Культура 2020-11-25 12:27 Трегуб Ганна
  ▪   Інтерв’ю організоване за сприяння проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво

Реґіна Ельснер: «Коли церкви мовчать щодо нагальних суспільних проблем, але претендують на авторитет в інших питаннях, — це глибока проблема»

Про проблеми сучасних православних церков, про сенси, які вони можуть запропонувати сучасному суспільству, а також про перспективи їх оновлення Тижню розповіла німецька дослідниця, докторка теології Реґіна Ельснер.

Власну соціальну доктрину мають і Католицька церква, і низка протестантських церков, натомість православної соціальної доктрини досі не створено. Що, на вашу думку, заважає православним церквам розробити цю частину свого вчення й активніше реагувати на суспільні проблеми?

 

— Різні православні церкви мають різні на це причини. Православ’я на пострадянському просторі та, власне, і на постсоціалістичному (наприклад, на Балканах) стикається з тим, що там церкви не мали справи з вільним громадянським суспільством. Це зовсім інший досвід, аніж той, який мають західні церкви, що доволі давно перебувають у громадянському суспільстві й не мають міцних зв’язків із державою.


Якщо говорити про доктринальні питання, то в них завжди присутні дві сторони: індивід, його душа, яку церква намагається повести шляхом спасіння, і держава, спроможна вирішувати все, зокрема й те, що відбувається з церквою та індивідом. Питання про те, як функціонує суспільство та які структурні проблеми в ньому наявні, окрім індивідуальної гріховності й держави, є для православних церков новим. Якщо говорити про представництва цих церков у різних діаспорах, то там вони мислять інакше, бо йдеться про меншини тощо. Як на мене, є два моменти, коли православні церкви починають думати про соціальне вчення чи власну доктрину. У РПЦ про це думали в 1990-х, а у 2000-х з’явився документ на цю тему.

 

Є документ із назвою «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної церкви», написаний і опублікований цьогоріч комісією, яку призначив Вселенський Патріарх Варфоломій. Його видали у США. Не варто дивуватися такій географії, адже саме в Америці працюють найпотужніші, найавторитетніші православні теологи, які думають про модерність і православ’я у вельми конструктивний спосіб — і значно більше, ніж у провідних православних країнах, де є національні церкви. Останні, як я вже зауважила, ні сном, ні духом не відають про те, що мають хоч якось реагувати на соціальні явища мовою теології. Вони поділяють позицію, що держава має всім керувати, а індивіди — жити доброчесно. Проблеми, що виникають між цими двома, тобто індивідами й державою, не є для цих церков значущими.

 

Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»


Документ Вселенського Патріарха дає сподівання на те, що багато православних церков почнуть рухатися шляхом напрацювання власної позиції з багатьох соціальних питань. Поки що з цим у них чимало проблем, які походять з історичного досвіду тісних контактів із державою та владним апаратом. Якщо церква почувається державною, то вона не надто думає про суспільство та його потреби, бо їх, на її думку, має задовольняти держава та її влада. Нині держава не є тією інституцією, яка вирішує все, але щоб усвідомити цей факт, потрібен час.


Як ви пояснюєте ту колізію, що православ’я не сприймає проєкту модерності, конфронтує з ним? Які причини такої реакції?


— Є багато інтерпретацій того, що таке модерність. Водночас не забуваймо, що православ’я також не монолітне. Твердження про те, що сьогодні православні церкви всього світу мають проблеми з модерністю, загалом відповідає дійсності. Православ’я обертається довкола такого ціннісного ядра: збереження непорушним того, що воно вважає істиною. Ідеться про консервативність, збереження чогось. Модерність — це про створення нового та про зміни. Тому маємо протиріччя: зберігати чи починати нове, оновлювати щось? Оце той базовий конфлікт православ’я й модерності.


Друга проблема торкається засадничої для модерності речі: визначення того, ким хоче бути людина, її свободи, тобто зосередженості на індивіді. Для православ’я це дуже велике питання, бо індивід, особа — це передусім грішник. Чи можна подати ідею, як має жити ціле суспільство, якщо як базу взято думку про те, що всі разом і кожен окремо є грішними? Для західного християнства це не така вже й проблема, бо вони мають інше розуміння того, що таке гріховність і спасіння: кожна особа може зробити щось добре навіть попри вроджену гріховність. Тобто у випадку православ’я йдеться про екзистенційний виклик. Бо модерність ставить у центр всього людину, натомість православ’я не антропоцентричне, а теоцентричне.

 

Чи вистачає, на ваш погляд, православним церквам зрозумілого лексикону, щоб говорити зі світом про такі речі, як постправда, популізм, пандемія COVID-19, культура скасування тощо, які зараз активно обговорюють у публічному просторі? Якщо ні, то як цьому можна зарадити?


— Якщо запитати в церков про постправду, то відповідь буде приблизно такою: ми завжди говорили, що брехня — це гріх. Серед них немає розуміння, що йдеться про більшу проблему, ніж брехня окремого індивіда, про структурні проблеми, які ховаються за явищем постправди. І саме вони потребують експертної оцінки. «Не бреши» — це, звичайно, важливий етичний принцип, проте говорити й писати про нього треба в інший спосіб, ніж просто знову і знову повторювати одну просту істину.

 

Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»


Після Революції гідності була дуже цікава ініціатива отця Кирила Говоруна створити православну публічну теологію, написати щось із цього приводу. Проте навіть у запропонованому ним дискурсі щодо Революції гідності він знову говорив про грішність. Хто в секулярному суспільстві розуміє, що для церкви є категорією гріха? Як йому сприйняти цю мову? На рівні лексики не можна говорити з сучасним секуляризованим суспільством в термінах стародавньої теології, бо сьогодні ніхто її не зрозуміє. Навіть якщо у вас є суперкласні ідеї, їх не сприймуть, бо не зрозуміють, про що йдеться. Нині православній теології важливо розвинути сучасну мову, вступити в діалог із секулярною наукою з приводу того, що відбувається. Зараз Україна має великий шанс, адже нещодавно створена Православна церква України є відкритішою до екуменічних контактів і до глибшого теологічного опрацювання тих питань, про які йдеться. Попри це в довколацерковних колах є противники таких ідей, фундаменталісти, які протидіятимуть будь-яким крокам у цьому напрямі.


Якщо говорити про православні церкви, то всюди у світі, а особливо на пострадянському й постсоціалістичному просторі, вони мають колосальну проблему з мовою літургійного служіння. А насправді це та точка, з якої походить і решта проблем. Якщо ви стверджуєте, що володієте певною істиною й вона не тільки ідеальна, а також стосується нашого реального світу, то вам важко думати про будь-які зміни. Ось у цьому й полягає одна з найглибших теологічних проблем: як думати про зміни, якщо ви вважаєте, що ви єдині в усьому світі тримаєте правдиву віру? У довготерміновій перспективі ті, хто над цим не замислюються, банально втрачатимуть свою паству, бо люди у ХХІ столітті знаходять відповіді на свої питання в зовсім іншому місці.

 

В Україні історично представлено різні релігії, зокрема багато християнських деномінацій. Два роки тому постала Православна церква України. Як їй у цьому різноманітті набути свого голосу, який почують і сприймуть?

 

— Так чи інакше йдеться про порозуміння з модерністю. Повторю: держава вже не є єдиним діячем, який має що сказати. Так само це стосується й церкви. Якщо не буде розуміння, що зі своїми ідеями, нормами й концептами вона є одним із багатьох гравців, то вона приречена на провал у сучасному суспільстві. Люди мають вибір, на кого дивитись і до кого дослухатися — і це треба розуміти. Церкви мають бути частиною публічного дискурсу, не думати, що вони є особливими, наділеними знанням істини щодо всього. У суспільстві дуже багато інших діячів, які також мають багато цікавих і корисних ідей щодо співжиття людей. Час, коли можна було силоміць примусити людей дослухатися до церков, залишився в минулому. На сучасність треба зважати, і багато церковних інституцій не надто з цього щасливі: їм було легше, коли певний «великий брат», тобто держава, казав усім, що треба слухатися церкву, і край.
В Україні нині дуже важливий момент, коли суспільство набуває дедалі більшої можливості вирішувати, як воно хоче жити і дискутувати з цього приводу. Ідеться про складні процеси, бо ваша країна перебуває у стані війни, а також конституційної та економічної кризи. Церкви не мають чого про це сказати.

 

Читайте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові

 

Питання звучить так: або вони почнуть звертати на ці питання увагу, намагатимуться знайти на них християнську відповідь, або припинять говорити публічно. Усі українські церкви говорять про моральність, але мало що конструктивного мають запропонувати щодо конституції, економіки, права, системи охорони здоров’я тощо. Багато говорять про те, що великою бідою є гендер. Але, перепрошую, ваше суспільство має зовсім інші, нагальніші проблеми. Усе це скидається на боротьбу за публічний голос лише для того, щоб він був, а не для того, щоб стати частиною розв’язання конкретних проблем. Просторікування в цій ситуації не є помічним, бо допомагає лише поляризувати суспільство, а не шукати рішення для загального суспільного блага. Коли церкви мовчать щодо нагальних суспільних проблем, але претендують на авторитет у інших питаннях, — це глибока проблема. Якщо ви хочете відігравати роль публічного діяча в певному суспільстві, то потрібно говорити про проблеми, що його непокоять. 

 

---------------

Реґіна Ельснер народилася 1979 року в німецькому місті Форст. У 1998–2005-му навчалась у Вільному університеті Берліна, а також Потсдамському й Мюнстерському університетах. У 2010–2013 роках була учасницею дослідницького проєкту Мюнстерського університету «Інституції та інституційні зміни в постсоціалізмі». 2017 року захистила докторську дисертацію з теології. Від 2017-го працює як дослідниця Центру центральноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOIS) у Берліні.

Інтерв’ю організоване за сприяння проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво

схожі публiкацii