ut.net.ua 2008-10-31 00:00 Липа Катерина

Мазепинка з Пітера

Татьяна Яковлєва, автор скандальної книги «Мазепа», котра вийшла у серії «Жизнь замєчательних людєй», про те, як у Росії сприймають новий погляд на гетьмана

 

Зарубіжні історики не надто часто радують українців своїми дослідженнями, хоча кожен народ потребує «погляду збоку» на свою минувшину. До російських же науковців наш пересічний середньої начитаності громадянин ставиться навіть з підозрою: а чи не почнуть нам вчергове налигувати малоросійську тему? Насправді ж не варто плутати пропагандистів із серйозними науковцями, які не менше за нас бажають читати українську історію, не минаючи «ані титли, ніже тії коми». Таким вченим є доктор історичних наук, професор Санки-Петербурзького державного університету, один із провідних фахівців з історії України Татьяна Таірова-Яковлєва. Тиждень спілкувався з пані Татьяною про давнину й сьогодення, а також про її книгу «Мазепа», яка викликала величезний резонанс у російському суспільстві.
 
ЗАКОХАНА В КОЗАЦТВО
 
У. Т.: Чому з усієї славістики ви обрали саме історію України й чому вас зацікавила така малоприємна, сповнена інтриг і зрад доба Руїни?
 
– По-перше, якщо говорити про ранньомодерний час і взяти будь-яку іншу європейську країну, то звичаї були не надто приємними всюди. Хоча мені здається, що ХХ століття набагато огидніше. А що ж до того, чому я почала вивчати історію України, то це було раннім дитячим захопленням історією, на яке справили великий вплив традиції моєї родини. Я в дитинстві цікавилася військовою, чи, точніше, військово-пригодницькою історією, а коли мені було років 13, трохи дізналася про козацтво, прочитавши «Богдана Хмельницького» Костомарова. І це стало любов’ю на все життя.
 
У. Т.: У чому полягали сімейні традиції: у зацікавленні історією чи у родинних зв’язках з Україною?
 
– З Україною ми ніяк не пов’язані, просто моя мама – мистецтвознавець, тому вдома завжди було багато книг з історії, включно з енциклопедичним словником Брокгауза й Ефрона. Мій дідусь, досить відомий хімік, також завжди цікавився історією. От всі ці обставини й сформували зацікавлення.
 
У. Т.: А в який момент Іван Мазепа «переміг» Богдана Хмельницького?
 
– Коли вже так казати, то «переміг» він швидше Виговського й Богуна. (Хоча Богун і досі лишається «першою любов’ю»!) А що ж до Мазепи, то в мене з ним усе склалося не з доброї волі. Це було замовлення – написати для одного російського наукового журналу статтю, в якій переосмислювалася б особистість Мазепи. А коли стаття вийшла друком, надійшло замовлення з видавництва «Молода гвардія», серії ЖЗЛ. І, звісно, це була пропозиція, від якої неможливо відмовитися.
 
Спочатку Мазепа був мені дуже несимпатичний, і якби не настирливі прохання колег, нізащо за це не взялася б! Але за останні роки я дізналася про нього так багато, що не хочу зупинятися на досягнутому й сподіваюся, що наступного року вийде моя нова наукова книга. Вона базується на абсолютно нових матеріалах архівів Москви та Петербурга, й не охоплюватиме всієї біографії, а буде присвячена деяким, на мою думку, дуже цікавим, аспектам життя й діяльності Мазепи.
 
У. Т.: Я читала відгуки на вашого «Мазепу» в Інтернеті й була шокована, побачивши в рецензіях відомих російських видань заяви на кшталт: «Що, наступне видання ЖЗЛ буде про Гітлера?!» Як ви ставитеся до агресивної реакції на ваші праці?
 
– Дуже спокійно. Хворі люди є в усіх країнах, і їхні реакції треба сприймати спокійно. Напевне, це зворотний бік популярності, адже книга про Мазепу видана вже вдруге за півтора роки й це, звісно, великий успіх. Для мене ж важливо, що провідні вчені, перш за все російські, думка яких для мене надзвичайно важлива, висловилися дуже тепло й приємно щодо моєї книги, вона справила на них добре враження.
 
ІСТОРІЯ ВСІХ ПОМИРИТЬ
 
У. Т.: Як ви гадаєте, наскільки влада в сучасному світі (не важливо в Україні, Росії чи де-інде) має можливість маніпулювати історією?
 
– На жаль, історія завжди була, є і, напевне, буде політизованою наукою. Влада завжди намагалася маніпулювати нею, факти переписувалися під держзамовлення. В цьому сенсі важливою є позиція істориків-академістів, які залишаються вірними Його Величності Факту. Саме з такої позиції й можна протистояти виникненню усіляких політизованих міфів.
 
У. Т.: Тож сьогодні вже не можна сказати, що історія пишеться переможцями? Наука стала об’єктивнішою, ніж 50 чи 100 років тому?
 
– Безумовно! Я щойно повернулася з Москви, де було засідання російсько-української комісії істориків. Там розглядалося чимало спірнихі непростих моментів історії Росії та України, які нині стоять значно гостріше, ніж діяльність того таки Мазепи. Йдеться і про Голодомор, і про ОУН-УПА, і про інші події ХХ ст. Й історики знаходять спільну мову, взаєморозуміння, компромісні думки, погляди. Нещодавно вийшли дві збірки: «Нариси історії України» російською, підготована українськими вченими, та «Історія Росії» українською, підготована російськими істориками. На мою думку, це дуже хороший початок, точка відліку, від якої можна рухатися далі. Питання гуманітаристики слід вирішувати, не зважаючи на те, який нині уряд і яка політична ситуація.
 
У. Т.: То, можливо, ми зможемо синхронізувати шкільні підручники з історії, як це зробили багато країн, зокрема, Німеччина й Франція?
 
– Я думаю, що насправді їх не треба синхронізувати. Треба спокійно приймати факти існування іншої думки. Наприклад, мій погляд на Мазепу не збігається з точкою зору багатьох українських істориків, але ж ми не бачимо в цьому якоїсь трагедії чи проблеми! Й мені дуже приємно, що нині багато російських істориків, навіть старшого покоління, які спочатку досить напружено сприймали новий погляд на гетьмана, зараз ставляться до нього набагато спокійніше і, так би мовити, реалістичніше.
 
У. Т.: Але чимало наших підручників з історії формують у дітей образ ворога. Підозрюю, що й у російських підручниках не все про сусідів Росії подано доброзичливо. Ви не вважаєте, що подавання фактів у шкільній літературі варто пом’якшити?
 
– У Росії нині є 109 підручників з історії для шкіл. Такої їх кількості не має бути! Адже підручник має давати якесь загальне уявлення про основну концепцію історії, й вона має бути дуже стриманою та м’якою, тому що ми закладаємо молоді в голову те, що лишається на все життя. Але мені здається, що за останні 15–17 років ми насправді пройшли великий шлях. Я пам’ятаю, які жорсткі суперечки та протиріччя серед професійних істориків колись викликали деякі питання. Доходило буквально до відвертих сутичок. І наскільки зараз спокійно, зважено та професійно дивляться на ті самі питання історики наших країн. Тож я думаю, що мине ще років 50, і пристрасті ще більше заспокояться. Просто не слід надто політизувати історію й не треба реалії та поняття ХХ ст. переносити на події XVII ст. 

Татьяна Таірова-Яковлєва на тлі Братського корпусу, збудованого коштом гетьмана Мазепи

ЯК ЗАЦІКАВИТИ ШИБЕНИКА
 
У. Т.: Чи здатна історія чогось навчити?
 
– Я вважаю, що розумних людей вона вчить, а тих, хто самі вчитися не бажають – ні. Історія – це як життя, ми вчимося на помилках своїх батьків, дідів, знайомих. Точніше: хтось вчиться, а хтось – ні. Ті, хто вчаться, напевне, досягають у житті більшого, аніж ті, хто не озираються на всі боки, спостерігаючи життя.
 
У. Т.: Наскільки популярна історія має бути «причесана» й адаптована, щоб звичайна людина (не фахівець) сприйняла її? Чи не призводить спрощення фактів до їх викривлення?
 
– Як на мене, перш за все, треба показувати, що існують проблеми, різні підходи до явищ, навіть «різні правди». Й коли ми привчимо читача до цієї думки, ми багато в чому полегшимо людям їх нормальне повсякденне життя, оскільки те, що ми говоримо про історію, якісь значні події, оцінки, може бути застосоване й у звичайному житті, бо дві людини зазвичай дивляться порізному на одну й ту саму подію. В усіх різні поняття про чорне та біле. Кожна людина має право відшукати власну правду й прийняти те, що їй ближче. Тож завдання популярної історії – навчити людину мислити й розуміти, що у світі можуть бути різні погляди та точки зору. Напевне, це найважливіше.
 
У. Т.: То ви вважаєте, що у популярній історії варто завжди подавати щонайменше дві концепції?
 
– Бажано, тому що одна точка зору подає спрощений погляд, до того ж, вона може бути не тільки хибною, але й навіть заплутати ситуацію. Той-таки Мазепа, ким він був: гетьманом-патріотом, зрадником, чи правда взагалі десь посередині? Для мене було великою радістю, що в Москві вийшла друком книга під грифом Російського інституту історії про трагедію Мазепи. Власне така постановка питання в Росії, на мою думку – прорив у менталітеті. Не зрадник, а людина трагічної долі! Це значне досягнення.
 
У. Т.: Коли йдеться про популярну історію, наскільки ми маємо «веселити публіку»? Зацікавлення людей і, зокрема, молоді історією не таке вже й велике. Чи можемо ми його збільшити розважальними методами?
 
– Як на мене, писати про історію жваво й динамічно – це одне, а розважати публіку – зовсім інше. Мені здається, найбільше зацікавлення історією можуть викликати дрібні побутові деталі, які перетворюють піднятих на п’єдестал осіб на живих людей – це ключик до зацікавлення. Навіть спілкуючись зі своїми студентами, майбутніми істориками, я намагаюсь подати їм тих-таки Хмельницького чи Мазепу як живих людей, у яких студент може роздивитися певні риси, властиві чи самому собі чи своїм знайомим. Саме те, що називається історією повсякдення, є ключиком до популяризації історії, щоби вона стала доступною, зрозумілою і цікавою. 

Взагалі, коли мова йде не про студентів-істориків, а про школярів і молодь із різними зацікавленнями, дуже багато важить особистість того, хто знайомить з історією. Навіть сучасних дітей, захоплених комп’ютерами, можна зацікавити. Сухе читання тексту може викликати величезну антипатію на все життя, а цікава розповідь може зацікавити й захопити найбільших шибеників та дітей Інтернету. Тож найважливіше в цій справі – людський фактор

[976]

 
ДОСЬЄ ТИЖНЯ

Татьяна Таірова-Яковлєва народилася у Санкт-Петербурзі. В 1989 році закінчила історичний факультет Ленінградського державного університету. Коло інтересів науковця – історія України XVII ст.

Татьяна Таірова-Яковлєва була докторським стипендіатом Центру українських дослідників імені П. Яцика (Канада), стажувалася в КІУСі та Гарвардському інституті українських досліджень. Авторка численних праць з історії України. Нині очолює Центр із вивчення історії України при Санки-Петербурзькому державному університеті. Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за особистий внесок у вивчення історії України та українсько-російських відносин.