Політика 2021-02-08 14:00 Малко Роман

Опис президентської вакансії

Чого насправді варто очікувати від президента

Єдине, що зупиняє середньостатистичного українця від спроби втілити в життя потаємну мрію стати президентом країни, — це жахлива конкуренція за священне місце й, відповідно, неохота лізти в бійку. Звісно, суттєвим запобіжником є також наявність грошової застави у 2,5 млн грн, які не повертають у разі невдачі на виборах. І цю опцію, без сумніву, вигадали навмисне, щоб справді гідні претенденти не мали змоги брати участь у перегонах. Але якщо вірити постам у соцмережах, то чимало громадян зовсім не проти були би спробувати влізти у шкуру глави держави. Принаймні вони відчувають у собі достатньо потенціалу для цього, знають, що і як варто робити, а чого краще не робити. Та головне, свято вірять, що змогли би бути значно кориснішими від усіх недолугих попередників. Адже бути президентом не так уже і складно: у його розпорядженні безліч можливостей, людей і ресурсів, скориставшись якими, можна творити чудеса. Проблема лише та, що гідних і хороших людей президентами в нашій країні чомусь не обирають.


Проте великий секрет полягає в тому, що президент — не намісник Бога на землі. І віра в те, що коли людина стає главою держави, то автоматично отримує цілий набір необмежених можливостей (якими просто не всі вміють чи прагнуть скористатися), — самообман. Можливості справді є. Тільки їх наявність іще нічого не означає. Як, скажімо, наявність скрипки Страдіварі в руках не передбачає автоматичного перетворення на Ніколо Паганіні. Ба, навіть більше. Залежно від обставин, можливості здатні перетворюватися ще й на труднощі, спокуси чи непосильний тягар, який або привалить і розчавить, або допровадить до прірви. Про це чудово міг би написати Віктор Янукович, якби не поламав від розпачу всіх ручок. Його недовгий президентський досвід є наочним прикладом, як невідповідність людини посаді, яку вона обіймає, може вплинути на власну долю та долю всієї країни.

 

Читайте також: Очікуючи на месій


Якщо відкинути всі домисли й негатив, то стане нескладно зрозуміти: бути президентом — звичайнісінька, хоч і доволі виснажлива робота. І працювати президентом (саме працювати) — не надто романтично, як багато кому здається, якщо справді працювати, занурившись із головою.
Звісно, у такої роботи є певна специфіка. Але полягає вона не тільки в почестях і всіляких супровідних ексклюзивних моментах, які передусім впадають у вічі та які багато хто не проти на себе приміряти, а насамперед у відповідальності. Це головний і чи не найважливіший лакмус успішності глави держави, про який, щоправда, на шляху до посади воліють не думати. І дарма. Бо коли безвідповідальний сантехнік, установлюючи унітаз, не поставить якісно прокладку, то лайном, у гіршому разі, заллє лише кілька квартир. Коли ж профан-президент ухвалить ідіотське рішення — у лайні може опинитися вся країна. Про це колись (якщо пощастить) зможе гарно розповісти у притаманній йому легкій манері нинішній глава держави Володимир Зеленський. Але українці й без нього мали би про все знати, бо вже не раз переживали схожі «аварії», адже постійно обирають собі псевдомесій, від яких згодом сподіваються неможливого. Чому так відбувається — окреме питання. Можливо, в закоханих справді кепсько зі здоровим глуздом, але також причиною може бути тотальна безвідповідальність суспільства, яке обирає. І щоб не допустити таких ексцесів, розумні люди в цивілізованих країнах винайшли різні запобіжники. Вони, звичайно, іноді також дають збій (американська демократія це підтвердить), але принаймні не перманентно.

президент — не намісник Бога на землі. І віра в те, що коли людина стає главою держави, то автоматично отримує цілий набір необмежених можливостей (якими просто не всі вміють чи прагнуть скористатися), — самообман. Можливості справді є. Тільки їх наявність іще нічого не означає


У будь-якому разі, президент точно не святий і не безпомильний, адже про це, як мінімум, нічого не йдеться в Конституції, де чітко прописано статус, функції, обов’язки й навіть можливості глави держави. На час виконання повноважень він володіє правом недоторканності, але нічого сакрального в цьому немає. Він є гарантом державного суверенітету й територіальної цілісності країни, прав і свобод громадян, верховним головнокомандувачем, але найголовніше — всенародно обраним главою держави, якому громада доручила очолити її велике ОСББ, задавати в ньому ритм життя, бути арбітром і менеджером. І, звісно, представляти її на міжнародному рівні. Такий особливий статус йому потрібен радше для виживання в особливо складних умовах, хоча дехто, будьмо відвертими, використовує його зовсім не за призначенням, про що згодом, мабуть, дуже жалкуватиме.


Так, у хорошого президента, як і в кожного хорошого керівника, має бути харизма, тільки вона не є обов’язковою умовою успіху. Наявність таких рис, як чесність, жертовність, людяність, загострене відчуття справедливості, а також самодисципліна і працездатність, також вітаються. Без них каші не звариш. Але президент — це також вправний менеджер, стратег і, врешті, добрий господар, який подбає, щоб за час його каденції країна зробила вагомий поступ уперед, стала багатшою та розвиненішою, а її громадяни щасливішими. І не плутати! Ідеться не про хрещеного батька олігархату чи директора великого заводу, який, як Леонід Кучма, не знає, яку країну будує. І не про пахана чи одноосібного власника отари козлів, як Віктор Янукович. Господар — це людина, яка відбулася, у якої руки й мозок творця і яка має за плечима важливі досягнення. Але головне — яка готова пожертвувати всім цим задля блага свого народу. Ні, не роздавши все нажите. І тим паче не для того, щоб прийти та примножити статки, підзаробити й самоствердитися чужим коштом, чи повчитися, перетворивши громадян у піддослідних кроликів. Добрі правителі беруть відповідальність і рятують країну, незважаючи на ціну, яку їм доведеться заплатити, бо знають: крім них цього ніхто не зробить. «Я маю єдину мету — звільнити Францію», — писав 1941 року у власному «Єгипетському щоденнику» Шарль де Ґолль, самотній тоді емігрант, що не мав у своєму розпорядженні, по суті, нічого, крім віри в неможливе. Він став президентом лише в 1959 році, і це вже був бонус у його героїчній кар’єрі. Але перед тим він урятував свою Францію, не дав перетворити її на підконтрольну союзникам територію, очолив Тимчасовий уряд республіки й дав добрий старт її післявоєнній відбудові. Генерал де Ґолль, мабуть, один із найкращих прикладів справжнього служіння своїй країні, хоча таких прикладів насправді чимало.

 

Читайте також: Слово президента. Про медійну активність Зеленського


Чи повинен майбутній президент бути політиком? Очевидно, що так. Бо йти в політику, перебуваючи осторонь від неї, якось неприродно. Але перш ніж одягати діловий костюм, мабуть, не зайвим буде поносити трохи й військову форму. Принаймні для президента країни, яка вже століттями є об’єктом для зазіхань своїх прикрих сусідів. Можливо, коли він понюхає пороху, то краще знатиме справжню ціну життя своїх солдатів і не опуститься до ахінеї на кшталт «якби я тоді був президентом, ми там усі вмерли б у Криму, але «зелених чоловічків» не пустили б».


Чи важлива для глави держави наявність попереднього управлінського досвіду? Очевидно. Але не обов’язково на державних посадах. На це свого часу, відповідаючи на критику критиків, слушно натякнув Петро Порошенко, коли згадав про собачу будку. А ще вкрай необхідною умовою для майбутнього президента є наявність команди людей, у яких він упевнений, як у собі самому. Хай маленької, але з якими можна без остраху йти в розвідку на «ту сторону». Яка прикриє, не дасть зламатись і казатиме правду — це дуже важливо, коли перебуваєш на вершині влади й можливостей. І тут уже не обійтися без уміння знатися на людях та відсіювати зерно від полови. А досвід Володимира Зеленського якраз і стане вдалим прикладом того, чого не варто робити без базових речей у своєму арсеналі та пхатися туди, куди тебе не просять. Де ти будеш сліпцем, посміховиськом і маріонеткою в чужих руках. Навіть коли маєш щирі та благі наміри ощасливити всіх довкола.

 

Читайте також: Випробування демократією


І так, актор-комік насправді може бути президентом. Історія знає кілька прикладів, один із них — Рональд Рейґан. Але цей актор, перш ніж стати президентом США, пройшов дуже добру життєву школу, відшліфував свої знання та вміння на нижчих посадах, сам просунувся кар’єрною драбиною із низів, а коли настав час — зголосився добровольцем на війну, щоб захищати інтереси своєї країни. Його туди не взяли за станом здоров’я, але сам факт прагнення багато про що свідчить.


Історія вчить, що ніколи не було, немає й не буде ні ідеальних людей, ані ідеальних правителів. Імовірно, тому, що догодити всім одразу взагалі неможливо. «Демократія — це коли владу вже не призначає жменька розбещених, а обирає неосвічена більшість», — казав Бернард Шоу. Тому президент, найімовірніше, за своїми якісними показниками — лише узагальнений відбиток свого виборця, який виніс його на вершину піраміди. Урешті, це просто людина-функція, статус та обов’язки якої визначено Конституцією, а набір інструментів, які ця людина отримує у свої руки, коли обіймає посаду, дають їй змогу чимало зробити. І доброго, і поганого. Від того, якою буде ця людина — працьовитою чи лінивою, чесною чи злодійкуватою, вірною чи продажною, масштабною чи нікчемною, розумною чи дурною, — і залежить результат її президенства.