Політика 2020-11-14 10:47 Віхров Максим

Напівжорсткий режим

Як підірваний авторитет влади стає на заваді ефективної протидії COVID-19

Чи об’єктивною є потреба в повторенні локдауну — запитання до медиків і відповідних державних відомств. Але для практичного втілення такого рішення владі буде недостатньо лише формальних повноважень. Принаймні якщо метою є змусити громадян дотримуватися жорсткіших обмежень, а не підвищити суспільну напругу й наблизити політичну кризу. Катастрофи після весняного локдауну не сталося, проте досвід для громадян виявився травматичним. Сьогодні понад 60% українців більше бояться економічних наслідків епідемії, аніж імовірності захворіти на COVID-19 («Рейтинг», вересень 2020-го). Понад те, у списку головних проблем України боротьба з COVID-19 опинилася аж на восьмому місці, поступившись війні на Донбасі, корупції, безробіттю й низці інших соціальних проблем (КМІС, жовтень 2020-го). Із такими пріоритетами можна сперечатися чи погоджуватися, проте факт залишається фактом: повернення до локдауну вимагатиме від влади вагомих аргументів.


Як завжди, ідеться про батіг і пряник. Про батіг влада потурбувалася: ще в червні на доплати поліції Кабмін виділив 2,25 млрд гривень, а в жовтні підтримав іще одне рішення про доплати з Фонду боротьби з COVID-19. Та і штрафи за відсутність маски тепер виписуватимуть на місці, а не через суд, як було навесні. Оптимізовувати систему примусу можна безкінечно, але тільки батога замало, та й надуживати ним в Україні небезпечно. Роль пряника в цій ситуації мав би виконати авторитет центральної влади, зокрема мотивувати громадян виконувати обтяжливі, проте необхідні для спільного блага приписи. Але з цим у влади серйозні проблеми.

 

Читайте також: Антитіла в неінфікованих, розмови та ризики для вагітних – огляд наукових статей про коронавірус


Навесні ситуація для запровадження локдауну була досить сприятливою: на початку березня майже 50% громадян були готовими погодитися навіть на оголошення надзвичайного стану («Рейтинг», березень 2020-го). Наприкінці березня, коли громадяни вже досвідчили жорсткий карантин, лише 6% уважали обмеження надто суворими, натомість 58% назвали їх оптимальними, а 28% — надто м’якими («Рейтинг», березень 2020-го). Але зараз настрої кардинально змінилися. У жовтні продовження карантину й суворих обмежень підтримували близько 22% громадян, натомість 43% виступали за їх пом’якшення, а 22% — узагалі за скасування карантину (Інститут соціології НАНУ, жовтень 2020-го). Зміну настроїв спровокувала низка чинників, зокрема й банальне звикання до загрози впродовж останніх восьми місяців. Утім, вплинула також поведінка влади, яка не змогла переконати українців у своїй ефективності. У те, що влада робить для протидії COVID-19 все можливе, вірить менш ніж 13% українців, натомість 52% вважає, що влада робить не достатньо, а 22% впевнені, що не робить узагалі нічого. Звичайно, таку оцінку годі вважати цілком справедливою — хоча б тому, що відвернути загрозу COVID-19 не вдалося жодній державі світу. Хай там як, віру в компетентність української влади (принаймні в тому, що стосується боротьби з COVID-19) підірвано.


До того ж за цей час суттєво постраждала віра в послідовне бажання влади протидіяти епідемії. Скандал із рестораном «Велюр» нардепа від «Слуги народу» Миколи Тищенка, який працював усупереч весняному локдауну, забули досить швидко. Натомість не забули історію з такими торговими мережами, як «Епіцентр», які працювали тоді, коли тисячі маленьких крамниць потрапили під дію локдауну. Історія з нецільовим використанням коштів ковідного фонду перед місцевими виборами також досі на слуху.

У жовтні продовження карантину й суворих обмежень підтримували близько 22% громадян, натомість 43% виступали за їх пом’якшення, а 22% — узагалі за скасування карантину

 

Якщо у випадку з «Велюром» ішлося про дрібну безпринципність, то зараз — про спільні кошти українців. Наприклад, про 35 млрд гривень, спрямованих на «велике будівництво», коли Міністерство охорони здоров’я отримало лише 8,3 млрд. Зважаючи на те, що локдаун завдаватиме громадянам не лише побутових незручностей, а й відчутних матеріальних збитків, грошове питання аж ніяк не другорядне. Не кажучи вже про те, що закопування ковідних коштів у асфальт прямо суперечить заявам очільника МОЗ Максима Степанова про «ураганні темпи» поширення коронавірусної інфекції й те, що ситуація перетворюється «зі складної на катастрофічну». Бо якщо загроза така серйозна, чому кошти використовуються саме так, а не інакше? Варто згадати також заяву головного санітарного лікаря країни Віктора Ляшка, який у травні зізнався, що закриття парків та обприскування доріг робили заради «психологічного ефекту» — читай для залякування населення.

 

Читайте також: Медзакупівлі. Ціна зволікання


Одне слово, влада зробила чимало для того, щоб рішення про локдаун хоч зараз, хоч пізніше багато хто поставив під сумнів. А водночас влада продемонструвала й те, що її рішенням можна протидіяти. Навесні, коли локдаун тільки-но розпочався, у публічному просторі серйозно обговорювали можливі ризики для демократії. Чи не шукатиме налякане незримою загрозою суспільство «сильної руки»? Чи не стане локдаун репетицією згортання громадянських свобод і запровадження поліцейського режиму? Зрештою, чи не наважиться влада застосувати його як привід для закручування гайок? Але всі ці побоювання виявилися марними. Ба навіть більше: у травні владі кинули виклик на місцях: тоді демарш мера Черкас Анатолія Бондаренка підтримали Львів, Івано-Франківськ, Мукачево й Конотоп. Центральна влада засудила самоуправство мерів, які взялися послаблювати карантин, проте воно збіглося з послабленням обмежень по всій Україні, тобто з уведенням адаптивного карантину. І все можна було легко інтерпретувати як поступки з боку влади.


Зараз уведення локдауну може наразитися не лише на спротив із боку мерів. Лише впродовж листопада мітинги проти карантинних обмежень відбувалися в Харкові, Ужгороді й Житомирі. Лейтмотив протестів суто економічний: представники малого бізнесу скаржилися на збитки. Не те, щоб такі акції загрожували політичною дестабілізацією, але вони є видимим симптомом суспільного невдоволення. А це — больова точка влади, підтримка якої знижується з листопада минулого року. Тому зараз керівництво країни опинилося у складній ситуації, коли необхідність мінімізувати власні рейтингові втрати прямо суперечить об’єктивній потребі реагувати на погіршення епідемічної ситуації. «Якщо матимемо понад 9,5 тисячі інфікованих щодоби, то будемо змушені запроваджувати жорсткий карантин», — заявив Володимир Зеленський 19 жовтня. Цю позначку Україна перетнула ще на початку листопада, але тоді Степанов підвищив планку до 20 тисяч хворих на добу. Судячи із запровадження «карантину вихідного дня», влада досі намагається знайти якесь компромісне рішення.

 

Читайте також: Чи відчинені двері в реанімацію


Але насправді хороших сценаріїв у ситуації, що склалася, немає. Один із найгірших буде запущено, якщо боротьбу з COVID-19 провадитимуть так само, як установлення миру на Донбасі: шляхом малоефективних рішень, які подаватимуть як не надто переконливу «історію успіху». Хворих ставатиме дедалі більше, але планка підніматиметься ще вище, а відтак — локдаун відтерміновуватимуть. Це дасть владі змогу уникати конфлікту з суспільством, проте не дасть можливості організувати належну протидію епідемії. Ще гірший сценарій — коли оголошений владою локдаун наразиться на активний спротив громадян, наляканих його економічними наслідками, і вона буде змушена скасувати своє рішення з політичних міркувань. Це означатиме, що протиепідемічні заходи визначає політичний торг, а не об’єктивна необхідність. А це ще сильніше нівелюватиме усвідомлення об’єктивної загрози COVID-19 і підсилюватиме суспільний запит на скасування будь-яких обмежень.


Імовірнішим наразі є варіант, коли влада за потреби вдаватиметься до більш рішучих заходів, що й далі підриватимуть її підтримку. У такому разі локдаун може стати точкою неповернення, коли підтримка влади знизиться до критичної межі, а Україна не опиниться на порозі чергової політичної кризи. І тоді дострокові парламентські, а можливо, і президентські вибори навесні 2021 року видаватимуться не надто фантастичною перспективою. Загалом кажучи, це не надто висока ціна за ефективну протидію COVID-19. Проблема в тому, що жодні обмеження не можуть бути до кінця ефективними, а тим паче довготривалими без суспільного консенсусу. Якщо навесні такий консенсус був, то зараз уже ні, і створити його низкою відеозвернень не вдасться. Просто тому, що влада не має достатньо авторитету, а COVID-19 не викликає в населення такого страху, як вісім місяців тому. І значною мірою за це відповідальна саме влада. 

схожі публiкацii