Суспільство 2021-01-01 13:41 Юлія Бондар
  ▪   Стаття із спільного проєкту Тижня і Школи журналістики та комунікацій УКУ "За що відповідальна молодь"

Право бути українцем

Молодь із тимчасово окупованих територій переїжджає в Україну. Чому ми маємо їм у цьому допомогти?

Уявіть самопроголошену республіку. Територію захопили люди зі зброєю та почали встановлювати свої закони. Держави немає, порядку теж. Є війна. І є людина, якій 15 років. У неї є партнер чи партнерка, вони закохані і планують разом вступати до вищого навчального закладу. Вони думали про Харків, щоб була змога частіше приїздити до батьків. Чи про Київ, бо ширші можливості. А може, й про Одесу, бо море в Маріуполі брудне. Про війну вони не думали. А війна бере і перекреслює всі їхні плани на майбутнє. Їхні батьки залишаються в республіці, бо дітися нікуди, що робити — незрозуміло, а що відбувається в країні, де вони жили ще вчора — невідомо. Є лише нова реальність та люди зі зброєю.


Такою може бути реальність молоді на окупованих територіях.


Влітку 2020-го фейсбук палав: «вони сепаратисти», «хай їдуть у Росію», «вони привезуть сюди війну». Українці вирішували, що робити зі змінами до Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо особливостей вступу до закладів вищої освіти осіб з тимчасово окупованих територій Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Донецької та Луганської областей». Цей закон розширює можливості для вступників із окремих районів Донецької і Луганської областей (ОРДіЛО) та територій населених пунктів на лінії зіткнення — тепер вони теж можуть вступати за квотою-2 (обсяг бюджетних місць для вступників із тимчасово окупованих територій (ТОТ)), яка раніше поширювалася лише на абітурієнтів із Криму.

 

Читайте також: Інклюзивність. Передумова демократії


Але цю історію краще почати з цифр. Війна на Сході України почалася у 2014 році. Нині 2020-й, і в Україні налічується 1,45 млн внутрішньо переміщених осіб. Скільки з них молоді — невідомо. Відомо, що в цьому році майже 2000 випускників із ТОТ обрали Україну: 381 особа з Криму та 1572 — з ОРДіЛО. З 2016 року ця молодь має можливість вступати за спрощеною системою — без потреби здавати ЗНО. Цим займаються освітні програми «Крим – Україна» та «Донбас – Україна». За 4 роки вони збільшили кількість студентів із окупованих територій в українських закладах вищої освіти вдвічі.


Система працює, діти вчаться, війна триває. Що ж сталося цього року?


Частину українців обурила фраза «без ЗНО». Але є одне але: учні з ТОТ мали можливість вступати без ЗНО з 2016 року. Та цього року мешканці окупованих територій на пільгових умовах можуть вступати до вишів по всій території України. Раніше вони мали обмежений список закладів. До того ж «без ЗНО» не означає «без жодних іспитів». Для вступу абітурієнт має скласти ДПА з української мови та історії України, а також один фаховий іспит (залежно від обраної спеціальності).


Насправді єдине, що з нами сталося — це Росія. Хто хоче сьогодні жити так, як живуть у Донецьку, Макіївці чи Горлівці? Відповіді не треба. Тому будь-яке російське слово сприймається як куля. Будь-яка людина, що слухає російську музику, сприймається як представник ворожого табору. Будь-яка фраза зі словом «Росія» змушує нас закипати від ненависті. А тут президент вносить зміни в ЗУ «Про вищу освіту» і каже: давайте витягати нашу молодь. А люди чують лише: ваш ворог став іще ближчим. Бо коли ми почуваємося безсилими проти реального ворога — починаємо шукати іншу жертву. Однак розпалювання ворожнечі не змінить стан речей. Російські найманці стрілятимуть, президент записуватиме відео, а ми — все це рятуватимемо. І починати варто з молоді.

 

Читайте також: Коли простір без бар’єрів


Діти на окупованих територіях живуть у сюрреалістичних умовах. В їхнє життя прийшли радянське піонерство, поклоніння «царю» та заборона говорити українською. Вони живуть у геть іншому інформаційному просторі, де Україна згадується лише як ворог. Окупанти намагаються знищити українську ідентичність. До 2014 року 191 тисяча кримських школярів вивчала українську мову, після захоплення півострова РФ їх кількість скоротилася до 232 дітей. В дитячий табір «Артек» завозять зброю, а в школах ОРДіЛО проводять уроки «патріотичного виховання», де дітей вчать любити «русский мир». І цієї пропаганди не уникнути. Дитина, яка вирішила здобувати українську освіту, мусить робити це паралельно з російською. Окрім додаткового навантаження, повністю на її плечі лягає й підготовка до вступу. Вчителів української мови перепрофілювали на вчителів російської, а історію України переписали — «все зємлі ісконно русскіє». Правда в Росії є забороненою. Висловлювання «Крим — це Україна» коштуватиме 14 років ув’язнення. До всього, діти живуть у постійному стресі. Вони не говорять про плани на майбутнє, з однокласниками зустрічаються вже під час іспитів, а вчителям нічого не розказують. Центр прав людини ZMINA заявляє, що їм відомо про випадки, коли вчителі доносили на своїх учнів у ФСБ.


Загалом ця спрощена система була створена, аби підтвердити те, що учні з окупованих територій закінчили школу, адже Україна не визнає документів окупаційної влади. Інша причина — кордони. Російська Федерація видала закон, згідно з яким студент міг виїхати лише один раз. І постало питання: чи варто взагалі їхати, якщо ти не можеш повернутися. На кордоні вимагають додаткові документи, тримають по 3–4 години, розвертають, без кримської прописки не пускають додому — а дітям по 17 років. Це тільки Крим. На Донбасі ситуація гірша: потенційних студентів узагалі відмовляються пропускати. Озвучена причина — COVID-19. На всі прохання російські найманці мають одну відповідь: вступати треба у навчальні заклади республік. Попри це, молодь пробує виїхати на підконтрольну українській владі територію. Чому?


Логічні причини — на поверхні. По-перше, українські дипломи визнаються у всьому світі. По-друге, вони дають ширші можливості: працювати в будь-якому місті з конкурентною заробітною платою, подорожувати за кордон, подаватися на програми навчання в інші країни, безперешкодно пересуватися країною, брати участь у політичному житті.


Можна говорити і про емоційний чинник. Молодь, яка виїжджає з окупованих територій, вважає своєю державою Україну. І для них це можливість повернутися та продовжити будувати життя в своїй країні, а не в окупації.

 

Читайте також: Почуватися захищеним


Вони громадяни України. Люди, які ненавидять Україну, які повірили в те, що «Расія — велікая і могущєственная страна», ніколи не поїдуть і тим паче не пустять своїх дітей вчитися сюди. «Вони дивляться в інший бік. Ті, хто приїжджає сюди, готові пов’язати своє життя з Україною. На окупованих територіях молодь шість років живе в умовах комендантської години, злиднів, відсутності розваг та можливостей самореалізації. І коли людина потрапляє в Київ, Харків чи Одесу — вона відчуває колосальний розрив у рівні життя. І опинившись в українському місті з нормальною якістю життя, почне питати: а чому те, що рятує Росія, є повною дупою? Такі моменти допоможуть нам схилити цих людей на проукраїнський бік, якщо вони знаходяться в полоні певних стереотипів. Адже найкраща агітація — це рівень життя», — коментує Денис Казанський, учасник ТКГ в Мінську та донеччанин.


Це — наші люди. Їхні батьки можуть бути за республіки, Росію та Радянський Союз. Молодь уже має іншу думку. Їй менш притаманна ностальгія за тоталітарним минулим — тому з нею легше працювати. Нюанс теж є: сьогодні ми без проблем можемо мобілізувати молодь з ТОТ їхати в Україну, бо вони її пам’ятають. Діти, які пішли в перший клас, шість років живуть під окупацією. Але їх теж потрібно витягати. Якщо ми заблокуємо канали комунікації з окупованими територіями, потім нам буде складніше повертати їх до складу України. «РФ веде цілеспрямовану політику на знищення української ідентичності на Донбасі та в Криму. Вона максимально використовує освітні інституції, щоб викривлювати розуміння історичних та суспільно-політичних процесів. І йде серйозна боротьба за тих дітей, до яких у нас немає належного доступу», — пояснює проєктна менеджерка ЦГП «Альменда» Марія Суляліна.


Насправді Росія дає молоді безліч можливостей навчатися в РФ. На початку окупації дітям надавали додаткові стипендії, оплачували проїзд, дозволяли вступати без іспитів. Для мешканців ТОТ цей варіант легший, бо не існує жодного кордону між Кримом, ЛДНР та Росією. Але вони все одно обирають Україну. 

 

Катерина, 20 років, Донецьк — Київ:

Ми переїхали, коли я навчалася в 10 класі. Спочатку було важко, бо всі питання стосувалися війни. Мені здавалося, що всім байдуже, хто я, головне — звідки. Моєму брату казали, що він сепаратист. Йому було 11 років.


Інтегруватися було складно, адже через відсутність інформації у нас не було розуміння, що взагалі відбувається в Україні. Але й Донецьк моя сім’я завжди сприймала як українське місто. Тому я чітко визначила свою позицію: я — донеччанка, але моє місце в Україні.


І так, я вступила за квотою. На той момент у мене були серйозні проблеми зі здоров’ям через ситуацію, і мені поставили інвалідність. Думаю, що я заплатила достатньо велику ціну за своє безкоштовне навчання. Треба розуміти, що батьки, які «топлять» за Росію, ніколи не відпустять свою дитину вчитися в Україну. Так само і молодь, яка мріє про російське громадянство, не приїде. До того ж вступникам із окупованих територій потрібно складати іспити з української мови та історії України, тому їм набагато складніше. Багато хто не може виїхати через фінансову ситуацію, а не прихильність до республіки.


Інтеграцію краще робити через мистецтво та кіно — це сильні інструменти. Повертати через культуру, лідерів думок, різні інформаційні кампанії. І найважливіше — відновити інформаційний зв’язок із окупованими територіями. 6 років без українського телебачення — і будь-хто повірить у фейк про «поїдання хлопчиків». Адже Росія на Донбасі давно, просто тільки зараз вона ввела туди свої війська.

 

Орина Федорова, 20 років, Донецьк — Київ:

Мені було 14. Війна для мене почалася того дня, коли бомба впала на шкільний стадіон. Коли почалися воєнні дії в аеропорту, ми переїхали. Першою складністю був пошук житла — нам прямо говорили, що «донецьких» не хочуть поселяти. В школі нікому не говорила, звідки я. Була звичайною «новенькою».


Найважче було розлучатися з друзями і татом, які залишилися. Бачити їх один раз на рік було для мене недостатньо. Але в Києві було відчуття, що я на своєму місці. З негативом стикалася на вулиці: «донєцкіє», «панаєхавшиє», «сєпаратісти». Я не думала, хто винен. Я думала, що мене взяли і викинули з мого дому. Сам Донецьк я відпустила. Вигадала для нього таку метафору: Донецьк — це хлопець, який розбив мені серце. Не бачу сенсу до нього повертатися. Сьогоднішній Донецьк уже не мій. Київ тепер моє життя та мій дім. І якщо продовжувати метафору, то Київ — мій справжній друг, який допоміг почати нове життя.


Війна дала мені зрозуміти, що ми нічого не означаємо. Був час, коли я відчувала, що особлива, сама проти всього світу, але водночас зрозуміла, що нічого не вирішую. Людина без зброї нічого не означає.

 

Назар (ім’я змінено), 26 років, Луганськ — Старобільськ:

Я переїхав десь у 2016 році — мені тоді було 22. Мені потрібна була свобода, а там її немає. До цієї ситуації я не задумувався про свою ідентичність, але і прихильником Росії не був. Я просто жив. У 2014 році я зрозумів, ким є насправді. Адаптуватися було складно. Найбільша проблема — житло. Якщо ти не студент, житла в тебе немає. Спочатку жив у санаторії в Києві. Потім вибив собі комірчину.

 

Пізніше переїхав у Старобільськ, бо там мені запропонували роботу. Держава має опікуватися поселенням переселенців навіть у тому-таки Старобільську, де, по суті, нічого не відбувається. Все інше ми зможемо самі. З інтеграцією в саме суспільство проблем не було, а ось із житлом та роботою — ще й які. У Луганськ не повернуся, хіба коли його звільнять, але навряд зможу жити там попервах. Настрій республіки та комендантської години ще довго вивітрюватиметься.

 

схожі публiкацii