Історія 2021-02-06 18:07 Агеєва Віра

Геніальна бунтарка

Марко Вовчок проти патріархальності в житті й літературі

Раз у раз нарікаючи, що рустикальні сюжети української літератури ХІХ століття в нашу урбаністичну епоху геть архаїчні, ми подосі не хочемо радикально переглянути стереотипи, усталені ще в благословенну добу майже нічим не загроженого патріархату. Скажімо, відмовитися од нав’язлого уявлення про Марка Вовчка як авторку нудних «антикріпосницьких» текстів та натомість визнати за нею заслужене місце зачинательки вітчизняної психологічної прози. Глибина й витонченість аналізу душевних станів її персонажів приваблює та вражає й сьогодні. Так само, як і вміння іронічно деконструювати пафосну романтичну стилістику, риторику піднесеного й пишновеличного, якою таки серйозно зловживали навіть деякі доволі знамениті сучасники письменниці.

 

Антипопелюшка


Марія Вілінська прожила таке яскраве життя, порушила стільки пресуворих непереступних заборон, що інтерпретатори іноді більше зважали, пишучи про неї, на моральність чи гріховність її вчинків, аніж на художні тексти. Її любовні романи чи не змушували забути про майстерність і успішність романів, нею написаних. Так і усталилося вже переконання, що біографія цієї письменниці ледь не цікавіша за всі її книжки. Але плітки все ж нікому ще не забезпечили місця в каноні: неймовірна слава ґрунтувалася таки на чомусь тривкішому. У прозі Марка Вовчка, незрідка безбоязно автобіографічній, раз у раз натрапляємо на мотив Попелюшки. От тільки дочекавшись свого принца, дівчата не почуваються у пишних палацах щасливими. Сама Марія Вілінська ще сімнадцятирічною зреклася такої ролі й відкинула пропозицію бездоганного претендента на свої руку й серце. Щодо серця, то вона, здається, завжди звіряла його таємниці паперу і лише паперу.

 

Паростки українофільства. Журнал «Основа», з яким співпрацювала Марко Вовчок, був першим українським літературно-політичним виданням у Російській імперії


За традиційними патріархальними уявленнями не надто щаслива будучність цієї дівчини була наперед визначена вже у найранішому дитинстві. Народилася у збіднілій дворянській сім’ї, в селі поблизу провінційного російського Єльця. Життєві тарапати матері стали для доньки чи не ілюстрацією приреченості патріархальної жінки. Параска Данилова п’ятнадцятилітньою вийшла заміж, у двадцять вісім овдовіла, а потому ще й одружилася вдруге, незважаючи на застороги, з картярем і пияком, що радо почав процвиндрювати черговий маєток. Вітчим перетворив садибу на справжнісіньке пекло з розбоями, погромами й покараннями за найменший непослух. Рятуючи дітей, мати кинулася прилаштовувати їх поза домом.

 

Читайте також: Мартін Поллак: «Ми, інтелектуали, не надто хочемо бачити, що роблять і чого прагнуть люди з-поза нашого кола. Оце створює простір для тоталітарного мислення»

 

Марію відвезли в Орел до заможної тітки, котра щиро заходилася виводити небогу в люди: купувала сукні, вчила гарних манер, вивозила на бали, адже вдале заміжжя у такій ситуації видавалося єдиним шансом. Про ранні юнацькі роки Марії Вілінської дізнаємося з роману «Жива душа», автобіографічність якого підтвердили кілька людей, що стали прототипами персонажів. Головній героїні, таки ж Марії, тітка всякчас докоряє за те, що та забагато думає: від такого непотребного заняття, мовляв, вже й зморшка на лобі прорізалася, а це не додає вартості на ярмарку наречених.

 

Марко Вовчок варіює дуже важливий у всій її творчості мотив сваволі й залежності, насильства, яке виявляється на мікрорівнях, у стосунках між найближчими людьми. Її проза часом видається студією над самою природою зла, якого не можна уникнути в людських стосунках


Попри звичку читати й думати, чимось ця сіроока блондинка з пишною косою приваблювала, бо до неї посватався, незважаючи на статус бідної родички без посагу, один із найреспектабельніших представників місцевого вищого світу. Красень і «передова людина», а до того ж власник розкішного будинку в місті й сільської садиби з англійським парком. Тітка була на сьомому небі, а коли невдячна племінниця відповіла рішучою відмовою, розгорівся, зрозуміло, страшний скандал. Попелюшка не хотіла в запропонований палац — і річ, схоже, не в тому, чи принаймні не лише в тому, що вона покохала іншого. Колізія щирого почуття, задля якого жертвують багатством і становищем, не актуальна ні в белетристичних сюжетах Марка Вовчка, ані в її власному житті. Марія Вілінська мотивувала своє фатальне для родини рішення коханням до Опанаса Марковича, політичного засланця, засудженого за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства. Він збирав фольклор, гарно співав на званих вечорах, уміло підтримував застільну розмову гарною французькою. Попри всі ці чесноти, близькі друзі Марії Олександрівни свідчили, що вона сама пояснювала своє одруження не палким почуттям, а бажанням будь-що вирватися з-під опіки родини й уникнути напередзаданості жіночого побутування у світі.


Цю дівчину вабила не ідилія біля родинного вогнища. Для того щоб почати щось робити у широкому світі, треба було спекатися «ангела дому» й обов’язків перед ним. Як і її автобіографічні героїні, вона не боялася ніяких випробувань, а якраз злигоднів і не забракло на шляху до жіночого самоствердження. В Україні молода сім’я потерпає від безгрошів’я, помирає новонароджена донька, обсідають хвороби. Маркович був сином полтавського поміщика, який жив на широку ногу, найбільше тішився прийомами численних гостей, пустив за вітром отриманий спадок і не подбав прищепити дітям повагу до якоїсь праці. Опанас Васильович ні на якій посаді втриматися довго не міг. Радо подавався в мандри записувати фольклор і жив як птах небесний, що не мусить дбати про завтра.

 

Літературний дебют


Молода дружина захоплення народною творчістю поділяла, швидко вдосконалила знану ще з Харкова, де вчилася в пансіоні, українську і почала писати. Коли Пантелеймон Куліш, що мав у Петербурзі друкарню й збирав матеріали для «Записок о Южной Руси», отримав із провінційного Немирова рукопис зовсім невідомої авторки, — то по всіх усюдах із захватом заговорив про відкриту ним перлину. А особисте знайомство влітку 1857-го з чарівливою двадцятитрилітньою письменницею стало початком палкого роману. У грудні вийшла книжка її «Народних оповідань», а метр Куліш дбайливо виконав роль редактора й порадника. Здається, він причетний і до появи псе­вдоніма, створеного за співзвучністю «Марія Марковичка — Марко Вовчок».

 

Читайте також: Бенджамін Балінт: «Франц Кафка — одне з імен у світовій літературі, яке стало універсальним. І він чинить спротив називанню, класифікації, звуженню»


Це була якраз доба, коли жінки почали дедалі активніше заявляти про себе в літературі. Окрім усього іншого, це був ще й найдоступніший для них спосіб заробляти, не покидаючи дому. Однак цей етап у розвитку жіночої творчості називають імітаційним: обираються чоловічі псевдоніми, здебільш акцентуються універсальні (що в патріархальній спільноті синонімічно чоловічим) цінності й ієрархії значень. Марія Маркович та її ровесниці мали на кого взоруватися: всеєвропейська слава Жорж Санд ставала дедалі яскравішою.

 

 

Французький конфуз. Видавець П’єр-Жуль Етцель, також захоплений Марком Вовчком, активно сприяв її успіху у Франції. Однак це не завадило Етцелю спробувати привласнити собі авторство повісті Марка Вовчка «Маруся», опублікованої у Франції


Дуже швидко з’явилися тріщини у стосунках із Пантелеймоном Кулішем. Він шалено закохався, кинув дружину, будував плани спільного майбутнього. А Марія раптом дозволила собі не згодитися з Кулішевими правками «Народних оповідань». Жовчний іпохондрик, він не просто образився, але й почав поширювати найбрудніші інсинуації. Як же, це редактор перетворив недосконалі початківські тексти на художні шедеври, це він вивів сором’язливу провінціалку в люди! У листах він то обіцяє накласти на себе руки, то дріб’язково докоряє за невдячність, то погрожує. Навіть і псевдоніму приписує пророче значення, натяк, мовляв, на «вовчу» натуру невдячної белетристки. Довічним ворогом Марії Олександрівни зосталася й Кулішева дружина, не надто популярна письменниця Ганна Барвінок. Що ж, успіх, та ще такий феноменальний, далеко не завжди пробачають. Як дотепно сформулював проблему їхніх стосунків Віктор Домонтович, «Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі».


Приїхавши до Петербурга, Марко Вовчок одразу опиняється в нурті українського культурного життя. У північній столиці в 50–60-ті роки ХІХ століття втілюється багато українських проєктів. Гуртуються земляцтва, виходять книжки, готується вихід першого українського журналу «Основа», із яким впродовж 1861–1862 років співпрацюватиме й Марко Вовчок. Зустрічалися на прийомах у Василя Білозерського; він служив у канцелярії військового генерал-губернатора і міг собі дозволити велику квартиру. Білозерський і став видавцем та офіційним редактором «Основи».
Ще один український за духом літературний салон — дім Варвари Карташевської. Донька чернігівського поміщика Якова Макарова і племінниця історика Миколи Маркевича, ця українська красуня була освіченою, дотепною, розумною і вміла згуртувати у себе земляків. 23 січня 1859 року відбулося знайомство Марка Вовчка з Тарасом Шевченком, котрий щойно повернувся із заслання. І зустрічалися вони часто якраз у Карташевської. Захоплений поет присвячує авторці «Народних оповідань» вірш «Недавно я поза Уралом…», звертаючись «пророче наш, моя ти доне!», називаючи виблаганою в Бога «молодою силою» української літератури. А невдовзі ще й зорганізував складчину й від імені громади подарував золотий браслет. Шевченко зі свого трагічного досвіду знав, як мистецький талант потребує підтримки й опіки.

 

Читайте також: Реґіна Ельснер: «Коли церкви мовчать щодо нагальних суспільних проблем, але претендують на авторитет в інших питаннях, — це глибока проблема»


Бував у салоні Карташевської і Тургєнєв. Він зіграв велику роль у творчому становленні Марії Маркович. Щиро нею захоплений, допомагає налагоджувати зв’язки у видавничих колах. Далі була Франція, де вона прожила з маленьким сином сім років, заробляючи лише пером. Її працездатність неймовірна: нові повісті й оповідання українською і російською мовами, нариси, переклади, твори для дітей. Дуже важливим стало співробітництво з видавцем і літератором П’єром-Жулем Етцелем. Він, зокрема, знайомить письменницю з Жулем Верном, неймовірно популярним натоді автором фантастичних романів. Зачарований аристократизмом і естетичним смаком дивовижної українки, як і її бездоганним відчуттям найтонших нюансів французької мови, Верн віддає Марії Маркович ексклюзивне право на переклад своїх текстів російською.

 

Дослідниця душ


Талант Марка Вовчка розвивався навдивовижу стрімко. У 25 років вона публікує книжку, що одразу ж ставить її в ряд канонічних класиків. Цей неймовірний успіх означав, що слід шукати нової манери, адже читацькі очікування тепер були дуже високими. І Марко Вовчок засвідчує новий рівень майстерності психологічного аналізу, уміння передати таке багатство й розмаїтість душевних станів персонажів, якого вітчизняна проза тоді ще не знала. Психологічним шедевром стала повість «Три долі».


Її рання проза — це часто жіночі сповіді, імітації живого голосу селянок-кріпачок. У суспільстві, де патріархальна сваволя нічим не обмежується, навіть щире кохання здебільшого обертається трагедією. Жінки, що намагаються протистояти сваволі й обстоювати власну свободу, виявляються приреченими. Лише рятівна здатність упокорювати пристрасті дарує коли не щастя, то принаймні примирливо-лагідне прийняття світу. Саме так оцінює свій вибір і оповідачка «Трьох доль». Мотивації тут уже не соціальні, а переважно психологічні. Хима, Катря та Маруся фатально закохуються у писаного красеня Якова Чайченка, і кожна з них по-своєму переживає драму нерозділеного почуття. Перша, ні на що не сподіваючись у своїй сирітській залежності, змогла сказати собі «годі», притлумити пристрасть і уникнути більших страждань. Горда й свавільна Катря домагається принаймні хвилевої взаємності. Але на заваді її щастю стає деспотичний батько. Марко Вовчок варіює дуже важливий у всій її творчості мотив сваволі й залежності, насильства, яке виявляється на мікрорівнях, у стосунках між найближчими людьми. Її проза часом видається студією над самою природою зла, якого не можна уникнути в людських стосунках. Батько по-своєму любить Катрю, але, схоже, не вважає жінок самовладними індивідами. Непоступлива й норовлива, дівчина скористалася одним-єдиним шансом на непокору й обстоювання власної гідности, який давала їй та історична доба. Монастир — унікальне місце, де можна сховатися від родинного примусу. Але ціною зречення своєї тілесності й чуттєвості, власне, згодившись стати безстатевою істотою. Третя дівчина, мовчазна й покірлива Маруся, таки вийшла заміж за Якова, добре знаючи, що він її не кохає. Вважала, що любити важливіше, аніж бути любленою. І в цьому випадку жінка платить за торжество пристрасті самозреченням, приниженням і стражданнями.

Цю дівчину вабила не ідилія біля родинного вогнища. Для того щоб почати щось робити у широкому світі, треба було спекатися «ангела дому» й обов’язків перед ним. Як і її автобіографічні героїні, вона не боялася ніяких випробувань, а якраз злигоднів і не забракло на шляху до жіночого самоствердження


Марко Вовчок любить химерних персонажів-утікачів, Інших, відчужених од загалу шукачів якихось для них самих не зовсім ясних і збагненних смислів чи речей. У шерезі марґіналів, що їх ніяк не загоджує звичайне селянське існування, не тішить господарство й зиск, найперше згадується герой оповідання «Не до пари». В очах сільського загалу Семен Палій, попри маєтність і розум, і вміння заворожити цікавою розмовою, постає диваком. Його їсть чи то якась хвороба, чи наслання, бо як інакше пояснити нехіть прийняти віками незмінний триб життя дбайливого господаря. Чоловікову інакшість не змогла ні прийняти, ні змінити його дружина. Парася таки цілком відповідала стандартам селянських ідеалів і бажань, але споглядання, поцінування краси в цінник господарських чеснот не входило — хіба інстинкт догоджання коханому змушував Параску прикидатися. Вона так і не зрозуміла, що ж стало між нею та чоловіком, що занапастило їхню молоду любов. Така безталанність їй судилася, а покірність долі — знов-таки чеснота другої статі. 


До Європи і назад


Успіх «Народних оповідань» і перших повістей розкрив перед письменницею нові обрії, а тривала закордонна мандрівка обдарувала зустрічами з видатними сучасниками. У Німеччині вона вчить італійську й англійську, багато читає, опиняється в самому нутрі тодішніх філософських, інтелектуальних шукань і дискусій. Нею захоплюється знаменитий емігрант Алєксандр Герцен, зробивши навіть повірницею своїх особистих таємниць. Її гостювання у його домі в Лондоні сприяло налагодженню і особистих, і ділових контактів. Герцен познайомив її з легендарним лідером польської політичної еміграції Йоахимом Лелевелем, що для української гості було тим важливішим з огляду на її зв’язки у польських революційних колах і незмінні польські симпатії. У Дрездені Марія Маркович зустріла своє велике кохання і віддалася йому безоглядно. Громадянський шлюб із молодим російським правником Олександром Пассеком скандалізував навіть її ліберальних закордонних приятелів. Олександр Пассек приїхав у Європу збирати матеріали для проекту переобладнання російських тюрем. Звідси у листах Марії Маркович інтерес до цієї теми, причому письменниця акцентує увагу на становищі ув’язнених жінок та дітей.


Емансипаційний рух цікавить її повсякчас. Вона стежить за газетними публікаціями, обговорює новини в листах. Не раз нарікає на марнотність і беззмістовність жіночого існування. У російських романах ідея емансипації й антипатріархального спротиву виявиться вже з усією одвертістю. Ці роки, середина 60-х ХІХ століття, були чи не найщасливішими в житті Марії Маркович. Втікаючи від міської метушні, на якийсь час винайняли будиночок у селі біля Булонського лісу. Жили богемними комунами, дружили з російськими художниками-стипендіатами. Один із них, Карл Гун, намалював її портрет, який вважав чи не найкращою своєю роботою. У листах Марія Олександрівна іронізувала, що вона надто «гордо» виглядає, як наполягав художник, в чорній оксамитовій сукні, сидячи в оббитому оксамитом же малиновому кріслі. Утім, чорні оксамитові сукні вона любила, якраз у таких незмінно з’являлася пізніш і на петербурзьких прийомах, — їх називали журфіксами, — які влаштовувала редакція журналу «Отечественные записки».


Вона почала друкуватися не лише в Росії, але й у Франції. П’єр-Жуль Етцель публікує в дитячому «Журналі виховання та розваг» її казки. Найбільший успіх випав повісті «Маруся». Доба Руїни, постать гетьмана Петра Дорошенка віддавна цікавили письменницю і вона взялася описати героїчну місію дівчини-підлітка, котра супроводжує посланця з Запоріжжя до Дорошенка, в оточений ворожими заставами столичний Чигирин. Майстерно вибудуваний сюжет із пригодами, нападами, перевдяганнями, засідками і втечами тримає читацьку увагу аж до самого трагічного фіналу. Кінематографічна виразність важливих деталей, описів не може не захоплювати. Етцель, між тим, отримавши переклад, взявся адаптовувати текст. Він дописав розлогі пояснення, надто сентиментальні, як на стиль прози Марка Вовчка, та повчальний фінал. І потому вважав себе законним співавтором «Марусі». Це була його манера співпраці: так сталося не лише з Марком Вовчком, але й із кількома британськими авторами. Козаків він чомусь назвав російськими (щоправда, в окремому виданні легенда знову стала українською). Повість мала великий успіх, невдовзі Французька Академія відзначила її Монтіонівською літературною премією, врученою лише Етцелю. Про іноземну авторку чомусь просто забули. З цього приводу у французькій пресі навесні 1879 року навіть розгорілася полеміка, на адресу видавця лунали звинувачення в плагіаті й вимоги розкрити ім’я справжнього автора. Врешті Етцель змушений був визнати, що він лише адаптував текст.

 

Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»


Страшним ударом для письменниці став Валуєвський циркуляр 1863 року. Це означало цілковиту неможливість друкуватися українською, втрату хай і невеликих гонорарів. Життя доводилося налагоджувати заново. Опанас Маркович кликав дружину з сином у Чернігів. Він після тривалих митарств таки знайшов непогану посаду, зняв велику квартиру і сподівався зажити з родиною. Але для Марії Олександрівни це вже було незворотне минуле. На вокзалі в Петербурзі її зустрів кузен Дмитро Писарєв. Радикальний літературний критик, у свої двадцять шість років «володар дум», як тоді любили висловлюватися, російських нігілістів, щойно вийшов з ув’язнення. Обожнення з боку молодшого, талановитого й знаменитого чоловіка не могло не лестити. Вони починають разом працювати над перекладами — першим було «Життя тварин» Альфреда Брема. Смерть Писарєва під час їхнього спільного відпочинку на Балтійському морі стала для неї ще одною життєвою трагедією.


Російська проза Марка Вовчка, особливо романістика, переважно іронічна, навіть саркастична. Фінал її роману «В глушині» несамохіть асоціюється з викликом ібсенівської Нори. Мані, героїні почасти автобіографічній, також вистачило рішучості покинути свій ляльковий дім, рожеву дівочу вітальню, аби відчути манливість нелегкої дороги у широкий світ, де її не оберігатимуть, як витончену пор­целянову статуетку, але й не поневолюватимуть. Не робитимуть вибір за неї. У сприйманні поміщика Володимира Хрущова, молодого чоловіка, «поступовість», «позитивізм» і ліберальність якого таки закінчувалася акурат на жіночому питанні, бо пов’язати своє життя з самостійною непатріархальною нареченою він, попри кохання, виявився нездатним, — якраз ця «рожева кімната», облаштована у згоді з чоловічими уявленнями про ідеальний простір, стала символом родинного ідеалу. Рожевий ляльковий дім, який він облаштовує для Мані, заповідав їй, облагодіяній чоловіком, ангельську покірність. Натомість свавільна дів­чина осквернила священний і згармонізований простір… стосами книжок. Вирішивши, що життя з цією «Жанною д’Арк» обіцяє йому небагато насолод, наш ліберал заспокоюється в обіймах прекрасної сусідки, яка ніколи не звабиться книжками. А Маня втікає з дому і мчить у Петербург, почувши про можливість для жінок здобути якусь професію.


Задзеркаллям, у яке могли б зазирнути емансиповані автобіографічні героїні романів Марка Вовчка, зворотним боком будуарного щастя могла би стати історія, з епічним спокоєм розказала у прегарній повісті «Тюлева баба». Це сюжет про непримиренну війну між двома господинями — незрівнянне у своїй гостроті розвінчання патріархальних цінностей. А почалося виснажливе змагання з того, що молода невістка захотіла перевершити тітоньку, опікунку свого чоловіка, в кулінарній майстерності. Пристрасті тут розгорілися неймовірні, бо ніяких значиміших, масштабніших подій, аніж приготування, на заздрий подив сусідкам, незрівнянного печива для гостей, у цьому світі не відбувається. Амплуа обох героїнь визначене як «бездоганна господиня». Найбільшим досягненням старшої був «смугастий крем», секрет якого ніхто з приятельок так ніколи й не зміг виманити, натомість Глафіра Іванівна перемогла у виснажливому двобої за висоту й пишність великодньої бабки. Патріархальний рай постає під пером Марка Вовчка таки надто вже непривабливим.


У Петербурзі Марія Маркович задумує нове видання — журнал «Переводы лучших зарубежых писателей». Якраз із перекладацьким скандалом пов’язане фатальне рішення Марка Вовчка покинути столичний Петербург і відійти від активної літературної роботи. Річ у тім, що конкуренція у цій царині була величезною. Журнал Марії Маркович заважав багатьом заробляти гроші. Вона часом підписувала переклади, зроблені іншими людьми, користуючись узвичаєною формулою «за редакцією». І коли у виданих казках Андерсена виявили плагіат, спалахнула гостра полеміка. Закон не було порушено, він допускав використання попередніх перекладів у певних пропорціях. Але опоненти апелювали до моралі й вимагали змінити несправедливий закон. Сам Ганс-Християн Андерсен дивувався, чому навколо такого дрібного інциденту стільки галасу.

 

Родинна таємниця


Неприємна історія почасти визначила рішення Марка Вовчка покинути Петербург. Але тільки почасти. Була ще причина суто особиста, родинна таємниця, яку розкрили аж через сто років. У столиці їй велося непросто. 1873 року «Отечественные записки» друкують роман «Тепле гніздечко», невдовзі починається публікація «В глушині». Письменниця задумує його продовження «В столиці». Паралельно терміново, з номера в номер, перекладає «Таємничий острів» Жуля Верна для журналу «Магазин иностранной литературы». Але домашні клопоти видавалися нерозв’язними. Син Богдан, здобувши університетський диплом математика, захоплюється народовольськими ідеями. У квартирі письменниці переховуються його друзі-нелегали, під вікнами часто чергують жандарми. У липні 1875-го в Богдана народився позашлюбний син. Як на ті часи, тавро «незаконнонародженості» позбавляло людину дуже багатьох можливостей. І бабуся вирішила врятувати онука від такої долі. Мати просто кинула дитину Марії Олександрівні — і більше ніколи потому не захотіла її побачити.


Хлопчика спершу віддали на хутір батькам Михайла Лобача-Жученка. Він давно був своєю людиною в родині Марковичів. Марія Олександрівна цінує його відданість і врешті зважується пов’язати з молодим чоловіком свою власну долю. Можливо, поява онука також вплинула на це рішення. 19 січня 1878 року вони обвінчалися — і знаменита авторка Марко Вовчок просто зникла з Петербурга. Нікому не лишила адреси, ураз обірвала всі зв’язки й справи. Лобача-Жученка змогла влаштувати на службу, і в Ставрополі, де вони поселилися, усі вважали маленького Бориса сином респектабельного подружжя. Аж до вступу в університет він сам не знав про обставини свого народження, бабусю називав мамою. Нові клопоти захопили жінку. Вона старається дати онукові більш прикладну освіту, захоплює Жулем Верном, і Борис Лобач-Жученко стає морським офіцером.
Між тим її слава як української письменниці росла. Після російського повного зібрання творів, що вийшло в Саратові в останні роки ХІХ століття, 1902 року і в Києві з’явився двотомник української прози. Однак на прикладі Марка Вовчка з усією виразністю бачимо, що канонізація жінки-письменниці відбувалася в ту пору значно складніше й драматичніше, ніж коли йшлося про її колег-чоловіків.

 

Отож, вітчизняна патріотична спільнота не хотіла вірити, що ця росіянка змогла так пізнати душу українського народу й так бездоганно опанувати мову, аби бути авторкою «Інститутки» й «Трьох доль». Як незрідка траплялося в ХІХ столітті з жінками, що здобували літературне визнання, почали дошукуватися «справжнього» автора, котрий за неї писав. Першим цю версію запустив в академічний обіг, здається, професор Омелян Огоновський, але в усному варіанті вона побутувала й раніше. Претендентів на почесну роль не бракувало. Підносили Опанаса Марковича — от, мовляв, це він, шляхетний і закоханий, писав «народні оповідання» і від широти душі робив своїй дружині такі подарунки. Інший варіант — Пантелеймон Куліш: тут достатньо було поширювати його ж власну інтерпретацію. Молода авторка щось там прислала мет­рові, а він перетворив ті чернетки у справжні шедеври. Небажання «прийняти» Марка Вовчка в українське письменство засліплювало багатьох. Скажімо, Олена Пчілка вважала її «нахабною кацапкою, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора»; натомість Леся Українка, за спогадами Климента Квітки, «незвичайно високо ставила Марка Вовчка». Потрібні були текстологічні дослідження, зроблені аж у 20-ті роки, щоб розвіялися будь-які сумніви.


Як на сьогодні, то розвіяти міф про несправжнє авторство можуть і ґендерні студії. Адже Марко Вовчок достатньо одверто пропагує ідеї жіночої емансипації, спростовує безальтернативність заміжжя як єдино прийнятного для жінки статусу. Про це йдеться, зокрема, і в фіналі «Трьох доль». До того ж зосередженість на психологічних мотиваціях волелюбних, цілеспрямованих дівчат, навіть коли йдеться про кріпачок, також вочевидь пов’язана з перейнятістю авторки ідеями хоча б того Джона Стюарта Мілля (зроблений Марком Вовчком російський переклад «Поневолення жінок» вийшов 1869-го). 


Вірджинія Вулф колись нарікала, що їй найбільше заважала у творчості відсутність традиції жіночого письма. От якраз тому Марка Вовчка так любили і Леся Українка, й Ольга Кобилянська, інтертекстуальні перегуки з нею знайдемо і в інших жінок-авторок модерністської доби. Вона стала першою жінкою в нашому класичному каноні. Прикметна Шевченкова ентузіастична готовність назвати своєю літературною наступницею таки ж гідну «доню»! А потому вже принаймні було на кого взоруватися: після Марка Вовчка успадкування відбувалося не лише від літературних батьків до синів, але й від матерів до доньок. Може, не в останню чергу через це в Україні початку ХХ століття з’явилися першорядні авторки, які й змог­ли модернізувати вітчизняне письменство. Леся Українка цей міжпоколіннєвий зв’язок відчувала, стверджуючи, що пізнавати душу української людини чи не найкраще таки за текстами Марка Вовчка. 

схожі публiкацii