Наука 2021-02-20 11:48 Баловсяк Надія

Цифровий сепаратизм

Чому зростає загроза розділення глобальної мережі на окремі незалежні сегменти

18-річний Вей Діонг із китайського міста Льовджов цікавиться баскетболом, слухає хіп-хоп і полюбляє фільми про супергероїв. Проте він ніколи не користувався сервісами Google й лише один раз чув про мережу Facebook. Його онлайн-споживання обмежене лише китайськими сервісами, які повністю задовольняють його потреби і щодо отримання контенту, і щодо спілкування з друзями. Серед них — Baidu, WeChat, Weibo, QQ, DiDi, Douyu, Tencent, YouKu. Ці назви європейцям та американцям здебільшого невідомі, окрім, можливо, лише тих, хто цікавиться технологіями. Натомість вони надзвичайно популярні в Китаї, а їхню аудиторію можна порівняти з кількістю користувачів усесвітньо відомих Facebook, Twitter та Google. Таке використання інтернету характерне і для багатьох інших жителів Китаю, серед яких 28-річна Шень Янан і 14-річний Вен Шеньхан. Про них у статті для The New York Times розповіла кореспондентка Лі Юнь. Вони знають про сервіси Google, проте, як самі кажуть, не потребують їх. Хоча 23-річний Перрі Фенг, який навчається в Сіднеї, жалкує, що на території Китаю він не має можливості користуватися найбільшими міжнародними сервісами й читати глобальні новини.


Історії цих молодих китайців, про яких розповіла Лі Юнь у статті «У Китаї виросло покоління без Google, Facebook та Twitter, стали можливими завдяки обмеженням, через які у країні заблоковано більшість глобальних сервісів і недоступно чимало онлайн-медіа. Саме тому китайський сегмент інтернету став доволі закритою структурою. І, як свідчить стаття Лі Юнь, доволі самодостатньою. Настільки, що Китай залишився єдиною країною світу, у якій лідером на ринку онлайн-пошуку є не Google, а власний національний проєкт Baidu.


Різні обмеження, унаслідок яких інтернет поступово почав ділитися на окремі більш чи менш незалежні сегменти, доволі давно запроваджували в багатьох країнах. Проте в останні роки сепараційні настрої, результатом яких може стати ще більший поділ глобального інтернету на окремі частини, посилилися. Серед них і дії уряду Індії щодо блокування китайських додатків, і спроба Трампа заблокувати мережу TikTok для американської аудиторії, і європейські правила GDPR та Privacy Shield, і відокремлений китайський інтернет, і спроби Росії створити власну закриту мережу. Разом із об’єктивними процесами, спрямованими на захист національних онлайн-сегментів, такі дії загрожують розділенням інтернету.


Кібербалканізація


Балканізація, або поділ (спліт), інтернету — це процеси, внаслідок яких глобальна мережа може бути розділена на окремі складники за різними ознаками, зокрема й національними.


Уперше термін «балканізація інтернету» у 2001 році вжив дослідник Клайд Уейн Крюс з Інституту Катона. За допомогою цього поняття він описав концепцію паралельних інтернет-мереж, які працюватимуть як автономні. Тоді він загалом оцінював це явище як позитивне. Але вже згодом інші дослідники, як-от Скот Малкомсон, заговорили про балканізацію як загрозу цілісності інтернету й найголовніше — його статусу глобальної мережі.

 

Читайте також: «Сторінка не знайдена»: заборона російських соцмереж


Суттєва характеристика балканізованого інтернету — різні можливості, різні сервіси й різні сайти, доступні користувачам окремих його частин. Розділення інтернету передбачає фільтрування контенту та блокування доступу до міжнародних ресурсів чи онлайн-сервісів. Балканізація може виникнути як наслідок особливого законодавства щодо онлайн-ресурсів, які стосуються однієї країни чи групи їх.


Можна виділити декілька причин, які призвели до сегментації інтернету. Насамперед технологічні — використання окремих стандартів, які обмежують доступ до ресурсів тих користувачів, чиї пристрої чи програми їх не підтримують. Наприклад, доступ до додатків, створених для iOS-гаджетів компанії Apple, неможливий на інших смартфонах. Проте підприємства-виробники техніки й розробники програм зацікавлені в нівелюванні такої різниці.


До того ж, деякі технічні рішення, які з’являються в інтернеті, можуть сприяти розвитку балканізації. Одним із них можна вважати появу IDN-доменів — інтернаціоналізованих доменних імен (Internationalized Domain Names). Хоча цей процес можна сприймати і як природну балканізацію інтернету, яка не особливо загрожує його глобальній цілісності. На початку система доменних імен, тобто система найменування сайтів мережі, підтримувала тільки латиницю, в доменах можна було використовувати літери й дефіси. Проте в середовищі фахівців іноді звучали розмови про те, що інтернет-спільнота була би зацікавленою в появі нелатинських доменів верхнього рівня, тобто, до прикладу, кирилицею, арабським алфавітом чи китайськими ієрогліфами. Як аргумент щодо запровадження нелатинських доменів наводили той факт, що для жителів багатьох країн, де англійська є не рідною мовою, а латиниця — відомою абеткою, було би набагато простіше, якби існували сайти, назви яких можна було б написати на мовах, зрозумілих цим людям. Додатковим аргументом стала спроба здійснити своєрідну приватизацію національних інтернет-сегментів і вивести їх із-під управління організації ICANN (Internet Corporation for Assigned Names and Numbers), яка лише в 2016 році стала повністю незалежною, а раніше перебувала під безпосереднім впливом Міністерства торгівлі США й Національного управління інформації та зв’язку (National Telecommunications and Information Administration, NTIA).

У квітні 2020 року, через три роки після указу щодо блокування доступу, «ВКонтакте» посідає 14 місце в рейтингу найпопулярніших вебсайтів серед українських користувачів, хоча до блокування ця соцмережа його очолювала

 

У 2010 році відразу декілька країн світу отримали право на використання домену верхнього рівня на національній мові. Серед них — російський .рф, а також домени на арабській мові для Єгипту, ОАЕ та Саудівської Аравії. 2013 року Україна отримала свій IDN — разом із доменом .ua українці тепер мають змогу використовувати сайти в домені .укр. Також є IDN-домени для китайської, корейської, болгарської та низки інших мов.


Поява IDN-доменів та їх застосування для інтернет-сайтів, на перший погляд, є прямою загрозою балканізації інтернету. Адже для того, щоб, наприклад, зайти на сайт у домені .укр потрібно або мати пряме посилання на ресурс, або ввести його адресу на клавіатурі. А друге можливе за умови наявності в користувача української чи принаймні кириличної розкладки клавіатури. Звичайно, можна скористатися екранними (віртуальними) клавіатурами, які є в багатьох онлайн-сервісах і смартфонах, проте спроба ввести назву сайту на незнайомій мові незнайомим алфавітом здебільшого може призвести до помилки.

 

Читайте також: Україна у Twitter. Бійці 140 символів

 

Отже, сайти, які використовують IDN-домени, переважно орієнтовані лише на внутрішню аудиторію відповідної країни і, по суті, закриті для решти інтернету, особливо, якщо для них є конкурентні ресурси з англомовними доменними іменами.
Як пояснив Максим Благонравін, керівник відділу маркетингу й PR компанії «Хостмайстер», адміністратора українського домену .ua: «Важливо розуміти, що IDN-домени не є причиною балканізації, але вони можуть внести свою частку в інтернет-ізоляцію країни. Ось, наприклад, один із найуспішніших IDN-доменів — китайський. Але Піднебесна і так захищає свій інтернет від решти світу. І в інших країнах IDN-домени стають популярними тоді, коли у країні вже є передумови до ізоляції. Водночас такі домени не мають великого попиту, якщо країна відкрита».


Об’єктивні передумови розділення


Деякі країни ініціюють штучне створення власного сегменту мережі, обмежуючи доступ громадян до певних сайтів чи сервісів. Це може відбуватися через релігійні причини (вперше таке блокування здійснили в Пакистані у 2007-му та 2010 році до низки «неісламських» ресурсів, серед яких опинилась і Вікіпедія). Але найчастіше штучне формування національного сегменту пов’язане з політичними причинами.


Вплив інтернету, створеного як глобальний, транскордонний продукт, на повсякденне життя пересічних людей і навіть на політику окремих країн усвідомили пізніше, коли світ побачив його наслідки.


Не потрібно фізично бути присутнім у США, щоб вплинути на результати виборів, які в найближчі роки визначатимуть життя й політику не лише в цій країні, а й у світі загалом. Немає сенсу витрачати гроші на агітацію «за» чи «проти» Brexit, досить скористатися онлайн-інструментами впливу на виборців, щоб отримати необхідний результат. Аналогічно, зовсім не обов’язково готувати агентів впливу та диверсантів на місцях, які викрадуть важливі документи чи пошкодять елемент критично важливої інфраструктури.


Усвідомлення негативних наслідків такої глобальності призвело до логічного бажання багатьох країн світу розробити власну нормативно-правову базу, яка захищала б їхній кіберпростір. Ці закони, з одного боку, регламентують діяльність їхніх інтернет-сегментів, а з другого — дають змогу карати за втручання у внутрішні справи країни та завдання шкоди інтересам громадян і держави. Фактично йдеться про спроби держав побудувати власні «цифрові» кордони. Однак дії щодо створення окремих ізольованих сегментів можуть мати інші ризики, зокрема пов’язані із захистом авторитарних режимів та обмеженням свободи слова, що наразі демонструють китайський і російський сегменти інтернету.

 

Законодавець моди


Китай був майже піонером у запровадженні цифрового суверенітету й вибудовуванні кордонів у мережі. Відомий проєкт «Золотий щит» (так званий Великий китайський фаєрвол), ініційований ще в 1998 році й повноцінно запущений 2003-го, передбачав фільтрацію контенту, доступного жителям країни, за низкою параметрів, зокрема за ключовими словами. Автоматичній фільтрації допомагають спеціальні працівники, які вручну перевіряють контент соцмереж і форумів та повідомляють владі про небажаний вміст задля його оперативного видалення. Тому в китайському сегменті інтернету майже неможливо знайти матеріали на деякі теми, як-от про події на площі Тяньаньмень. За окрему винагороду ці спеціалісти публікують позитивні коментарі про державну політику Піднебесної.


«Золотий щит» обмежив доступ китайців до низки популярних сервісів, зокрема до Вікіпедії, пошукової системи Google та її проєктів. Компанія Google намагалася почати працювати в Китаї ще у 2006 році, проте через вимоги щодо фільтрації пошукової видачі, відповідно до загальних правил цензури у КНР, вона якийсь час надавала китайцям доступ до свого пошуковика через спеціальну версію для Гонконгу, проте з часом і зовсім припинила його роботу. Спроби компанії повернутися на цей ринок уже в 2018 році через спеціальний пошуковий додаток Dragonfly, який відповідав вимогам цензури, призвели до протестів із боку співробітників.

 

Кремлівська прошивка


Посилення тоталітарних настроїв російської влади відповідно відбивалося й на управлінні інтернетом. У 2016 році радник президента РФ з управління інтернетом Гєрман Клімєннко заявив, що Росія повинна піти китайським шляхом у регулюванні кіберпростору. Проте перші блокування інтернет-ресурсів опозиційного спрямування почалися за декілька років до цієї заяви.

 

Читайте також: США запустили сайт для моніторингу пропаганди РФ у Twitter


Масове блокування нібито опозиційних сайтів у Росії часто набувало дивних форм. Обмеження доступу до звичайних ресурсів, які випадково потрапили в чорний список, стали нормою. До прикладу, серед заблокованих опинявся так званий архів інтернету — сайт archive.org, який містить збережені копії більшості вебсторінок. Причина блокування полягала в тому, що на цьому ресурсі можна було знайти відео організації «Ісламська держава». Під заборону в РФ потрапили сайт для програмістів GitHub, ділова соцмережа LinkedIn, сторінки криптовалют і багато інших ресурсів.
До того, ж Росія стала однією з багатьох країн світу, яка вирішила зафіксувати кібербалканізацію у своєму законодавстві. 2019 року в країні було прийнято так званий закон про стійкий інтернет, який іще називають «законом про суверенний інтернет». Він передбачає, що обмін даними на території РФ здійснюватиметься через національні точки обміну, внесені до спеціального реєстру. А оператори, які не виконуватимуть вимог Роскомнадзору (телекомунікаційного регулятора), будуть відключені від цих точок обміну трафіком, тобто від російського інтернету. Наприклад, якщо власник іноземного онлайн-сервісу, як-от Facebook, не погодиться на вимоги Роскомнадзору встановити на території країни сервери, що обробляють дані росіян, його можуть відключити від російського сегмента інтернету.


Такий підхід є законодавчим підґрунтям для створення автономного російського сегмента мережі, який користувачі Рунета жартівливо називають «чебурнетом». Фахівці зазначають, що такий підхід до регулювання й обмеження інтернет-простору має величезні ризики, зокрема і для його безпеки та стійкості. Відповідно до норми цього закону, «централізоване управління мережею здійснюватиметься в разі актуальності загрози, імовірність реалізації якої висока». Це дає змогу припустити, що Москва серйозно налаштована на створення власного закритого інтернету. Тим паче, що у квітні 2019 року в Росії відбувся тестовий запуск і перевірка його роботи, а в грудні — навчання з підготовки до відключення РФ від глобальної мережі.


Україна теж відзначилася спробами долучитися до кібербалканізації, хоча в умовах гібридної війни ці дії можна вважати такими, які справді спрямовані на захист національних інтересів і протидію пропаганді.


Ідеться про указ президента щодо блокування доступу до низки російських вебсайтів, серед яких російські «ВКонтакте» й «Одноклассники», а також сервісів «Яндекс» та Mail.ru, загальною кількістю понад 460 ресурсів. Це зменшило популярність цих сервісів. Так, у квітні 2020 року, через три роки після указу, «ВКонтакте» посідає 14 місце в рейтингу найпопулярніших вебсайтів серед українських користувачів, хоча до блокування ця соцмережа його очолювала.


Проте цей указ негативно сприйняли чимало правозахисних організацій. Наприклад, Freedom House назвала його таким, що завдав великої шкоди свободі слова й економічним інтересам країни, і хоча багато користувачів за потреби відвідували «ВКонтакте» через VPN-інструменти, зниження інтересу до російських сервісів, а отже, і зменшення ймовірного впливу наративів, які поширювали в російських соцмережах, було очевидним.

 

Європейський цифровий суверенітет


Відставання ЄС на технологічному ринку від США та Китаю, а також залежність європейських бізнесів і громадян від американських онлайн-продуктів та китайських постачальників обладнання, викликали в Європі бажання боротися за власний цифровий суверенітет. Одним із аргументів водночас було те, що Європа потрапила в цифрову залежність від США, де зосереджено 90% сучасних технологічних компаній.

 

Читайте також: Соцмережі не встигають вчасно видаляти пости, що розпалюють ненависть


Не маючи свого потужного технологічного сектору, ЄС намагається зайняти власне місце в цифровій економіці як головний регулятор, очоливши боротьбу за права на конфіденційність і захист даних користувачів. Проте ця концепція цифрового суверенітету, реалізована у вигляді спеціальних законодавчих норм щодо даних користувачів із Євросоюзу, також є явищем, яке посилює сегментацію інтернету. Зокрема, цьому сприяють деякі норми прийнятого в 2018 році Загального регламенту щодо захисту даних (General Data Protection Regulation, GDPR) та скасування влітку 2020 року механізму «Щит конфіденційності» (Private Shield). Через нього можна було передавати особисті дані користувачів із Європи в США і зберігати цю інформацію на американських серверах.


Першими реальними результатами цих процесів, спрямованих на посилення конфіденційності даних, стала нова редакція угоди щодо використання даних користувачів, яку наприкінці 2020 року представила компанія WhatsApp. У ній повідомляли, що інформацію передаватимуть для обробки у Facebook і вимагали дати явну згоду на це. Водночас для жителів країн ЄС нова угода дещо відрізнялася й відповідала регламенту GDPR. Можна припустити, що з часом таких відмінностей для користувачів глобальних інтернет-сервісів ставатиме більше, і не можна виключати, що деякі окремі функції можуть стати недоступними європейцям через унікальність законів ЄС.

 

Природний процес чи державний тиск


Фільтрація контенту притаманна багатьом країнам. Наприклад, Південна Корея фільтрує інформаційні агенції, пов’язані з Північною. Іран, Саудівська Аравія, Туніс, Бірма та Пакистан застосовують потужні онлайн-фільт­ри для тем, пов’язаних із прикордонними суперечками, сепаратистами й екстремістами.


Бажання держав вибудувати свої цифрові кордони та захистити національні сегменти інтернету є природним, часом вимушеним наслідком інших процесів, як і згаданий вище указ президента України про блокування низки російських онлайн-ресурсів.


Водночас процес балканізації створює спільноти з обмеженим доступом до інформації, якими простіше маніпулювати, що найкраще демонструє КНР, яка перебуває за стіною Великого китайського файєрволу.


Один із критиків кібербалканізації — Джон Перрі Барлоу, віце-президент Фонду електронних рубежів (Electronic Frontier Foundation), некомерційної організації, що займається захистом цифрових прав та онлайн-демократії. Він іще в 1996 році висловився проти процесів розділення мережі у статті «Декларація незалежності кіберпростору» («Declaration of the Independence of Cyberspace»), у якій розкритикував спроби застосувати національне законодавче регулювання інтернету. Щоправда, його ідеї були висловлені задовго до міжнаціональних кібератак та історії з Cambridge Analytica щодо маніпулювання результатами виборів.


Тому в умовах сучасного інтернет-простору, де зловживання та кіберзлочинність стали звичною щоденною нормою, можна припустити, що балканізація — логічний природний процес. Ба більше, сьогодні вже наявний окремий, майже незалежний сегмент, який функціонує за своїми законами — так звана темна мережа (Dark Web). Її сайти не індексуються пошуковими системами, а потрапити до неї вдається лише за допомогою спеціального програмного забезпечення. Тому можна припустити, що сепаратистські інтернет-настрої надалі лише посилюватимуться. Поки що важко сказати, чи загрожують вони глобальному інтернету, хоча не можна виключати, що мережа як єдина сутність через декілька десятків років перестане існувати, принаймні в нинішньому вигляді.