокрема, сумівці організували черговий світовий злет, на який приїхало близько 600 осіб із 10 країн світу.
 
Водночас учасники злету налагоджували контакт з Україною, де нелегально святкували 1000-ліття хрещення. «Ми по підпільній пошті отримали матеріали з Володимирської гірки в Києві. І ми ті тексти, зокрема Євгена Сверстюка й Сергія Набоки, включили в нашу програму. А також удекорували сцену величезним плакатом із зображенням київського пам’ятника Володимиру Великому з Володимирської гірки, і коли була зустріч із Папою, то хлопці несли його з собою як символ», — пригадує тепер киянка, а тоді членкиня команди злету Віра Гайдамаха з Німеччини.
 
А до Вселенського Патріарха в Стамбул вирушила окрема делегація учасників злету. Її очолив Аскольд Лозинський: «Не забуду, коли Константинопольський Патріарх Димитрій у розмові про нашу поневолену церкву сказав, що він нас дуже добре розуміє, бо сам почувається немов поневоленим у Туреччині…».