Історія 2021-01-19 11:36 Гирич Ярослав

Битва за 270 виборників. Як у США обирають президента

Історичні витоки, еволюція та хитросплетіння американської системи президентських виборів

У листопаді 2020 р. у США пройшли 59-ті вибори Президента. 14 грудня, за сорок один день після всенародного волевиявлення, у столицях штатів відбулася формальна процедура розподілу голосів представників регіонів. Колегія виборників підтвердила вибір громадян та перемогу демократів. Тимчасове захоплення Капітолію мітингувальниками на один день зсунуло наступну за ліком юридичну процедуру. 7 січня 2021 р. Конгрес офіційно сертифікував та затвердив розподіл голосів виборників: 306 на 232 на користь демократа Джозефа Робінетта Байдена молодшого. Наразі другий в американській історії лідер-католик готується 20 січня 2021 р. скласти присягу та увійти до Білого дому.

 

Колегія виборників

 

Так історично склалося, що Президента США обирають не всенародним голосуванням, а через механізм Колегії виборників (US Electoral College). Переможець має набрати просту більшість голосів електорів. Сьогодні – це 270 осіб. Виборники представляють штати, а тому їх голосування має продемонструвати дотримання принципу регіонального консенсусу. Кількість електорів збільшувалася разом з територіальним та демографічним зростанням Сполучених Штатів. Спочатку їх було 69, а після 1964 р. – незмінно 538. Число виборників майже повністю збігається з кількістю представників штату в обох палатах Конгресу. На один штат може припадати від 3 до 55 делегатів. Після чергового перепису населення квоти виборників можуть перерозподіляти між регіонами США. Президентські вибори відбуваються в один тур. Оскільки визначальним показником є голоси виборників, то переможцем може стати кандидат, що не отримав половини голосів громадян. Вісімнадцять разів президентом США ставала особа, що отримала менше 50 % голосів на всенародному голосуванні. Гровер Клівленд, Вудро Вільсон та Білл Клінтон – двічі.

 

Читайте також: Що чекає на Америку після Трампа

 

Головна особливість американських виборів полягає в тому, що голоси виборників від того чи іншого штату розподіляються не пропорційно результату кандидатів. Вони повністю відходять особі, яка набрала найбільше голосів. Принцип «переможець забирає все» (winner takes it all) діє у 48 штатах та окрузі Колумбія. Штати Мен і Небраска поділені на п’ять округів, у кожному з яких звитяжця визначають окремо. 

 

Виборники не голосують на власний розсуд. Голоси представників штатів автоматично зараховуються за того чи іншого кандидата. Фактично виборник виконує церемоніальні функції та є математичною одиницею в електоральному процесі США. За таких умов, у кожному зі штатів голоси, подані за кандидатів, що не посіли перше місце де-факто перетворюються на «зайві». З огляду на цей факт, претенденти на найвищу посаду у владній ієрархії США дотримуються своєрідної тактики.

 

Парламентські дискусії щодо встановлення результатів виборів 1876 р.

 

Сучасна двопартійна система сформувалася у середині ХІХ ст. Дуже рідко в змагання демократів та республіканців втручається третя сила. Востаннє це сталося 1968 р., коли представник Американської незалежної партії Джордж Воллес здобув перемогу у п’яти штатах та 46 голосів виборників. За умов чіткого розподілу симпатій більшість штатів традиційно підтримують «свого» кандидата. Такий регіон політологи називають безпечним або надійним (safe state). Натомість штати, у яких розрив між кандидатами є незначним, відносять до групи непевних або ж хитких (battleground state, swing state). Перед стартом кожного виборчого марафону соціологи вираховують склад означеної групи регіонів, кількість яких може коливатися від шести до тринадцяти. На виборах 2020 р. їх було одинадцять: Айова, Вірджинія, Вісконсин, Джорджія, Колорадо, Міннесота, Мічиган, Невада, Нью-Гемпшир, Огайо, Пенсильванія, Північна Кароліна, Флорида. Окрім того, завдяки змішуванню червоного та синього кольорів (партійні барви республіканців та демократів) на електоральних мапах, такі штати іноді називають «фіолетовими». Саме на них фаворити перегонів й концентрують свою головну увагу. Ціною перемоги є всі голоси виборників штату, а конкурент залишається ні з чим. Часто такі штати відіграють ключову роль у американських виборах.

 

Читайте також: Дев'ять кроків Байдена

 

Концепція непрямих виборів, коли лідера країни обирають штати, а не виборці, завдячує своїй появі батькам-засновникам США. Александр Хемілтон, перший міністр фінансів США, побоювався, що прямі вибори призведуть до охлократії й хаосу. Менші штати не хотіли позбутися політичного випливу на користь густонаселених регіонів. На Конституційному конвенті пропонували сім варіантів виборів Президента. Було знайдено компроміс між всенародним голосуванням і виборами лідера нації у Конгресі. Вирішальне слово було за адвокатом з Філадельфії Говернером Моррісом, якого вважають «батьком американської конституції». 8 вересня 1787 р. за його пропозицією до другої статті в проекту Основного Закону США увійшла норма про механізм колегії виборників. Творці Конституції вважали, що така система здатна забезпечити регіональний консенсус. Американська модель непрямих виборів враховувала європейську практику. Окремі виборчі інституції існували в Священній Римській імперії (колегія курфюрстів обирала імператора), Папській області (конклав кардиналів обирав папу) та Речі Посполитій (елекційний сейм обирав короля). Згодом, американську систему виборів запозичили країни Латинської Америки. Тривалий час у такий спосіб обирали президентів Аргентиини (1853 – 1949), Парагваю (1870 – 1943) та Чилі (1828 – 1925). Сьогодні, виборники зі складу парламентарів визначають очільника Пакистану. 2024 р. аналогічну систему планують запровадити в Грузії.

 

Перший збій системи

 

У перші роки американської незалежності штати делегували виборників, кожен з яких був наділений двома голосами. Переможець ставав президентом, а особа, що посіла друге місце – віце-президентом. Вже під час четвертих виборів у жовтні-грудні 1800 р. виникла перша криза виборчої системи. Причиною стала конкуренція між правлячою федералістською та опозиційною демократично-республіканською партією. Чинний президент Джон Адамс посів третє місце. Стараннями партії влади виникла патова ситуація: однопартійці Томас Джефферсон та Аарон Берр набрали по 73 голоси виборників. Опозиціонери висували Джефферсона на найвищу посаду, тоді як Берр претендував на віце-президентство. Однак, після оголошення підсумків голосування, Берр не зважив на партійну дисципліну й несподівано для демреспубліканців не відмовився від претензій на Білий дім.

 

На випадок якщо виборники не виявляли переможця, батьки-засновники передбачили втручання нижньої палати Конгресу. Депутати Палати Представників формували спеціальну комісію з репрезентантів штатів. Політичну кризу розв’язали не одразу. Лише 16 лютого 1801 р., з тридцять шостої спроби новим Президентом США обрали Томаса Джефферсона. Події 1800 р. історик Ден Сіссон і політичний оглядач Том Гартманн називають революцією, а переможця всенародного голосування Джефферсона – рятівником країни від тиранії. Відбувся унікальний в тогочасній політичній практиці випадок мирної зміни влади завдяки виборам та визнання чинним лідером власної поразки.

 

Щоб уникнути повторення електоральної кризи, конгресмени 1804 р. ухвалили дванадцяту поправку до Конституції. Відтепер виборники голосували окремо за президента й віце-президента. Претендент на найвищу посаду обирав віце-президента собі сам. У разі рівності голосів виборників переможця з поміж двох претендентів мали обирати в Палаті Представників. Після ухвалення цього рішення у визначення остаточних підсумків виборів парламент втручався ще двічі.

 

  

Вони перемогли на всенародному голосуванні, але не змогли потрапити до Білого дому. 1 - Самюел Тілден. 2. Елберт Гор 3. Гілларі Клінтон.

 

За двадцять років демократично-республіканська партія залишилася єдиною в країні. Проте всередині партії йшла міжфракційна боротьба між групою держсекретаря Джона Квінсі Адамса (національні республіканці) та прихильниками сенатора Ендрю Джексона (джексоніанці). На виборах 1824 р. жоден з чотирьох претендентів-однопартійців не одержав потрібної кількості голосів виборників. Найкращий результат показав Ендрю Джексон, який здобув підтримку 99 виборників (було необхідно 131) та 41,4 % голосів на всенародному голосуванні. Конгрес віддав перевагу кандидату, який посів друге місце. Визначальною стала позиція спікера Палати представників Генрі Клея, якому Адамс пообіцяв посаду держсекретаря. Син другого за ліком очільника країни – Джон Квінсі Адамс став шостим президентом США з мінімальним результатом – 30,9 % виборців. Ці вибори були останніми, коли частина штатів (шість з двадцяти чотирьох) не проводили всенародного голосування. Лідер перегонів Ендрю Джексон зміг відігрався на наступних виборах. 1828 р. він переміг Адамса, став сьомим президентом США та засновником сучасної Демократичної партії.

 

Перегони 1876 р. вважаються найбільш брудними в історії країни. Вже два десятиліття у США домінувала республіканська партія. Президент Улісс Грант, який очолював країну з 1869 р., не зміг заручитися підтримкою однопартійців та парламентарів у намірі йти на третій термін. Корупційні скандали роз’їдали правлячу республіканську партію. Це спричинило відставку двох віце-президентів. Останні два роки перед виборами ця посада залишалася вакантною. Потенційні наступники Гранта – партійні «важковаговики» також були заплямовані хабарництвом. Тому республіканці обрали маловідомого широкому загалу Ратефорда Хейза – губернатора Огайо та бригадного генерала часів громадянської війни. Економічна криза, що тривала з 1873 р., посилювала невдоволення громадян. Це значно підвищувало шанси опозиційної демпартії перервати домінування республіканців. До того ж, демократична партія виступала за завершення реінтеграції південних штатів, що тривала з 1865 р. та обмежувала їх внутрішнє самоврядування.

 

Читайте також: Чому Байден не Обама

 

На виборах демократ Семюел Тілден здобув 50,9 % голосів та випередив опонента на 254 235 бюлетенів, що склало 3 % голосів. Також мав підтримку 184 виборників. Для перемоги не вистачало одного голосу. Натомість його конкурент, республіканець Ратефорд Хейз точно міг розраховувати на 165 виборників. За таких обставин вирішальну роль у визначенні переможця мали відіграти 20 голосів у чотирьох «хитких» штатах, де кожна зі сторін бачила себе переможцем. Попри те, що Хейз визнав свою поразку, республіканці не здавалися. У спірних штатах з метою перерахунку вдалися до адміністративного тиску (Орегон) або навіть введення федеральних військ (Луїзіана, Південна Кароліна, Флорида). Саме ці двадцять виборників відкривали Хейзу шлях до Білого дому. Проте місцева влада зазначених штатів про всяк випадок надіслала до Вашингтону по два підсумкові протоколи з діаметрально відмінними результатами.

 

Нижня палата Конгресу, контрольована демократами, підтримала Тілдена. Натомість Сенат, де більшість мали республіканці – Хейза. Для розв’язання політичної кризи парламентарі та представники Верховного Суду сформували спеціальну Виборчу комісію. У комісії перевагу мала правляча партія, що вплинуло на її остаточні висновки. 2 березня 1877 р. Конгрес затвердив Хейза новим американським очільником. Демократи погодилися на його президентство за умови завершення політики Реконструкції та остаточне виведення військ з південних штатів. Щоб знизити вплив парламенту на встановлення результатів виборів 1887 р. було ухвалено спеціальний закон, що регламентував порядок зарахування голосів виборників.

 

Нові електоральні казуси

 

Після цього ще тричі мали місце арифметичні парадокси, коли переможець всенародного голосування програвав битву за регіони. Так, 1888 р. чинний, двадцять другий за ліком президент, демократ Гровер Клівденд не зміг переобратися на другий термін попри перевагу в 90 596 голосів. Натомість його опонент, республіканець Бенджамін Гаррісон здобув комфортний гандикап у колегії виборників – 233 проти 168 голосів. За чотири роки Клівленд переміг на виборах й повернувся до Білого дому вже як 24 президент США.

 

Читайте також: Девід Кремер: «Україна стала жертвою політичних дебатів у США саме тоді, коли нам слід було її значно більше підтримувати»

 

Наступний казус виник за 112 років – на 54-х виборах у листопаді 2000 р. За підсумками всенародного голосування республіканець Джордж Вокер Буш поступився демократу Елберту Гору на 543 895 голосів. Доля виборів залежала від Флориди, де призначили перерахунок. Рішенням Верховного суду 12 грудня 2000 р. заново рахувати голоси припинили. Перевага Буша в межах п’ятнадцятимільйонного штату склала 537 голосів. Усі 25 флоридських виборників автоматично відійшли республіканцю. У підсумку Буш переміг з незначною перевагою – 271 проти 266 голосів виборників. Драматичний фотофініш 2000 р. яскраво показав головний недолік системи. Півтисячі голосів у одному штаті нівелювали півмільйонну перевагу в масштабах цілої країни. 2016 р. ситуація вкотре повторилася. Дональд Трамп програв Гілларі Клінтон 2 868 686 голосів, але краще попрацював у ключових регіонах. Голоси виборників розподілилися на користь республіканця (304 проти 227) і зробили його 45-м президентом США. Після перемоги Трампа редакція New York Times назвала виборників «архаїчним механізмом», який пригнічує волю більшості виборців.

 

Вперше змінити електоральну систему на користь загального голосування спробував Ендрю Джексон 1829 р. З того часу до Конгресу надійшло понад 700 подібних ініціатив. Найближче до скасування інституту виборників наблизилися 1969 – 1970 рр. Тоді, законопроект Емануеля Селлера здобув підтримку Палати представників, але провалився в Сенаті.

схожі публiкацii