Економіка 2021-01-23 11:26 Крамар Олександр

Локдаун безвідповідальності

Яку ціну платить Україна за відсутність стратегічного підходу у влади

Чинна українська влада й далі продовжує імпровізувати, хао­тично реагуючи на поточні сигнали замість реалізації продуманих стратегій розвитку й попередження загроз. Зокрема, наштовхнувшись на негативну реакцію суспільства на запроваджений із 8 січня недолокдаун, чиновники в «пожежному» порядку заходилися інтерпретувати його особливості, попри явну абсурдність більшості запроваджених норм навіть для самих представників владної команди.
Президент України Володимир Зеленський у притаманному йому останнім часом образі захисника українців від створених його ж командою проблем звернувся до уряду з проханням якнайшвидше вийти з детальною презентацією всіх обмежень, «щоб бізнес розумів, як він може працювати, а також щоб уникнути непорозумінь між владою та людьми». У відповідь урядовці заходилися переконувати, що в Україні обмеження значно м’якші, ніж у європейських країнах: немає комендантської години, працює громадський транспорт, дозволена робота кіосків, продаються продукти харчування й побутова хімія. Та й узагалі уряд дав можливість попрацювати й заробити під час свят, щоб накопичити ресурси для проходження карантину.


При цьому у владі ніби й не розуміють, що проблема якраз у тому й полягає, що, на відміну від європейських країн, український локдаун є несистемним та позбавленим сенсу, який він має на Заході. Адже там нехай і суворіші обмеження мають цілком зрозумілу мету та супроводжуються щедрими пакетами компенсацій для бізнесу та громадян.

 

Читайте також: Бюджет між словом і ділом


В Україні ж мобільність людей, які продовжують необмежено користуватися громадським транспортом, нехтувати масками чи збиратися в компаніях нехай і поза межами спеціалізованих закладів розваг чи харчування, насправді дуже мало обмежена порівняно з «міжлокдаунним» періодом. Як і неможливо знайти логічного пояснення, чому відвідування магазинів промтоварів із дотриманням маскового режиму чи тим паче придбання цих товарів на тих самих касах продуктових крамниць більш небезпечне з точки зору поширення ковіду, аніж користування громадським транспортом або відпочинок на курортах, які продовжують працювати. Проте нібито менший масштаб обмежень слугує виправданням для держави, яка прагне обійтися мінімальним пакетом не так компенсацій, як фактично відкупу від бізнесу і громадян, зайнятих у тих сферах економіки, які найбільше зачепила пандемія. При цьому їх залишають наодинці з проблемами, які створив карантин.

 

Відкладене рішення


Насправді гостра необхідність у локдауні відчувалася наприкінці листопада і в грудні. І стала вона наслідком багатомісячної свідомої бездіяльності влади у підготовці медичної системи до прогнозованого зростання потреби в госпіталізації важкохворих. Як тут не пригадати виступ міністра охорони здоров’я у парламенті 3 листопада, коли замість пояснення причини провалу підготовки він малював апокаліптичні картини і констатував, що «як би ми не намагалися збільшити кількість ліжок, все одно є межа, і якщо заповненість сягне 100%, нам доведеться застосувати активацію протоколу медичного сортування з пріоритетом надання медичної допомоги хворим із більшими шансами на виживання. Це означатиме, що наша медична система не витримала».


І справді, злива повідомлень у ЗМІ та соцмережах про відсутність забезпечених киснем та медичним персоналом ліжкомісць і, як наслідок — про численні випадки відмови у госпіталізації спостерігалася не лише у листопаді, але й безпосередньо перед новорічними та різдвяними святами. Про такі випадки масово повідомляли й офіційні особи з органів влади на місцях як на заході, так і на сході країни. А залучені до лікування хворих інфекціоністи в ефірах загальнонаціональних телеканалів визнавали, що найефективнішим варіантом дій на випадок відмови у госпіталізації залишається пост у соцмережах.

 

Читайте також: Тягар нерозв’язаних проблем


Саме тоді експерти наполягали на необхідності запровадження карантину, щоб зменшити навантаження на не підготовлену завчасно медичну систему. Однак наштовхнувшись на негативну реакцію бізнесу на локдаун напередодні та під час новорічних свят, влада не наважилася його запровадити, відтермінувавши обмеження на січень. А щоб обґрунтувати це відтермінування, було запущено механізми штучного приховування критичної ситуації в медичній системі, яка саме тоді й спостерігалася. З кінця листопада в рази зменшилася кількість тестувань, особливо за межами столиці та міст-мільйонників, жорсткішими стали змінені критерії госпіталізації, значно почастішали повідомлення про відмову в ній.
Внаслідок цього почала стрімко зростати кількість важкохворих та їх співвідношення із кількістю підтверджених тестами випадків ковіду, чисельність яких навпаки стрімко пішла на спад. Якщо станом на 27–28 листопада в Україні було зроблено відповідно 72,8 та 67,3 тисячі тестувань та виявлено 16,2–16,3 тисячі підтверджених випадків захворювання на СOVID-19, то станом на 11 січня кількість тестувань зменшилася до 16 тисяч, а виявлених за його результатами підтверджених випадків до 4,3 тисячі. Дарма, що таке зменшення ілюзорне і майже не вплинуло на кількість госпіталізацій та офіційно зафіксованих летальних випадків (див. «Математика пандемії»).


Однак якщо мета полягала у поліпшенні динаміки захворюваності та обґрунтування можливості відтермінування локдауну на січень, то її цілком було досягнуто. Формально, за даними міністра охорони здоров’я Максима Степанова, на початок січня в наявності було понад 55 тисяч ліжок, забезпечених киснем, причому близько 35 тисяч із них наразі нібито вільні. А їх завантаженість не перевищує 50% у жодній з областей України.

 


Хоча насправді на тлі переможних заяв представників влади маємо не спад захворюваності, а просто менш помітне, а отже, й неконтрольоване її зростання. Фактично система тестування просто перестала бути інструментом виявлення ковіду — тепер вона показує лише найважчі випадки хвороби. Про те, що зменшення захворюваності на COVID-19 є наслідком різкого скорочення кількості тестувань, а не реального зменшення чисельності хворих, свідчить зростання госпіталізацій. Якщо 27–28 листопада було 2070 і 1639 госпіталізацій відповідно, то 11 січня при нібито у чотири рази меншій кількості підтверджених випадків хвороби — 1370 госпіталізацій. А станом на 9 січня при 4,8 тисячі підтверджених тестами випадків і взагалі зафіксовано понад 2,4 тисячі госпіталізацій. Занепокоєння цим фактом не приховували і в МОЗ. Зокрема головний санітарний лікар Віктор Ляшко визнав, що зменшення статистики захворюваності на COVID-19 не повинно вводити в оману, оскільки навантаження на систему залишається стабільно високим, як і відсоток зайнятості ліжок у відділеннях інтенсивної терапії.

 

Уникнути відповідальності


Відповідаючи на критику за обмеження в можливості придбати шкарпетки в продуктовому магазині, міністр охорони здоров’я Максим Степанов сказав, що в українців було достатньо часу, щоб підготуватися до локдауну і завчасно купити необхідні речі. Проте водночас очолюване ним міністерство та уряд загалом протягом 2020 року втрачали час і можливості, щоб стримати темпи поширення ковіду і підготуватися до пікових навантажень на систему охорони здоров’я.
Нехтуючи міжнародним досвідом та рекомендаціями ВООЗ, влада, починаючи з весни, свідомо блокувала процес виявлення усіх можливих носіїв інфекції та провокувала неконтрольоване її поширення країною. Цьому тривалий час заважали інструкції МОЗ щодо критеріїв виявлення осіб, які підлягають тестуванню на ковід. Зокрема для цього необхідно було мати історію подорожей за кордон чи контакту з підтвердженим хворим. У результаті відбувалося штучне гальмування тестування хворих та унеможливлювалися виявлення та ізоляція контактних осіб. З різних куточків країни надходили повідомлення про відмову від тестування громадянам, які підозрювали у себе COVID-19 та мали симптоми респіраторних захворювань, але в яких не було підтвердженої пневмонії. Факт численних звернень з приводу відмови у проведенні ПЛР-тестування були змушені визнати у МОЗ, проте продовжили обмежувати підстави для забору аналізів.


Пояснення в усій своїй красі виявиться пізніше — наприкінці листопада 2020 року, тобто через вісім місяців після ухвалення рішення про запровадження весняного локдауну, на забезпечення лабораторій МОЗ та закупівлю засобів індивідуального захисту було використано лише 20% передбачених коштів — 0,8 із 4 млрд грн. В уряді заощаджували закладені на проведення тестувань копійки, ігноруючи при цьому значно більші втрати бізнесу та громадян і навіть бюджету через локдауни. Загалом же, за даними Мінфіну, станом на 23 жовт­ня — через сім місяців після запровадження першого локдауну (!) — з Фонду боротьби з COVID-19 на сферу охорони здоров’я із 66 млрд грн було використано лише 5,8 млрд грн, тобто менш ніж 10% усіх ресурсів фонду. З них на субвенцію місцевим бюджетам для забезпечення лікарень киснем — від якого передусім і залежала змога надати допомогу хворим — на той час узагалі було спрямовано менше 1% бюджету Фонду, а саме 571 млн грн (при 1,5 млрд грн, передбачених на ці цілі). В останні місяці року більша частина коштів, наприклад на кисень, була в пожежному порядку начебто таки освоєна. Однак зроблено це цсе одно було занадто пізно.

 

Читайте також: ОВДП: крок вперед, два назад


Приблизно тоді ж під час виступу у Верховній Раді міністр охорони здоров’я повідомив, що МОЗ лише «почало проводити» роботу щодо залучення лікарів інших спеціальностей, студентів закладів вищої освіти та інтернів до боротьби з ковідом. І це на тлі того, що, за даними Держстату, навіть без них середньооблікова кількість штатних працівників у системі охорони здоров’я з березня 2020 року до початку жовтня зменшилася на 26,5 тисячі фахівців. Цієї кількості співробітників із запасом вистачило б для забезпечення кваліфікованого нагляду за хворими на COVID-19 за умови належної перекваліфікації і підготовки за ті пів року, які були у влади. Фактично, це по одному співробітнику на кожні два-три ліжка.

 

Однак кадровий голод у закладах охорони здоров’я став ще й наслідком реальної незахищеності медиків. Адже попри деклароване піклування про лікарів, які можуть постраждати під час виконання своїх обов’язків, ще з весни спостерігалися проблеми з виплатою передбачених для них доплат. А надані гарантії взагалі виявилися фікцією. Лише у січні 2021 року уряд вирішив спростити процес надання допомоги родинам медиків, померлих від COVID-19. Констатувавши, що з понад 170 розслідувань, які відбулися відповідно до чинних процедур, лише 30% підтвердили факт, що медик захворів на робочому місці, а отже, його родина може розраховувати на компенсацію. Тож спостерігаємо не породжені об’єктивними факторами проблеми, а результати тривалої байдужості владної команди. Адже підготовку і перекваліфікацію лікарів та іншого медичного персоналу потрібно було починати навесні, а не на піках захворюваності.


А отже, й загроза колапсу медичної системи, яка начебто й змушує владу в Україні вдаватися до руйнівних для бізнесу карантинів — це не фактор, який несподівано виник під час першої хвилі навесні 2020-го, а наслідок свідомої і системної бездіяльності чинної влади.

 

Скупий платить двічі


Отже, саме прикриваючи багатомісячну бездіяльність у підготовці системи охорони здоров’я до пікових навантажень, представники влади змушені були вдатися до січневої імітації локдауну. Він, попри свою абсурдність та об’єктивно невисоку ефективність у зменшенні захворюваності (що визнають і в МОЗ, яке навпаки прогнозує її зростання у найближчі тижні), уже призвів до цілком реальних і некомпенсованих втрат для низки галузей і сотень тисяч представників малого бізнесу і зайнятих у них працівників.

 

Наприкінці листопада 2020 року, тобто через вісім місяців після ухвалення рішення про запровадження весняного локдауну, на забезпечення лабораторій МОЗ та закупівлю засобів індивідуального захисту було використано лише 20% передбачених коштів — 0,8 із 4 млрд грн


А загалом шкода для економіки від карантинних заходів лише протягом 11 місяців з березня 2020 року може бути оцінена в десятки, а то й понад сотню мільярдів гривень. Нагадаємо, що ВВП 2019 року становив 4 трлн грн, а на 2020-й очікувався приблизно 4,5 трлн грн. Відтак 1% втраченого навіть офіційного ВВП — це понад 40 млрд грн. Однак за підсумками 2020 року НБУ очікує його спад на рівні 6%, і знач­на частина цього — наслідок карантинних обмежень.
Проте оскільки найбільше постраждав саме малий, мікробізнес та самозайняті в сфері обслуговування, яка у нас найбільш тінізована, то реальні втрати є значно більшими, аніж офіційні цифри. А ще ж є витрати держави бодай на мінімальні компенсації тим, хто втратив засоби до існування чи значну частину доходів через карантинні обмеження. З березня 2020 року так само йдеться не про один десяток мільярдів гривень, які довелося забрати з тих секторів економіки, які продовжили працювати та утрималися на плаву, хоч і не без втрат.

 

Читайте також: Економічний прогноз. Погляд експертів і бізнесменів


Натомість не було здійснено заходів вартістю значно меншою, які забезпечили б ефективне стримування коронавірусу та завчасне розширення спроможності медичної системи до зростання захворюваності. Хоча завчасне і поетапне вирішення названих проблем охорони здоров’я протягом весни—осені 2020 року, бодай у межах спеціально виділеного навесні фонду, цілком могло би зняти потребу у запровадженні будь-яких локдаунів. Це дозволило би зменшити відчуття невизначеності, яке стримувало й продовжує гальмувати ділову активність разом з іншими невирішеними проблемами української економіки, про які вже писав Тиждень.


Понад те, дії влади останнім часом свідчать, що більшість уроків не засвоєно й досі. Особливо ж тих, які лише проявилися на прикладі проблем, що їх спровокувала пандемія, однак мають набагато ширше значення.


Наприклад, ще навесні стало зрозуміло, наскільки небезпечною є ситуація, коли в країні відсутні виробництва, що мають забезпечувати основну частину внутрішніх потреб у підготовці медичної системи до пандемії ковіду. Тоді йшлося насамперед про апарати штучної вентиляції легень, обладнання та реагенти для проведення медичних аналізів, та навіть такі, здавалося б, дрібниці, як респіратори, одноразові маски та інші засоби захисту. В критичних умовах ці товари виявилися переважно недоступними, а здоров’я українців та здатність продовжувати нормальну економічну діяльність в умовах пандемії опинилися в заручниках від доброї волі інших держав. Однак замість того, щоб зробити висновки, влада тривалий час вичікувала. Відтак уже восени це доповнилося іншою рукотворною проблемою, що увиразнилася через відсутність необхідної підготовчої роботи за пів року — дефіцит забезпечених киснем ліжок, самого кисню чи достатньої кількості обладнання для його транспортування і зберігання. 

 

Читайте також: Несанкціонований секвестр


Нинішня криза продемонструвала також наслідки тривалого невиконання державою своєї ролі у визначенні пріоритетів використання національного доходу. Ідеться про проблему заохочення споживання споживчого імпорту, збільшення боргів та одночасного ігнорування розвитку стратегічних для життєзабезпечення суспільства секторів. Зокрема це охорона здоров’я, оборона, енергетика, освіта, інфраструктура, житлово-комунальна сфера тощо. Уже не вперше стає зрозуміло, що тривале нехтування потребами розвитку чи бодай підтримання в нормальному стані базової інфраструктури потім обходиться дуже дорого всьому суспільству.


Нещодавно генеральний директор ВООЗ Тедрос Гебре­ісус застеріг, що пандемія COVID-19 не буде останньою, тому країни повинні зміцнювати свої системи охорони здоров’я і бути готовими до нових надзвичайних ситуацій. У випадку ж України проблема є значно ширшою. Провали влади в ефективній протидії поширенню коронавірусу та мінімізації при цьому втрат для економіки привернули увагу до більш загальної проблеми. Йдеться про надзвичайно високу ціну, яку доводиться сплачувати всьому суспільству за відсутність у чиновників стратегічного бачення та здатності до ухвалення системних рішень на випередження замість хаотичної реакції на поточні виклики. І без вирішення цієї проблеми успішний розвиток України буде неможливим.