Суспільство 2020-12-18 09:13 Лариса Якубова

Історія: вийти з пітьми

Яким є головне завдання українських істориків і в чому полягає місія України

Українським історикам не випадає мріяти про часи, коли можна буде спокійно зайнятися улюбленою справою. Зрештою, хоч скільки би мріялося про рівновіддаленість від інформаційних приводів, які періодично вибухають суспільними дискусіями та навіть міждержавними скандалами, доводиться визнати: на фронтах історичних воєн дії не припиняються. Їм сприяють доволі щільний календар державних пам’ятних дат, активна діяльність спеціальних державних інституцій, зрештою — історичний календар, що підливає олії у незгасиме багаття. Рік, що минає, був 75-м по Великій війні, сторіччя минуло від часів ствердження більшовиків при владі. Не менш символічним обіцяє стати і прийдешній — сторіччя поразки українських національно-визвольних змагань, розгрому махновщини, проголошення НЕПу, голоду 1921 року, укладення Ризького мирного договору, що оформив поділ українських земель між Польщею та радянською Росією і де як сторона-підписантка фігурувала радянська Україна. Тридцятиріччя незалежності, безумовно, також здійме хвилю реакцій ззовні щодо спроможності українців творити державу.


«Війни пам’яті», — хоча, як на мене, стосовно посттоталітарних просторів було б правильніше говорити про війни дискурсів, — розв’язують не фахові історики, давно відсунуті на маргінес бурхливих суспільних дискусій, а професійні бійці ідеологічних фронтів. Аматорська історична есеїстика, белетристика та відверті фейки перетворилися на батіг епохи. До їх творення долучилися всі, хто вважає, що професійні історики не справляються зі своєю місією належним чином. Творіння «видатних концептуалістів», графоманів усіх мастей, іноді абсолютно курйозні, але пафосно обставлені і розрекламовані, зводять банальне невігластво до норми. Патетичні міркування чи то про неприпустимість ревізії історії, чи то про неспроможність її адекватного розуміння поза контекстом теорій змов, зловмисності «світового уряду», «вищих сенсів» та «просвітлення» — пафос і натиск із успіхом компенсують некомпетентність дилетантів. Завдячуючи їхнім зусиллям важко назвати царину, де б історичне знання не було поставлене під сумнів, деформоване чи спотворене. Часто-густо — з благою метою. Тож не дивує, що наприкінці третього десятиліття пострадянського транзиту феномен, який у світі визначається терміном «історична пам’ять», в обох своїх іпостасях — офіційній і неофіційній — в Україні та Росії розведений на нездоланну дистанцію.

 

Читайте також: Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

 

Окупація пам’яті


Утім, найбільшої шкоди завдають не ті ідеї, що їх генерують майданчики альтернативного мислення, а ті, котрі озвучуються вищими посадовими особами. Основні «скрєпи» офіційної історичної платформи російської влади в українському питанні можна нині вважати усталеними. Це оновлений концепт «Великої Вітчизняної війни»; концепт «русского мира», що протистоїть глобалізації; теза про штучність України як державного утворення та сумнівність — як етнокультурного феномену; заперечення геноцидної складової Голодомору; трактування подій неоголошеної російсько-української війни як української громадянської, а анексії Криму 2014 року — як акту історично обумовленого возз’єднання з Росією.
Виступаючи ревним оборонцем історичної пам’яті (під яким розуміється штучний імперсько-радянський екстракт), Кремль практикує насправді філософію добровільного безпам’ятства, гальмуючи або й згортаючи цілі дослідницькі напрями. Під розпачливі зойки про неприпустимість ревізії історії відбулася відмова від більшості попередніх досягнень російської історіографії у дослідженні радянського періоду. З 2008 року гальмування осмислення радянської доби оформилося в державний курс. З 2014 року політика пам’яті в РФ розбудовується з виразними диспропорціями. Оновлений культ «Великої Вітчизняної війни / Великої перемоги» з доєднаним до неї дискурсом «повернення Криму» перетворився на системотворчий міф, покликаний надати сталості державній конструкції. Виразним символічним жестом став і цьогорічний закон державної думи РФ про перенесення дати закінчення Другої світової війни з 2 на 3 вересня, як велося за Іосіфа Сталіна.


Анексія Криму, п’ятиріччя якої пафосно святкувалося минулого року в Росії, та п’ятиріччя утворення псевдореспублік на Донбасі також вправно вмонтовані в переможний офіційний дискурс. На початку 2019 року у Москві побачила світ видана в «найкращих» традиціях радянської історіографії академічна історія Криму. Праця претендувала на звання першого наукового дослідження історії Криму «від його першопочаткового заселення людиною до повернення до складу Росії в березні 2014 року», однак виявилася історією російської експансії. Саме вона перетворюється чимдалі на ґрандоб’єкт російської історичної науки і, відповідно, формує історичні наративи в регіональних інтерпретаціях. Впродовж шести років відбулася докорінна переорієнтація офіційної історичної парадигми Криму. Територія півострова маркується імперськими пам’ятними об’єктами. З останніх — встановлений у день пам’яті Голодомору в Феодосії пам’ятник українському дворянину, російському генералу Петру Котляревському — «кавказькому Суворову».


За аналогічним алгоритмом трансформуються колективні уявлення мешканців ОРДіЛО. Історія України як предмет зникла з навчальних планів освітніх закладів ще в 2014 році, натомість викладають «Историю Отечества», що інтерпретує історію Донбасу в загальноросійському контексті. У липні 2016 року так звана міністерка освіти «ДНР» Лариса Полякова повідомляла: «Нині ми робимо пріоритетними два напрями: філологічну та воєнно-патріотичну освіту».

Системотворчим міфом так званих народних республік став ребрендований міф «Великої Вітчизняної війни». Цікава розвідка Дмитра Титаренка, що стосується інструменталізації політики пам’яті на теренах «ДНР» засвідчує вправність політтехнологів квазідержавного утворення, які спромоглися використати міф «Великої Вітчизняної війни» задля легітимізації «народної республіки», мобілізації населення навколо «обложеної фортеці». День Перемоги тут перетворився на ключовий елемент офіційного ідеологічного концепту, що зв’язав у єдине смислове ціле «Велику Вітчизняну війну» і так звану війну за визволення Донбасу від фашистської київської хунти. Встановлення нових пам’ятних днів, зокрема Дня Білих журавлів, вперше відзначеного 25 жовтня 2014 року, та запровадженого 6 грудня 2014 року Дня Георгіївської стрічки, закріпило результат. Одночасне відзначення офіційних свят РФ, зокрема «Дня Росії», покликане закріпити хіба що не на рівні рефлексів ключову тезу «У нас одна Родина — Россия».

 

Читайте також: Марк де Лоне: «Докорінна відмінність українського націоналізму від фашизму в тому, що він не висловлює бажання завоювати чужу територію, ствердитися за рахунок інших»

 

Історія як зброя


Під прикриттям риторики переможців впродовж поточного 2020 року відбулося капсулювання путінізму й конституційне закріплення його довічності. Синхронно розгортався наступ на інакомислення в усіх сферах суспільного життя, в царині історичного бачення зокрема. Дієвими агентами тиску на суспільство стали специфічні майданчики, такі як, скажімо «Изборский клуб», та ЗМІ. Карантину через пандемію COVID-19 світ завдячує тим, що святкування ювілею «Великої перемоги» не переросло у пропагандистську акцію світового масштабу, адже минулорічні підготовчі заходи були більш ніж багатообіцяльними. Заходи, які планували російські агенти soft power, виразно відрізнялися за ідеєю: тоді як світ відзначав 75-річчя завершення Другої світової війни, Росія святкувала 75-річчя «Великої перемоги», приписуючи її собі особисто.


У безкінечних розмовах про неприпустимість ревізії історії, паплюження предків, славу російської зброї і велич російської цивілізації, минуле і теперішнє Росії тим часом переведені в режим непримиренної суперечності. Вона не знімається еклектичним поєднанням символів та смислів російського абсолютизму, комунобільшовизму та ресурсного капіталізму в державних символах — гербі, гімні і стягу та політтехнологічному конструкті «русского мира». Антиглобалізаційний за риторикою російський неоімперіалізм перетворився на головне гальмо суспільного розвитку величезної країни. Адаптований до сучасних викликів державний гібрид, де, як і в радянські часи, атрибути лібералізму та демократії є лише прикрасою фасаду, що приховує авторитаризм, скував суспільство по руках і ногах. Вихід із цієї засадничої суперечності традиційно знайшовся у політиці та моралі подвійних стандартів. Приклад України, а нині — й Білорусі використовується для виправдання консервативного розвороту. За цих обставин війни історичних дискурсів перетворюються на універсальний інструмент повсякчасної негативної мобілізації, гуртування населення проти вигаданих ворогів та для боротьби за визначені владою ідеї. А крім того — на дієвий інструмент внутрішньої дестабілізації в сусідніх державах.


«Три кити» російської soft power — проблема російської мови, місія захисту закордонних співвітчизників та претензії на монополію в трактуванні імперської / радянської історії — надають Кремлю широкий арсенал важелів тиску на колишніх сателітів, хай то Естонія, що надумала перенести «Бронзового солдата», Латвія, що перевела шкільну освіту на державну мову, Чехія, що вирішила демонтувати пам’ятник Конєву, чи, зрештою, Україна, на якій вже давно «нема де тавра поставити».


Становище заручника ситуації непримиренності історичного погляду поневолювача та поневоленого може зрозуміти лише той, хто на собі відчув всі принади приватизації власної національної історії метрополією. Про це зокрема говорила лауреатка Європейської книжкової премії фінська письменниця Софі Оксанен: «Ми не можемо уявити, щоб Франція чи Британія втручалися у прагнення колишніх колоній написати свою власну історію, але Росія продовжує це робити, маючи свій план: намагаючись перешкодити країнам Східної Європи у написанні історії власними голосами, вона замовчує критику, націлену на неї, і поширює думку про те, що її колишні колонії належать до сфери впливу Росії».
Україна, що стараннями російських ЗМІ перетворилася чи не на alter ego, давно вже перебуває в самому епіцентрі війн історичних дискурсів, які правдиво є лише проєкцією війни за ідентичність. Власне, колишній метрополії ідеться про те, аби не втратити Україну. Аби на місці залежної колонії не постала самостійна у своєму ставленні до світу сучасного та минулого держава-нація. Тож центральним фронтом у війнах історичних дискурсів, що розгорнулися на пострадянських / посттоталітарних теренах і до яких залучена Україна, є не так дискусійні / скандальні епізоди / постаті / сюжети / ідеології, як ставлення до історичного спадку як такого.

 

Читайте також: Джордж Лібер: «Для користі українській справі треба вважати себе кимось на кшталт єзуїтів, іти у світ і досліджувати його»


Спадкоємець успадковує активи і пасиви, нагромадження і борги. Історичний спадок не буває лише героїчним чи всуціль провальним. Його не можна успадкувати, відкинувши все, що не подобається, як це зробили в 1917 році більшовики і як робить зараз Кремль. Йдеться ж бо не лише про територію та інституції, ідеться також про цінності, що покладаються в основу націє- і державотворення. Простими словами: не можна побудувати сучасну державу, використовуючи методи Леніна / Сталіна. Але також можна позбивати всі зірки на фасадах, перейменувати всі вулиці й міста, заборонити в законодавчому порядку пропаганду комунізму, але за незмінної ціннісної основи суспільного життя загроза комунобільшовицького / імперського / авторитарного реваншу ніколи не зникне. Саме це нині відбувається в Росії. Саме про це йдеться у відчайдушній боротьбі громадянського суспільства в Білорусі. З огляду на ситуацію, що склалася, не згасатимуть бої й на історичних фронтах. Навіть — передусім на історичних фронтах. Адже там готуються плацдарми чергового наступу на фронтах справжніх.

 

Покликання України


Серед неймовірної кількості викликів, котрі впродовж ближчої перспективи поставатимуть перед Україною, головним залишатиметься все ж завдання формування усвідомленого ставлення вирішальної більшості громадян України до 74-річного досвіду комунобільшовизму. Всі решта «больових точок» колективної історичної пам’яті є його похідними. Послідовний демонтаж комунобільшовицької парадигми вітчизняної історії — таким є завдання сучасного і прийдешніх поколінь істориків. Вони мають розібрати на первісні «пазли» дискурсивну історичну тканину і зібрати з них наближене до реальних подій полотнище, що віддзеркалює не лише візію правлячої партії, яка абсорбувала і перетравила на свій штиб життя в усіх його проявах. Не менш важливо зробити це максимально зрозумілим для пересічного українця. Бажано — донести до решти світу. Сьогоденні зовнішні та внутрішні виклики перетворюють це завдання на неабияке випробування, а зібрана наново картина минулого не звільняє від необхідності сьогодні працювати на достойне майбутнє. Тим паче що країна залишається в стані реальної, хоч і неоголошеної війни.


На історичному фронті тим часом слід не лише тримати оборону, а й розвивати власну стратегію. Не варто вигадувати жодних сенсів для виправдання своєї історичної долі, підлаштовуючи їх під уявлення і парадигми геополітичних сусідів, виправдовуючись за свою «молодість» і «вигаданість». Всі нації хтось колись вигадав як проєкт і проєкцію свого кращого (ідеального) майбутнього. Уявлені спільноти народжуються там і тоді, де і коли для цього визрівають передумови.
Українська нація — чи не єдина з тих, котрі волею долі увійшли в комуністичний експеримент як його активні учасники і співтворці — сповна розплатилася за свою ілюзію, випробувавши на собі всю руйнівну потугу комунобільшовизму. Українська нація зробила це, вистоявши зокрема у найбільших катастрофах ХХ століття — двох світових війнах, Голодоморі та Голокості — переживши тотальне розчарування комуністичною утопією, безліч принижень та нехтувань з боку «народної» влади, чи не найяскравіше оприявнене на сконі радянського ладу під час Чорнобильської катастрофи. Українська нація пройшла випробування неефективного пострадянського транзиту, що стагнував, і врешті знайшла в собі сили поставити на належну висоту питання Гідності та впритул підійшла до осмислення комуністичного експерименту як катастрофи планетарного масштабу. Виживши в умовах, які важко уявити, українці довели своє право на історичну та геополітичну суб’єктність. Знайти нову точку старту можна, лише підбивши підсумки попередньої епохи. Визнати, що низка втрат та жертв наших попередників були позбавлені сенсу, доведеться, долаючи відразу до невтішних висновків. Підсолоджувальною пігулкою може стати розуміння, що досвід пращурів у загальному підсумку спонукав людство стати кращим.

 

Читайте також: Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»


Вся історія української нації — це історія пошуку адекватних відповідей на виклики високого геополітичного масштабу. Це нація, яка вижила, відбулася і йде в майбутнє, перебуваючи в епіцентрі цивілізаційного розламу. Впродовж ХХ сторіччя територія України була полем протистояння світових систем і політичних проектів, що визначили саму суть цього етапу в історії людства. Від 1917 року Україна опинилися в епіцентрі світового геополітичного конфлікту. Комунобільшовицький експеримент — явище вищого онтологічного порядку, відповідальний за низку трагедій ХХ сторіччя, що врешті докорінним чином змінили карту світу. Однак водночас комунобільшовицький експеримент переформатував сутність світу: світу політичного і світу ментального. СРСР загалом, радянська Україна зокрема, були в серці пітьми, що розповзалася світом, поглинаючи світло, замінюючи його напівтонами темряви й замулюючи Слово словесним багном. Вирватися з її міцних пазурів, викрити всі її приховані страшні якості, зробити її повернення неможливим і врешті здобути справжню свободу — це і є місія і покликання України на поточному етапі світової історії. За це, власне, варто і доведеться боротися.


З трьох так званих східнослов’янських народів, виколисаних Руссю, лише український впритул підійшов до вирішення завдань суспільної модернізації. Довге ХХ сторіччя для України доходить точки неповернення, тоді як у Росії та Білорусі допоки не зрозуміло: ідеться про кризу розвитку чи занепаду. Українці ж, здається, готові до повномасштабного осмислення комунобільшовицького експерименту та його наслідків у своїй долі. Варто лише не втратити час.