Суспільство 2021-01-12 11:36 Вікторія Малишева

Материнські дилеми в окупації

Чи можна компенсувати власній дитині життя в “ЛНР”

Іноді мені буває страшенно соромно перед власним сином, хоча насправді він цілком щаслива дитина. Власне, такими щасливими й бувають лише в дитинстві, коли все, що відбувається, ні з чим порівнювати, а єдиний наявний еталон досвіду — власний. Мій син щасливо сміється, щиро сумує, гаряче обіймає й натхненно чогось бажає, а плаче так, ніби кожна трагедія — найбільша в його житті. Одне слово, типовий для свого віку хлопчик — хіба, може, нижчий за зростом, аніж однолітки.

 

Скільки разів я писала листи незнайомцям, починаючи зі слів: «Виховую сина сама, ми живемо в Луганську, допоможіть нам». Сотні таких прохань летіли по всьому світу у 2014–2015 роках. Моя тодішня запеклість була такою само щирою, яким є сьогоднішнє щастя мого сина. Тоді я вважала, що ця війна — достатня причина для того, щоби просити людей про допомогу. Я не соромилася звертатись до незнайомців і пояснювати всім, що війна —  найбільша трагедія в житті.

Читайте також: Навіщо їм це

Іще влітку 2014-го я не любила власну дитину так сильно, як люблю її зараз. Мені здається, саме досвід цих важких років зробив нас ближчими. Тоді ні його народження, ані присутність у моєму житті не здавалися мені дивом. Хіба є у вагітності щось надприродне? А потім, коли ми стали одне для одного цілим світом, а сам світ довкола став вузьким, як вушко голки, я зрозуміла: усе, що нас оточує, — дивовижне. Народження дитини — найбільший подарунок у житті. Війна — шлях до себе. Скрутні життєві обставини — випробовування особистості, а також нові можливості.

 

Мама казала тоді: «Вам треба виїжджати». Вона часто це повторювала, але я вперта, як і мій син. Тому постійно чекала на щось: на знаки, на чиюсь підказку. А які тоді могли бути підказки, коли кожен вирішував сам за себе? І ми залишились у Луганську, щоб не розлучатися, бо мама виїжджати нікуди не хотіла. Я думаю, це перша з моїх провин перед сином, бо сам він іще не був здатним щось вирішувати. А потім настало спекотне літо: ліжко, вовняний килим під щокою, знову ліжко, килим під вікном, сирий льох без світла, знову килим… Ми постійно стягали дитину з ліжка на підлогу, щоб по черзі накривати собою під час обстрілів. Спека й задуха були неймовірними. Удень я лежала поруч і читала йому дитячі книжки — усі, що були в нас удома. А вночі, коли ми вкотре стягували малюка на підлогу, він іноді розплющував очі й так щиро дивися на нас без сліз, як дивляться на тих, кому довіряють найсильніше у власному житті. Зараз, коли я знову чую ті дитячі віршики, мої очі стають вогкими, і це, здається, на все життя. Англійські віршики в перекладі Маршака стали своєрідним епіграфом того літа.

Читайте також: Територія «чесності» 

Потім я пішла працювати. Доволі легко знайшла роботу, відносно неважко влаштувалася. Кожнісінького дня з ранку до вечора я працювала, а мій син залишався з мамою — для садочка він був іще замалим. Я приносила хліб у сумці, а іноді й масло, яке ми потай виносили з їдальні, а близькі чекали на мене цілими днями. Божевільні пів року, коли я зривала свій настрій на синові, який так чекав на мене довгими днями… Не знаю, коли я почала це розуміти. Може, коли ми вдвох гуляли й говорили, хоча, здається, у наших бесідах він завжди був для мене дорослим співбесідником, із яким я радилася, товаришувала, ділила сльози й таємниці. Може, тоді я почала розуміти, що якби не війна, ми ніколи не стали би такими близькими, я не стала би такою матір’ю, а він — таким мені потрібним, бо і я постійно була йому потрібною.

 

Траплялися ситуації, коли я використовувала власну дитину — і так тоді робив багато хто. Нас пропускали двох без черги, ми проходили кордони і блок-пости. Ми знімали пенсію моєї мами, ми ходили у справах — і це були наші справи, але я штовхала візочок, у якому сидів мій син. І навіть тоді ми були швидше друзями, аніж родиною. Якось перед Новим роком ми рушили у Станицю Луганську: літній складний візок, малий хлопчик у ньому й великі сумки на ручках. В автобусі ніхто не поступився нам місцем, бо тоді кожен був сам за себе. Коли я поставила візок, щоб дістати документи, він перекинувся назад під тягарем сумок, і мій син лежав у ньому на спині та дивився в небо. Він не вдарився, бо сумки не дали йому впасти на землю, і стали ніби буфером між візочком і твердою поверхнею.

Читайте також: Тоді й тепер

Одним із перших слів, яке він вимовив, було дивне слово зовсім не з нашого лексикону: «комбат». Я тоді постійно слухала місцеве радіо, а там безперестанно крутили пісню російського гурту «Любе». Я боялася, що після того літа між підлогою та льохом він уже не зможе бути нормальним. Хтось із тих, кому я писала про допомогу, починав мені радити: «Вам треба виїхати і звернутися до лікаря». Але ж я просила лише їжі, а не порад.

 

Тепер усі ці роки я компенсовую власній дитині те літо. Хоча, здається, мій син ніколи не мав на мене жодних образ. Він певен, що його матір найкраща у світі, найкраща в усьому Всесвіті. Колись приятель написав мені, що я могла би створити своїй дитині іншу реальність навіть у Луганську. Він пригадав мені ту італійську кінострічку, в якій батько й син опинилися у концентраційному таборі, а батько зміг перетворити все на гру. І я почала гратися з сином у таку саму гру, в якій немає випробувань, а є лише досвід. Є небо, річка, багато повітря й дерев, є квіти лише для нас, є цілий світ для нас, навіть якщо ми цієї миті перебуваємо в окупованому та ізольованому Луганську. Є безліч книжок, що відкривають нам нові країни, багато фільмів, завдяки яким ми мандруємо світом, і чимало історій, які ми постійно переказуємо одне одному. І чомусь я плачу щоразу, коли мені передають щось для дитини — від солодощів до хлопчачого рюкзака.

 

Іще на початку літа 2014 року я мало знала про любов. І сама любов для мене була іншою. Зараз, думаю, я знаю, що це. Це ніби стержень, основа всього. І якщо ця основа в житті є, то можна подолати безліч випробувань. Я багато думала про те, як склалося б наше життя, якби ми звідси виїхали. Я працювала би цілими днями, дитина ходила би в дитячий садок. Ми рідко бачилися б, спілкувалися б уривками, мріяли побачити бабусю й разом податися у відпустку. Але ж хіба не щастя просто бути разом? І хіба не найбільша провина — позбавити власну дитину вибору іншого майбутнього в житті?