Політика 2021-01-25 11:10 Віхров Максим

Бої місцевого значення

Минулий рік укотре засвідчив, що на регіональному рівні політику роблять за особливими правилами.

Принаймні популярні політичні франшизи національного масштабу далеко не завжди успішно конкурують із проєктами місцевих лідерів. А деякі міські голови іноді почуваються так упевнено, що можуть відкрито кидати виклик центральній владі. І це не дивно: політичних довгожителів серед українських мерів більше, ніж серед міністрів і президентів. Однак місцева політика таки не герметична й регіони ніколи не залишаються осторонь загальнонаціональних тенденцій. А ідеологічна поляризація, що наростала в українській політиці протягом 2020 року, також не стане винятком.


Міф про те, що Володимиру Зеленському та його партії вдалося послабити «розкол між Сходом і Заходом», народився після виборів 2019 року, але прожив недовго. По-перше, сам по собі розкол між Західною та Східною Україною — це креатив російських політтехнологів, які працювали на Віктора Януковича ще в часи Помаранчевої революції. Насправді ж головна лінія розмежування української політики має не географічну, а політичну природу. В його основі перебувають не історико-культурні відмінності, а несумісність двох парадигм існування України: як незалежної національної держави і як підросійської території. Через історичні обставини політичний простір України не структуровано так, як це притаманно старим західним демократіям: навіть поділ на правих і лівих у нас досить умовний. Звичайно, всередині проукраїнського та проросійського таборів буяє розмаїття й точиться внутрішня боротьба, але поділ між ними — це фактично єдиний стабільно відтворюваний поділ українського політичного поля.

 

Читайте також: Неприродній добір. Хто конкретно отримав владу в обласних радах України


Серед теперішніх парламентських партій приналежними до проукраїнського табору можна вважати «Європейську солідарність», «Голос» і «Батьківщину», хоча остання займає це місце радше за інерцією: якщо у 2004 році Тимошенко була серед облич Помаранчевої революції, то тепер її риторика дедалі більше тяжіє до голого соціального популізму. Проросійський табір у Верховній Раді нині представляє ОПЗЖ, яка під орудою Віктора Медведчука дедалі більше радикалізується. У 2019 році «Слузі народу» вдалося утворити парламентську монобільшість і здобути відносну більшість голосів у багатьох областях (див. «Ідеологічний баланс»). Але досягти ідеологічного домінування в масштабах країни чи бодай залишитися третьою силою партія президента не змогла. Задекларований заднім числом «український центризм» залишився фразою без конкретного наповнення. Тому в міру зниження рейтингів «Слуги народу» виборці почали потроху повертатися до ідеологічно заангажованих сил. Якщо на початку 2020 року підтримка «Слуги народу», ОПЗЖ та «ЄС» становила, відповідно, 45%, 14% і 12%, то у грудні 2020 року — уже 27%, 18% та 20% (Центр Разумкова). Цілком зрозуміло, що проукраїнські та проросійські сили повертають собі передусім свої базові регіони (див. «Підтримка партій у регіонах»). І якщо така тенденція утримуватиметься, то наступні президентські вибори знов стануть двобоєм між проросійським і проукраїнським кандидатом.


Наскільки гострим стане ідеологічне протистояння в найближчі роки, у яких формах воно відбуватиметься і які партії та лідери перебуватимуть на чолі процесу, поки що прогнозувати рано. До наступних президентських виборів іще три роки, і за цей час на політичне поле можуть вийти нові гравці. Так чи інак, але одним із таких гравців буде місцева влада, чи то пак місцеві еліти, для яких участь у ідеологічному протистоянні — річ не нова. Наприклад, саме місцева влада здійснювала декомунізацію, яка стихійно розгорнулась у перші роки незалежності. Активним учасником ідеологічного протистояння місцева влада була й у другій половині 2000-х, коли в західних регіонах активно меморіалізували героїв Других визвольних змагань, натомість на Донбасі та у Криму ставили пам’ятники «жертвам ОУН — УПА». Не залишалися регіони байдужими й до мовного питання. Приміром, у 2012 році три обласні ради Галичини відмовилися виконувати сумнозвісний закон Ківалова — Колесніченка, за що регіонали погрожували їм судом. І зараз уже мало хто пам’ятає, що регіональний статус російській мові на Південному Сході надали ще у 2006–2007 роках незаконними рішеннями низки тамтешніх обласних і міських рад.

 

Читайте також: Перемогла децентралізація


До речі, донбаський сепаратизм також зародився на рівні місцевих ініціатив. Перший з’їзд депутатів південних та східних регіонів, делегати якого вимагали федералізації України, відбувся в Донецьку з ініціативи облради ще в жовтні 1991 року. У 2014-го від лояльності еліт і дієздатності органів влади в кожній конкретній області значною мірою залежало, як далеко просунеться гібридна окупація України. Саме в цей драматичний період історії виявилося, що в регіонах іноді можуть вирішувати долю держави, а не тільки локальні проблеми. Після реформи децентралізації, коли на місцях було отримано більшу незалежність від центральної влади — насамперед економічну, — політична вага регіональних лідерів зросла ще більше. Тому ймовірність того, що регіони впадуть у політичну сплячку до наступних місцевих виборів, мізерна. Зважаючи на те, що чинна влада місцеві вибори провалила, під кінець своєї каденції Зеленський може зіткнутись із активною опозицією в особі місцевих рад і популярних мерів. Мерів-захисників бізнесу ми бачили вже торік. Якщо ідеологічна поляризація триватиме й далі, переозброєння місцевих еліт політичними вимогами стане лише питанням часу.

Наскільки розколотими можуть бути місцеві спільноти, ми бачили в тому-таки 2014 році, коли це виливалося у вуличні зіткнення між місцевими майданівцями та антимайданівцями, між патріотами й сепаратистами, які відбувалися чи не в кожній південно-східній області


Утім, ідеологічна поляризація може пожвавити і внутрішнє політичне життя регіонів, оскільки багато з них не є ідеологічно монолітними. Наскільки розколотими можуть бути місцеві спільноти, ми бачили в тому-таки 2014 році, коли це виливалося у вуличні зіткнення між місцевими майданівцями та антимайданівцями, між патріотами й сепаратистами, які відбувалися чи не в кожній південно-східній області. Це зайвий раз доводило, що розлам відбувається не по історико-географічних кордонах, а на межі різних політичних парадигм. Сьогодні ситуація в національному масштабі досить відмінна. Принаймні після анексії Криму та окупації ОРДіЛО проросійські сили навряд чи можуть претендувати на реванш у стилі 2010–2012 років уже просто через зменшення свого електорального поля. Зміцнів і національний консенсус щодо наріжних ідеологічних питань, які стосуються ідентичності, геополітичних орієнтацій, війни на Донбасі тощо. Але ситуація в регіонах неоднорідна, й особливо це стосується південних та східних областей, де наявні всі умови для загострення внутрішнього протистояння.


Так, у питанні надання російській мові регіонального статусу на Півдні та Сході прибічники двомовності становлять 49% та 62% відповідно, проти — 49% та 36% відповідно («Рейтинг»). До того ж 43,2% та 60,9% місцевих мешканців вважають, що права російськомовних громадян постійно або в окремих випадках порушуються («Демократичні ініціативи»). Прибічники євроінтеграції переважають в усіх макрорегінах (окрім Донбасу), проте на Півдні та Сході їхні позиції найвразливіші: там найвища підтримка інтеграції з Росією (24% на Півдні, 22% на Сході, 32% на Донбасі), а також «нейтралітету» (29–35%). Там само найслабші позиції прибічників НАТО й найсильніші — тих, хто підтримує будь-які компроміси заради миру. Втім, у ширшій історичній перспективі проукраїнські позиції на Сході та Півдні таки міцніють. Іще на парламентських виборах 2014 року Блок Петра Порошенка та «Народний фронт» здійснили глибокий політичний рейд на Схід і Південь та досягли неабияких результатів. Зрештою, голосування за «Слуг народу» у 2019 році також було для Південного Сходу кроком убік від проросійської ортодоксії.


Але зміцнити позиції проукраїнських сил на Сході та Півдні, не змінивши систему влади на місцях, неможливо. Характерним прикладом є ситуація в Харкові: у 2014 році нині покійний Геннадій Кернес не наважився остаточно перейти на бік Росії, але його лояльність до України залишалася суто формальною. Таких прикладів на Південному Сході більш ніж достатньо. 

 

Читайте також: Битва ексрегіоналів

 

Варто лише пригадати низку чинних міських голів і посадовців на підконтрольному Донбасі, яких свого часу підозрювали у сприянні сепаратистському заколоту. Сподівання на те, що з початком війни ексрегіонали зійдуть із політичної арени просто тому, що їх притягнуть до відповідальності за колабораціонізм, не справдились. І попередня, і теперішня центральна влада воліє не перемагати політичних супротивників, а укладати з ними хисткі угоди про ненапад — навіть коли перше цілком можливе. А тому політичні зміни на Південному Сході, які фіксують після парламентських чи президентських виборів, на місцевому рівні часто зводяться до перефарбовування тамтешніх еліт, які часто залишаються проросійськими.


Якщо проукраїнські сили наважаться перенести ідеологічне протистояння на територію супротивника, їм доведеться втрутитись у боротьбу з місцевими елітами. Саме це є шляхом до справжнього політичного перезавантаження Донбасу й Південного Сходу загалом. Зародком місцевих контреліт, які можуть стати опорою проукраїнських сил, є спільноти ветеранів, волонтерів та активістів, що сформувались із початком війни і вже пробують свої сили у великій та місцевій політиці. Найімовірніше, вони й далі нарощуватимуть політичні м’язи, але їм доведеться провадити боротьбу на домашньому полі ексрегіоналів, які попри свої невдачі у великій політиці досі мають значний вплив на місцях. І вони також працюють над тим, щоби мобілізувати своїх прихильників, роз’ятрюючи проросійські настрої. Не дарма Геннадій Кернес увесь рік боровся за те, щоб харківському проспекту імені Петра Григоренка повернули ім’я Ґєорґія Жукова. На Сході, де переважають противники декомунізації, це цілком очевидний спосіб тримати своїх прибічників у ідеологічному тонусі.


Щоби проукраїнські сили на Південному Сході перестали бути безпечними спаринг-партнерами або хлопчиками для биття, їм доведеться докласти значних зусиль. Але і проукраїнським партіям треба буде переглянути свої традиційні стратегії. Події останніх років свідчать, що Південний Схід уже давно перестав бути неприступною твердинею проросійських сил. І для того щоб закріпитися на цьому полі, слід братися за найважче — за формування лояльних та ефективних команд у регіонах, які стануть точками опори для майбутніх парламентських і президентських кампаній. Але для цього більшості теперішніх парламентських партій доведеться пройти довгий шлях внутрішньої еволюції, а у деяких випадках — і цілковитого переродження. 

схожі публiкацii