Бізнес і держава 2021-02-25 14:02 Ігор Діденко

Багатокритеріальна задача

Із чого має розпочатися розмова про економічний розвиток України

Років зо тридцять тому я готувався вступати до Київського університету. Мав складати математику усно та письмово. І під час підготовки до екзаменів відкрив для себе клас задач, яких у серфедній школі і навіть на олімпіадах із математики не давали, а на вступних екзаменах їх часто використовували. Йдеться про задачі, які не мають розв’язання.


Будь-які економічні, суспільні чи навіть політичні процеси можна закласти в системи рівнянь. Ці системи розв’язуються, якщо кількість рівнянь не менша за кількість невідомих. Якщо говорити про взаємодію держави та бізнесу в Україні, то йдеться про багатокритеріальні міні-максні задачі. Деякі речі потрібно максимізувати, як-то добробут, покращення системи охорони здоров’я, захист довкілля. Деякі ж навпаки, мінімізувати — і вони можуть бути зворотніми до тих, які потрібно максимізувати.


Хотілося б почати з констатації деяких аксіом, на яких я базуватимуся. Перша: не ми придумали приказку, що риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Друга: тут немає доріг із виключно одностороннім напрямом руху. Бо це не дороги. Тобто не можуть машини, велосипеди, пішоходи рухатися тільки в один бік. Обов’язково має бути можливість розвернутися та рухатися в інший бік.

 

Умови задачі


Держава складається з людей, які мають між собою певний суспільний протокол, що виник або під час відвертої осмисленої дискусії, або існує історично та передається від покоління до покоління. Водночас кожна людина також є частиною бізнесу, тому що вирішує завдання, як їй прожити наступний день, рік, десятиліття. Нормальні люди планують своє існування і розвиток щонайменше на десятиріччя після середньої школи під час вступу до того чи іншого вишу. Природною є спроба укомплектувати план на життя: сім’я, діти, догляд за батьками, участь у громадському житті.
Якщо ж говорити про українську державу сьогодні, то, на жаль, на порядку денному постійно штучно ставиться питання про можливість, доцільність, органічність її існування в принципі. Але візьмімо за константу: українська держава є, і вона повинна існувати та розвиватися в тих межах, які світова спільнота визнала 30 років тому, коли була проголошена наша незалежність. Ми прагнемо успішної держави. Якщо розбудити вночі 80% населення й запитати: «Чи хочете ви жити в успішній державі?» — кожен скаже: «Так». Але життя в успішній державі не є даністю Божою, як схід сонця або дощ, — це кропітка праця. Держави виникали, розвивалися й занепадали. Так було і в давній, і в новітній історії.

 

Читайте також: 15 тез щодо ситуації в Україні


На моє переконання, класичне співіснування бізнесу і держави таке: держава як інституція є потужнішою, бере на себе певні зобов’язання перед громадянами і формує для них певні критерії щодо того, як вони повинні допомагати цьому-таки існуванню держави. Наприклад, це оборона, охорона від природних катаклізмів, порятунок від епідемії, справедливий суд. Ідеальна схема — коли держава й бізнес взаємодіють через податки. Держава говорить: «Я даю вам можливість використовувати свої, свою територію — географічне розташування, а ви за це даєте мені гроші у формі податків».


Не маючи відповіді на питання, що держава дає українському бізнесу і що хоче отримати натомість, рухатись далі буде надзвичайно важко. І я приходжу до висновку, що за майже 30 років нашого існування такі прості, здавалося б, речі не сформульовані. Життя в режимі «щоб все було і за це нікому нічого не було» є деструктивним. Про що йдеться, коли кажемо «нікому нічого не було»? Щоби всі жили в режимі тільки факультативному — «робити те, що хочеться»? Факультативними уроками в школі були ті, які ми обираємо для себе самі. А є ж обов’язкова програма.
Після того як ми зможемо щось зробити всередині своєї країни, то зрозуміємо за тими багатокритеріальними міні-максними задачами, що у нас існують обмеження — не тільки внутрішні, а й зовнішні. Наприклад, якби у нас в Полтавській, Чернігівській, Луганській, Закарпатській областях були відкриті поклади золота, ми добували та продавали б його за наявними міжнародними законами. Отримували б гроші, за ці гроші купували би все що завгодно, наймали фахівців і жили б такими собі рантьє. Можливо, для когось золото — це надто епатажний приклад. Нафта, газ — вони в нас є, були в більшій кількості, але вичерпалися. А їсти хочеться щодня. Без інвентаризації алгоритму суспільного розвитку або його конструкцій нічого не можна розвивати: ми прийдемо до замкнутих систем.

 

Напрям розв’язку


Уявімо собі: народжується дитина. Для того, щоб колись вона стала платником податків, потрібно, щоб вона виросла здоровою й розумною. Це вимагає інвестицій, а вони в Україні наразі є недостатніми. Як і в багатьох інших країнах світу.


Для інвестицій в охорону здоров’я та освіту необхідні гроші. Так само гроші потрібні для підтримання інфраструктури доріг, електромереж, газових мереж — і це все наразі перебуває в державній власності. Аналіз приводить до того, що в нашій країні ніколи не було достатньо капіталу для функціонування як суспільства, так і держави — хай на 50, на 40 чи навіть на 30 мільйонів населення.


Нам кажуть: створіть інвестиційний клімат, і капітал прийде. Насправді це не зовсім так, тому що на захід від нас кредитні ставки є мінімальними, а дуже часто навіть від’ємними. Наші ж кредитні ставки — це 5–10% річних, і коштів усе одно не вистачає.

 

Читайте також: Реінтеграція ветеранів: через нові можливості і бізнес


Нам дає в борг Міжнародний валютний фонд (МВФ), але він системно не порушує питання, яким чином ми це все повернемо. Вони дають гроші під створені та рекомендовані ними ж показники. Колишній посол Канади в Україні Роман Ващук у своїй недавній лекції казав: «МВФ, який стільки разів, вибачте на слові, обпікся на Україні, став таким чутливим і прискіпливим, що зациклився на питанні ціни на газ в Україні і вирішив, що уряд мусить її підняти. Уряд попереджав, що це поставить на них політичний хрест. МВФ та економісти казали: «Ні, дивіться, ми ж видаємо людям субсидії, ніхто не постраждає, ми просто хочемо, щоб була абсолютна прозорість у всьому». Але в українських умовах люди бачать ціну на газ і вже ображені: вони забувають, що мають субсидії. А коли подаються на субсидію, опозиційні політики їм кажуть: «Це ознака того, що ви зубожіли, навіть за газ заплатити не можете, держава мусить давати вам якісь подачки». Те, що бачилося логічним у розрахунках, виявилось убивчим в українських політичних реаліях. Наша міністерка Христя Фріланд на своєму рівні, я на своєму — ми намагалися казати і МВФ, й іншим: мовляв, наполягаючи на цьому, ви можете провалити цілу програму реформ. На що один місцевий представник МВФ відповів мені: «Ну, якщо цей уряд не може цього зробити, то прийде інший і зробить те, чого ми хочемо». Але воно не зовсім так вийшло.

Не маючи відповіді на питання, що держава дає українському бізнесу і що хоче отримати натомість, рухатись далі буде надзвичайно важко. за майже 30 років нашого існування такі прості, здавалося б, речі не сформульовані. Життя в режимі «щоб все було і за це нікому нічого не було» є деструктивним

 

У діалозі з зовнішнім світом ми часто стикаємось із подвійними стандартами. Під час Другої світової війни в Німеччині були не тільки остарбайтери, а також і вестарбайтери — французи, нідерландці, данці. Їм усім поіменно було виплачено по -надцять тисяч німецьких марок ще в 50–60-ті роки минулого століття. Розуміємо, які це суми в еквіваленті. Нашим же за угодою «Горбачов–Коль» дісталося приблизно по 600 марок: Сталін говорив, що радянським людям відшкодувань не потрібно — тільки репарацію на країну. Але Україна не має жодного відношення до Радянського Союзу, тому активні дії проти німецького уряду за їхні борги могли би всіх трішки протверезити.


Так само сталося і з Сбербанком СРСР, а це 84 млрд радянських карбованців внесків на території України на момент розпаду. Уряд часів Кучми з незрозумілих причин підписував ті міждержавні угоди, які пропонувалися в той час. 84 млрд радянських карбованців зразка 1991 року — це точно більше, аніж сьогоднішній субординований борг України перед зовнішніми фінансовими джерелами.

 

Моніторинг ресурсів


Ще одна проблема пов’язана з виробничими силами. Єдині свіжі статистичні дані щодо населення належать Кабінету Міністрів часів Гончарука (це робилося під керівництвом міністра Дубілета), і вони невтішні. Але всі знають, що приблизно 8 млн наших співгромадян — не дурних, не ледачих — працюють на економіки інших країн (див. «Тривожна демографія»). Й інші країни зацікавлені, щоб така їх кількість не зменшувалася, а навіть збільшувалася. Останнім прикладом є рекрутингові програми для медсестер у Німеччині, що мають відбуватися через польське трудове законодавство, тому що Німеччина і Польща є членами Євросоюзу.

 


Допоки ми не придумаємо алгоритм, яким чином нам покращити наше зовнішньоторговельне сальдо, і не розробимо програму не на 5 чи 10 років, а зрозумілу та довговічну, доти ми бідкатимемося як люди, що намагаються загасити пожежу без засобів пожежогасіння (див. «Співпраця з МВФ»).


Розмови про те що, чорноземи — це альфа і омега нашого добробуту, вже не відповідають дійсності. Минулий рік — ідеться про аграрний сезон — показав, що південніше Дніпропетровської та Вінницької областей урожаю не було. Таким чином, ми повертаємося до чергової інфраструктурної проблеми. Це меліорація і зрошування. За Радянського Союзу ці програми були задіяні на близько 30% наших територій. Нині цього не існує. Були слабенькі потуги зробити щось подібне у співпраці зі Світовим банком, але цього не сталося. Тому, наприклад, для світового аграрного бізнесу привабливішим є розвиток аграрних програм. Скажімо, у таких країнах, як Бразилія, де зрозумілий обсяг водних ресурсів та прогнозований клімат. До речі, аналіз покладів підземних вод в Україні теж свідчить про те, що не все так райдужно, як багатьом здається. Ба більше: підземні води за технологією не можна використовувати напряму для поливу, тому що вони дуже холодні та перемінералізовані. Тобто потрібно робити басейни для підготовки підземних вод до зрошування, і тільки після цього їх можна вживати.

 


Окремим пунктом програми, про який ми взагалі не говоримо ні всередині суспільства, ні з нашими міжнародними партнерами, є амністія капіталів. Це надзвичайно правильний і нормальний механізм залучення інвестицій в економіку. Італія та Ірландія проходили декілька програм амністії капіталів — а це ті країни, які мають дуже довгу історію ринкової економіки. Ми маємо символом нашої держави тризуб, який я дуже люблю, але є й інший тризуб. Це маніпулювання поняттями «реформи», «ринок» та «антикорупція». Я вважаю, що всім нам потрібно зупинитися, переосмислити ці речі й тільки після цього накладати їх на реалії нашого життя. Іще однією нагальною потребою є спрощення системи оподаткування та зменшення податкових ставок. 


Ще одна величезна проблема — це неефективність наданих нам кредитних ресурсів. Я наведу два приклади. Перший: за часів дії контрактів на постачання газу 2009–2019 років ми переплатили росіянам надзвичайно великі кошти. Вони надходили від МВФ і йшли до «Газпрому». Наших закордонних партнерів це не цікавило, тому що їх не цікавлять глибинні системні речі. Другий: комерційні кредити від німецького «Гермеса», італійського SACE, американського OPIC, китайських державних банків. Якщо проаналізувати, що відбувалося й відбувається з цими кредитами, я дуже близький до того, щоб спрогнозувати: майже всі вони лягають у рядок державного бюджету кожного наступного календарного року для виплати за цими гарантіями і позиками. Це все через те, що ніхто не зацікавлений у тому, щоб надавати нам щось таке, що може бути самоокупним у бізнесі.

 

Читайте також: Повернення через красу


Я ніколи не забуду, як мене напучував перший віцепрезидент Lafarge (міжнародна корпорація, що спеціалізується на будматеріалах. — Ред.) зразка середини 1990-х. Він говорив: «Пане Діденку, якщо ви патріот своєї країни, то розумієте, що вам потрібен саркофаг на Чорнобильську станцію. Але саркофага у вас не буде ніколи, доки цемент на цей саркофаг не почнемо постачати ми, компанія Lafarge. Тому швидше віддавайте той цементний завод — а саме Миколаївський у Львівській області, — який ми захотіли взяти собі». Потім вони позбулися цього цементного заводу, а зараз Lafarge має проблеми світового масштабу за звинуваченнями в корупції.


Нам потрібна кропітка інвентаризація всього, що маємо, а також інвентаризація конкурентних забаганок інших економік щодо нашої. Оцінювати наші ресурси та можливості слід без рожевих окулярів і міфів про «необмежений потенціал», варто подивитися правді в очі та без прикрас прийняти дійсність, як вона є. І тільки після цього доречно буде повернутися до багатокритеріальної задачі з мінімізації одних показників та максимізації інших. 

схожі публiкацii