Історія 2020-11-21 11:21 Тетяна Яцечко-Блаженко

Комети, білявки та південний вітер

Як наші предки шукали винних та панацею під час епідемій

2020 рік показав усьому світу, що фільми про майбутнє можуть стати реальністю — для повного «щастя» не вистачає лише висадки корабля з прибульцями на нашу планету. Маски, рукавички, антисептики й дотримання дистанції при спілкуванні стали щоденною нормою. День у більшості українців розпочинається з інформації про статистику захворюваності на COVID-19. Якоїсь миті ми всі стали залежними від коронавірусної інфекції та її поширення. Проте нашому поколінню пощастило: ми маємо доступ до інформації, рекомендацій і порад, що робити в такій ситуації. До того ж сучасна медицина перебуває на значно кращому рівні, ніж 200–300 років тому.

Іще в середині ХХ століття здавалося, що наукові винаходи, вакцини, щеплення, правила й засоби гігієни мають активно сприяти зникненню «страшних хвороб»: епідемій, що раніше косили цілі населені пункти. Проте природа виявилася сильнішою за людство. Чума, холера, віспа, тиф, сифіліс та інші епідемії завжди нас супроводжували. Смерть від чуми в Середньовіччі забрала майже кожного другого жителя Європи, а в деяких районах навіть 90% усього населення (про бунт на Донбасі під час епідемії холери 1892 року читайте Тиждень №9/2020).

Галицько-волинський рахунок

Із писемних джерел і спогадів очевидців можна дізнатися, що різні епідемії не оминали й території України. Населення часто від них потерпало: вимирали цілі села, а інколи й міста. Так, одного зимового дня далекого 1705 року у Львові померли 436 мешканців. У сусідньому Яворові менше: «лише» 155 осіб. А разом за час епідемії у Львові не стало близько 10 тисяч мешканців. Причиною тоді назвали «морове повітря», що прийшло з Варшави. З Галичини й Волині смертність поширилась униз на Поділля. Це була чума, яка прийшла на українські землі з Європи.

 

Читайте також: Данило Заболотний. Від віршів до щеплень

 

За 65 років, у 1770-му, чуму було занесено на Західну Україну вже з півдня, точніше — з Північного Причорномор’я. «Чорна смерть» не покидала наші землі два роки, упродовж яких із мапи зникли 275 сіл Західної України: їхні мешканці просто померли й залишили свої будинки порожніми… Серед міст найбільших утрат тоді зазнали Заліщики (Тернопільщина) і Жовква (Львівщина). А в місті Заславі (нині Ізяслав Хмельницької області) від чуми 1770–1771-го померли 4000 мешканців.

У польській бібліотеці дослідникам удалося розшукати графіку невідомого автора із назвою «Чума на Волині, Поділлі та Червоній Русі в 1770 році», більше схожу на кадри з відомого іспанського історичного серіалу «Чума». Але насправді на малюнку зображено невідоме місто чи містечко Західної України. Щоб зупинити пошесть, люди спалювали цілі села з усім майном і втікали в ліси — рятувалися, як могли.

У 1770 році було доволі непросто заїхати у великі міста, дороги часто спеціально перекопували, щоб зменшити потік людей. Ті, які залишилися, котролювали військові. Біля в’їзду до міста перевіряли паспорти. Купці мусили показувати сертифікати з місць, через які вони проходили, щоб було ясно, що їхні товари походять із районів, не уражених чумою. Предмети, привезені в місто, ретельно перевіряли. Людей, вигляд яких викликав занепокоєння, затримували на карантин.

Кажуть, що наступна хвиля такої хвороби, як чума, не змушує довго на себе чекати. І менш ніж за 20 років, у 1798-му, вона повернулась у Волинську губернію. Цього разу «мор» тривав пів року, із літа до кінця року: можливо, на поширення хвороби вплинули сильні грудневі морози. Збереглася тогочасна статистика. Разом тоді захворіли близько 1253 волинян, із них 323 особи успішно подолали хворобу, іншим пощастило менше. Але треба зважати на те, що тоді зібрати інформацію про хворих і померлих було значно важче. Далекі відстані, часто непрохідні території, суворі кліматичні умови взимку — усе це призводило до похибки в підрахунках. Як наслідок, навесні в лісах і на полях часто знаходили людей, які померли від епідемії до того, як випав сніг.

Під час епідемії «чорної смерті» 1770 року із мапи зникли 275 сіл Західної України: їхні мешканці просто померли


Потім чума поверталася на Волинь з інтервалом у кілька десятиліть. До прикладу, наступний спалах було зафіксовано у 20-х роках ХІХ століття. У 1824 році чума охопила Європу й територію Російської імперії: здавалося, пощастило лише Волинській губернії, де не зафіксували хворих. Але це була помилка: хворі почали активно з’являтися наступного року. Тоді на Волинь чуму принесли військові. Першим вогнищем, де зафіксували спалах, було містечко Корець (сучасна Рівненська область). До кінця ХІХ століття на Волині фіксували кілька невеличких спалахів чуми, але тоді йшлося про кілька десятків хворих, тобто до епідемії не дійшло.

Натомість справжнім випробовуванням у ХІХ столітті для тогочасних мешканців України була хвороба, яка не любить чистоти: холера. Назву їй дали арабські моряки, а до губерній Російської імперії вона прийшла з Азії. Спочатку до екзотичної хвороби ставились як до нешкідливої й навіть висміювали страх перед нею. Але згодом захворіли багато людей: наприклад, під час одного зі спалахів у Волинській губернії холеру одночасно підхопили 28 тисяч осіб. У віддалених регіонах відсутність доступу до ліків приводила до летальних випадків.

 

Дистанціювання й ізоляція. Навіть за відсутності доказових медичних знань під час епідемій хворих намагались ізолювати, а тих, хто помер від моровиці, ховали окремо від інших. Лазарет заражених «мором», із книжки Луції Харевич «Пошесті у давньому Львові», 1930 рік


Пандемії холери спонукали шукати способів протидії інфекційним захворюванням. У 1854 році британський лікар Джон Сноу почав досліджувати поширення холери в найбідніших районах Лондона. Це привело до того, що в Європі почали з’являтися сучасні системи водопостачання й водовідведення. У містах було введено норми, що забороняли виливати відходи в жолоби або безпосередньо на вулицю. У найбільших центрах, а потім і в менших містах розпочали контролювати якість води та продуктів харчування. Наприклад, у санітарних правилах, чинних тоді у Львові, йшлося про те, що про кожну підозру на холеру слід повідомляти повітовий політичний орган. На початку Першої світової війни краківський єпископ князь Адам Сапіга створив санітарну секцію, до якої належали переважно студенти-медики. Їхнім завданням було дістатися найменших сіл Галичини і зробити щеплення місцевим селянам. Він казав: «Такі дії можуть урятувати до трьох мільйонів жителів цього регіону».

Посмертна ізоляція

Поняття карантину також не є новим. Відомо, що жорсткий карантин діяв під час епідемії чуми на Волині у 1770 році. Для цього на околицях села облаштовували чумні шпиталі, які розташовували у спеціальних будинках, оточених високим парканом. Лікарі обов’язково мали мешкати не разом із хворими, а в окремих приміщеннях. Такі карантинні лікарні охороняли озброєні військові. Військовий караул ходив цілодобово й міг стріляти в порушників, які хотіли хворими покинути територію чумного села. У період епідемій вулиці населених пунктів поливали оцтом.

 

Читайте також: Хвороби минулого тисячоліття

 

Для порівняння, у сусідній Польщі в XVIII столітті в будинку, де розпочався спалах чуми, усі отвори забивали дошками, щоб із нього не було виходу. За необхідності також відселяли сусідів, які могли стати першими жертвами «морового повітря». Їжу й необхідні для виживання речі зараженим родинам мали забезпечувати спеціально визначені особи, яких можна було розпізнати за характерним чорним одягом із білим хрестом на спині, щоб інші люди знали їх та остерігалися. Також вони мали при собі спеціальні білі палиці, завдяки яким, перебуваючи на відстані, сподівалися уникнути отруйного дихання зараженого. Тоді медики часто не могли сказати, з якою хворобою вони мають справу. Діагнози зазвичай базувалися на здогадках. Вважали, що всі епідемічні хвороби викликані так званим чумним повітрям. Чуму, холеру, тиф лікарі не завжди відразу розрізняли за симптомами, до того ж бували випадки, коли в регіон приходило кілька епідемій одночасно.

 

Методом спроб і помилок. Попри поширення забобонів і відсутність доказової медицини, досвід епідемій стимулював розвиток санітарії, а згодом і винайдення щеплень. Одяг лікаря, із книжки Луції Харевич «Пошесті у давньому Львові», 1930 рік


Найважче в роки епідемій було гробокопачам. Їхня робота була важкою, небезпечною та огидною. Та ще й не зовсім гідно оплачуваною. Зазвичай на таку роботу йшли представники міської бідноти. Заробітну плату вони отримували щотижня. Також за рішенням влади міста гробокопачі могли отримувати винагороду у вигляді взуття, одягу, їжі, ліків і горілки — остання передусім виконувала роль антисептика, а також антистресового засобу, адже не кожен міг витримати щоденну роботу з тілами загиблих. Стандартною практикою під час епідемії було спалення речей і предметів, що належали мертвим. Однак траплялося, до того ж часто, що гробокопачі трохи забирали собі. Коли це виявляли, то їх могли жорстко покарати за поширення зарази. Покаранням за пограбування жертви чуми могла бути навіть шибениця. Проституток, відьом і, що цікаво, навіть домогосподарок також звинувачували в поширенні епідемії чуми.
Сьогодні в містах і селах часто триває боротьба за землю — й нерідко нову забудову зводять, зокрема, на місцях давніх кладовищ. Відомо, що деякі віруси й хвороби можуть жити в землі століттями і краще їх звідти не діставати, щоб не накоїти лиха. Але з часом інформація про розташування таких кладовищ стирається, хоча ще у джерелах ХІХ — початку ХХ століття можна прочитати, у якій місцевості були розташовані спеціальні кладовища, на яких ховали померлих від чуми, тифу чи холери.

 

Читайте також: Страх і ненависть у Юзівці

 

Згадки про спеціальні місця поховань можна нерідко знайти в записах метричних церковних книг. Наприклад, у метричній книзі римо-католицького костелу містечка Торговиця на Волині за 1831 рік читаємо таке: «Холерна метрика… 20 червня 1831 року померла мешканка села Бокійма Катерина Кашубська. Причина смерті — холера. Похована на холерному цвинтарі». Усі наступні записи за місяць, а їх чимало, містять таку саму інформацію. Отже, померлих від епідемії хоронили окремо, подалі від населених пунктів, і ті місця обходили далекою дорогою. Проте з часом території населених пунктів розширювалися, старожили помирали, і сьогодні вже ніхто не пам’ятає, де поховано жертв епідемії чуми чи холери. Наприклад, відомо, що в Луцьку в ХІХ столітті тих, хто помер від холери, ховали на Біваках (зараз це територія в районі сучасної вулиці Дубнівської).

У пошуку панацеї

Сьогодні людство чекає на вакцину від COVID-19, а в ті часи наші далекі предки також сподівалися на зцілення та ліки. До прикладу, європейський лікар на ім’я Мартін Єжи Соколовський, який жив у XVII столітті, у своїй роботі, присвяченій чумі, писав: «Чума поширюється як отруйне повітря. Коли здорова людина потрапляє під отруйну пару або розмовляє з інфікованою людиною, то заражається з її рота. Спочатку інфікується кров, а потім серце». Його трактат був досить популярним і на теренах сучасної України.

Лікар Соколовський пов’язував початок епідемій чуми в Європі із появою комети в небі. У своєму трактаті про чуму він описував це так: «Випари стають особливо шкідливими, коли на небі з’являється комета, яка «витягує отруйну вологість із підземного світу», а потім вивільняє отруту й поширює чуму посеред людей. Такі явища характерні в період затемненнями Сонця та Місяця, коли небо вкрите щільними темними хмарами та вітрами, що дмуть із півдня». Колега Соколовського, лікар і філософ Пйотр Умястовський, опублікував працю «Наука про епідемію чуми в 4-х книгах», де розповів: «Є знаки, які сповіщають про епідемії, серед них поява комети, величезна кількість жаб і різкі зміни погоди. Сигналом також мало бути швидке гниття м’яса, яке зазнало впливу вітру, або загибель собак, напоєних ранковою росою».

Коли в містах і селах поширювалася чума — інколи це називали «маршем чорної смерті» — люди панічно покидали домівки. Дозволити собі втечу могли не всі. Серед вимушених біженців часто були ті, хто мав власний транспорт, тому найчастіше тікали володарі міст, й населені пункти залишалися без влади. На такий випадок лікар Соколовський у своїй книжці про чуму радив: «За відсутності міської влади слід обирати тимчасових правонаступників для забезпечення виконання закону. Так званого «Повітряного мера». З-поміж кандидатів треба обрати мудрого, розважливого й доброго, але суворого, щоб боялися».

 

Читайте також: Витончені ігри зі смертю

 

За словами лікаря Соколовського, «ізоляція мала стосуватися не лише інфікованих, а й тих, хто був іще здоровим. «Мор» був божественною карою, спричиненою грішними вчинками. Тому, щоб не розлютити божественний гнів, треба закрити корчми й таверни, де продають випивку, та громадські лазні. Припинити танці, пияцтво й мерзенність. Розпуста є однією з причин «божественного гніву» та поширення чуми». «Чума йде з півдня» — так вважав лікар Соколовський. Він писав: «Слід також уникати шкідливих південних вітрів, які спричинили хворобу, і «приймати» здорові північні вітри. Віконниці, розташовані на північ, слід відчиняти, оскільки вітер, що дме з цієї сторони, позитивно впливає на здоров’я хворої людини». Були у трактаті й зовсім абсурдні теорії. Одна з таких стверджує, що загрозу під час епідемій становлять білявки. Дослівно: «У місті, де чумне повітря вже приймало смертність, потрібно дечого уникати. Коли білоголова жінка дивиться на чоловіка, то він заразиться негайно від самого її погляду».

Часто епідемії у XVII–XVIII столітті провокували соціальні заворушення. Люди панічно шукали винних — щось схоже трапляється й зараз, як, наприклад, сталося в Нових Санжарах. Ну, а в давнину жертвами натовпу часто ставали представники таких професій, як могильники, перукарі й цілителі. Діставалось і єврейській громаді, представники якої нібито рідше страждали від епідемічних захворювань.

Якщо почитати книги рецептів від хвороб не надто далекого ХVIII століття, то починаєш цінувати сучасну медицину. Бо чим тільки не лікувалися триста років тому: наприклад, при віспі рекомендували розбавлений у воді дьоготь. До того ж усі лікарі були одностайні в тому, що хвора людина повинна залишатися в теплі, двері й вікна її дому мають бути зачинені, а замкові щілини забиті. Також корисним вважали кровопускання і проносні засоби. Після такого «лікування» виживали найсильніші. 

Дослідниця Луція Харевич у праці «Пошесті у давньому Львові» пише, що у XVIIІ столітті львів’яни знали, що епідемії передаються через гроші. Як результат, щоб не заразитися під час передачі грошей, люди закривали носи. Також стало популярним кидати гроші на спеціальні тарілки, що давало змогу уникнути контакту руками. У багатьох порадниках XVII–XVIIІ століття можна прочитати рецепти перших антисептиків, які насамперед рекомендували використовувати гробокопачам. Більшість рецептів створено на основі оцту. Ось один із них за порадою лікаря Вжесінського: «Візьміть бруньки свіжого полину, дрібного полину, шавлію, розмарину, м’яти, рути, квітки лаванди, часнику, трави кореня тартару, кориці, гвоздики, мускатного горіха, винний оцет і змішайте в найміцнішому горщику, а потім покладіть його в гарячу золу. Далі суміш відтисніть і процідіть, а потім розчиніть у горілці камфору та додайте до згаданого. Ліки треба часто нюхати».

Раніше вважали, що інфекційні хвороби є не біологічними за своєю природою, а викликані прокляттями чи якимись надприродними явищами. Люди панічно застосовували силу магії, молитов і навіть жертвоприношення, щоб відганяти нечисту силу. Використовували різні методи лікування, що передбачали нагрівання, заморожування й ковтання отрут. Часто забобонні люди зверталися під час епідемій чуми до ворожок і чаклунів. Такі ворожки «замовляли хвороби»: здійснювали низку ритуальних дій та обмивали пацієнта відварами. Вважали, що чуму треба лякати, тож траплялося, що в кульмінаційний момент процедури «жінка» кричала хворому на вухо або штовхала його у крижану воду.
Не варто забувати, що історія людства — це зокрема велика історія епідемій. Навіть коли нам вдалося знайти засіб від холери, чуми, віспи чи малярії, з’являються нові смертоносні віруси. І навряд чи COVID-19 стане останнім розділом цієї історії. 

схожі публiкацii