Історія 2021-03-06 17:54 Липовецький Святослав

Галичани в козацьких строях

Як наддніпрянська література спричинила національне відродження в Галичині

«По дорозі розвели розмову на тему, чи не було би добре, щоб ми, свідомі українці з вищих класів, потай збиралися, навчалися разом української історії та літератури, співали й декламували і так заправлялися до народної праці, — у 1870-х пригадував розмову з товаришами майбутній український політик Євген Олесницький. — У тій цілі потрібно би зав’язати тайне студентське товариство. Такі товариства є вже в інших гімназіях, тому треба, щоб було і в нас. Одначе вся справа мусила би бути у строгій тайні, бо такі товариства заборонені, і якби таке товариство викрили, то це могло би мати дуже погані для нас наслідки». У ХІХ столітті Галичина пройшла складний шлях національного самоусвідомлення, який простягнувся від полонофільських впливів до москвофільства. Зрештою, поява численної світської інтелігенції, яка сформувала політичну групу народовців, вивела український рух на самостійні позиції, а про саму Галичину почали говорити як про український П’ємонт. Закваскою цього руху стали студентські й гімназійні товариства «Громади», що виникли в першій половині 1860-х, а ідея їх заснування прийшла з Наддніпрянщини.

 

Балагульники, пуристи й київська «Громада»


У першій половині ХІХ століття чи не єдиною згуртованою та організованою групою молоді на теперішніх українських землях були поляки. Хоча Польща впала, проте представники її аристократії отримали доступ до освітніх закладів. Російську імперію тоді поділили на шість освітніх округів, у кожному з яких був університет. Для Лівобережжя відкрили навчальний заклад у Харкові, для Правобережжя — у Вільно. Власне, за віленською округою наглядали польські кола на чолі з князем Адамом Чарторийським. Його соратник Тадеуш Чацький відкрив понад 120 шкіл, а в Кременці — ліцей, який називали «волинськими Афінами» і в якому навчалося більше учнів, аніж у десяти гімназіях московської округи. Унаслідок польського повстання 1830–1831 років усі ці здобутки було втрачено. Польський провід на чолі з Чарторийським опинився в еміграції, навчальні заклади у Вільно та Кременці закрили, а на їх базі створили Університет Святого Володимира в Києві.

 

Читайте також: «Русский мир» Галичини


«Новий університет повинен був за змогою згладжувати різкі характерні риси, якими польське юнацтво відрізнялося від російського, і особливо придушувати в ньому думку про окрему народність, зближувати його більше й більше з російськими поняттями та традиціями, передавати йому загальний дух російського народу», — пояснював завдання університету міністр освіти Сергій Уваров. Акцент на поляків був не випадковим: вони й надалі становили найбільшу студентську групу, а через діяльність їхніх нелегальних гуртків університет навіть кілька разів закривали. Схожа картина була і в інших закладах. Микола Костомаров, який учителював у рівненській гімназії, писав, що з 300 учнів було 35 православних і кілька євреїв, а всі інші — «поляки або місцеві уроджені римо-католицького віровизнання».


Польська молодь творила цікаві феномени. Спершу серед неї розвинулося балагульство. Молоді шляхтичі носили народний одяг, часом свідомо неохайний, любили запанібрата посидіти з селянами в шинку, а також узяти участь у кінних перегонах, полюваннях із пиятикою, вдатися до розпусти й лайки — ось неповний перелік того, що розуміли під балагульством. Іноді цей протест набував форми «козакування». Та вже в 1850-х на зміну балагульству прийшло зацікавлення громадським рухом. Польська студентська «Громада» — так звана «корпорація» — з’явилася й в Університеті Святого Володимира та стала організованою силою.


Проте польський громадівський рух був неоднорідним: він поділявся на білих і червоних. Перші представляли консервативне крило, другі — демократичне. У лоні останнього, як іще один опозиційний відгомін культури балагульства, з’явилися пуристи. Як і балагульники, пуристи носили простий одяг, зате пропагували скромність, тверезість і моральність. Одним із лідерів цієї групи згодом став Володимир Антонович, що належав до Білоцерківської гміни, яку називали «українською». Незабаром ця група дедалі більше зверталася до народу й відтак створила новий рух — хлопоманство. Наприкінці 1860 року близько 15 осіб на чолі з Антоновичем перейшли з польської корпорації до української «Громади», яку становили здебільшого вихідці з Лівобережжя. Це було своєчасно, адже наступного року вибухнуло чергове польське повстання, яке болісно позначилося на стані польського руху та їхнього студентства.
Галичина тоді переживала черговий етап застою. Старше покоління політиків зневірилося і ступило на шлях москвофільства, студенти взялися за пошук себе. Наразі вони могли надихнутися насамперед східним обрядом, що відрізняв їх від поляків (див. Тиждень № 1-3/2020). Громадський і політичний діяч Остап Терлецький писав, що «для нас, молодих студентів, не було солодшого патріотичного обов’язку, як строгим сповнюванням усіх церковних функцій публічно маніфестувати свою приналежність і любов до руського народу». Якось він відбив у церкві близько 200 поклонів і на вулиці від товариша-поляка почув: «Ото руський патріот! Ми проливаємо кров за свою незалежність, а вони в поросі качаються!..»

 

Читайте також: Порожні п’єдестали


Шанс на порятунок із цього безпросвіту студентам показав одесит Володимир Бернатович, коли транзитом через Львів подорожував до Європи. «У 1860 році було тільки двоє з людей молодших у Львові, які вже тоді думали, але тільки думали, про прийняття української говірки за основу подальшого розвитку нашої літератури і про введення в нас українського правопису», — писав син засновника «Руської трійці» Володимир Шашкевич. Він належав до того гуртка, учасники якого в 1861-му познайомилися з Бернатовичем і були вражені зустріччю: «Дивлячись на живого-живісінького українця — першого, кого ми пізнали, — ми слухали, задержуючи в пам’яті кожне його словечко про Тараса, київську «Громаду», про тамошні порядки, чудувалися красоті його мови — і мужніли».


Незабаром з’явилися й перші часописи «Вечерниці» й «Мета», які стали рупором нової течії — народовців. Старше покоління глузливо називало молодих «вечерниками» й «метниками», та прірва між генераціями ставала дедалі помітнішою. Серед молоді з’являлися свої публіцисти, письмо яких надзвичайно впливало на товаришів. Один із них, семінарист Данило Танячкевич (псевдонім Грицько Будеволя) у 1863-му написав «Письмо до «Громади», яке поширювали також окремою брошурою. «Соловійчику солоденький, твої листочки то так, як святе Євангеліє в нас. Коли нам лише напишеш, то нас так твої листочки поперестроюють, що годі витримати, і так би чоловік зараз в огонь скочив», — відписували йому студенти з Перемишля. «Відгукнувсь, орле, до тісних границь моєї душі — наче би ясна роса впала на зів’ялу квітку!» — реагували із Самбора. А ось реакція товариша з села: «Друже мій єдиний та сердечний! По довгім-предовгім часі нашої розлуки прибуваю до Тебе, Ти моє серденько, із сердечними привітами, поздоровленнями та щирими козацькими поцілунками! Витай ми, братчику, витай! Ходи до моєї козацької груди, най тя до неї притисну, щобись почув, що в ній горить для Тебе і для нашого бідного і щирого людочку»…

 

 

Слово пастиря. Священик УГКЦ Данило Танячкевич був визначним діячем українського руху в Галичині, а його «Письмо до «Громади» стало для західних українців одним із програмних текстів першої половини 1860-х років


У різних містах молодь організовувалась у «Громади», а у Львові їх виникло аж дві: студентська й семінарська. Остання охоплювала ширше коло учасників, бо кандидатів на священство було значно більше, ніж українських студентів в університеті. У «Громадах» обирали між собою війта й управу, збирали внески, за які винаймали приміщення, купували літературу й передплачували видання. Щоб стати її членом, треба було отримати згоду товариства та скласти присягу. «Мене повели перед стіл, на якім стояв хрест і дві свічки, і голова «Громади» прийняв у мене присягу, що тайни товариства «Громада» нікому не зраджу й усе життя працюватиму на користь рідного українського народу й народної справи, — згадував свою присягу у стодолі на околиці Тернополя Євген Олесницький. — Відтак поздоровив мене як «громадянина» й поцілувався зі мною тричі, після чого привітали мене так само всі присутні. Цей акт незвичайно вражав. Не раз опісля присягав я в моїм житті при різних нагодах; присягав цісареві воювати на «суші й морі», присягав, вступаючи на судову практику, складав адвокатську присягу, опісля посольські приречення в сеймі й парламенті, присягав при вінчанні жінці, — але ніяка з тих присяг так мене не вразила, як отся, ніякої не складав я з таким поважним почуванням і з такою твердою постановою дотримати її». Через вплив наддніпрянців і Кобзаря старша генерація називала молодь «полонофілами». Це ще більше розчаровувало, адже раніше вони відмовлялися правити панахиду за «схизматика» Шевченка.

 

Синє сукно й шаровари


Завдяки енергії Танячкевича «Громади» засновували по різних містах. Та польське повстання в Російській імперії мобілізувало й місцеву поліцію. Незважаючи на невинні зібрання, громадівці діяли нелегально, а тому уникали зайвої уваги. «Не було, отже, ніякого писаного статуту, ні печатки, ніяких протоколів засідань і сходин, бо й не було потрібно для літературно-наукового устрою цієї приватної рідної школи», — свідчив один із них, Олександр Барвінський. Тож «Громади» не тільки легко виникали, а так само і зникали. Важливу роль відігравали спільні бібліотеки, а вершиною амбіцій молоді було знання творів Шевченка. Поступово літературні горизонти розширювалися — у Галичину потрапив «Богдан Хмельницький» Миколи Костомарова і твори Пантелеймона Куліша.

 

Український клуб. Посол до австрійського парламенту, історик і громадський діяч Олександр Барвінський у студентські роки очолював львівський осередок «Громади», а в часи ЗУНР був міністром освіти і віровизнання


Серед найорганізованіших називали тернопільську «Громаду» — там зустрічі відбувалися тричі на тиждень: говорили на теми історичні й літературні, а в неділю організовували декламації й дискусії. Не без гордощів звідти писали у Львів: «У нас у Тернополі велика єдність, немає між учениками москаля, єсть братня любов, одна мисль, одна гадка, усі з Україною тримаємо». Місцеві гімназисти орендували кімнату на горищі навпроти військової адміністрації, під самим носом коменданта міста. Можливо, таке нахабство й урятувало гімназистів, бо крім профілактичної розмови з директором, інших пригод із хлопцями не трапилося. «Ти, любий брате, один із другим, дурний є і добре не розумієш, до чого воно може допровадити, — згадував слова директора гімназії Євген Олесницький. — Бачиш, дивись собі, один із другим, спочатку таємні гуртки, збори, «Громада», а потім стріляти в цісаря!… Я вам усім даю батьківську пересторогу, що може бути зле, зрозумій і затям добре, а тепер іди геть із паном Богом до дідька!»

 

Читайте також: Тягар і фейк імперії


Зрештою, «Громади» були далекими від політики. Насамперед ішлося про власну літературу та історію й бодай елементарне національне самоусвідомлення. «Не були це навіть гуртки для самоосвіти; збиралися, декламували вірші Шевченка, фантазували про Україну, нарікали у найзагальнішій формі на «ворогів» і «тиранів», під якими розуміли всіх — від ляха й москаля до професора, який учора поставив двійку замріяному декламаторові. Справити собі «козацький стрій» було вершиною мрій не одного з цих молодиків», — писав про них Франко.


Звичай одягатися в народний одяг прийшов теж від поляків. На хвилі патріотизму ті носили кунтуші, чамари й пояси із зображенням Костюшка чи польського орла. Натомість громадівці вирішили, що якщо справжня література й історія прийшла з-за Збруча, то годиться носити й відповідний одяг. Усі шукали фасони шароварів, жупанів, синю тканину та мереживні сорочки. Ректорат львівської семінарії лише під загрозою виключення домігся, щоб семінаристи замість жупанів і шароварів почали вдягати підрясники. Та навіть сучасники дивувалися цьому феномену, бо в Галичині в окремих регіонах не було вишиванок: «Але молодіж не одягалася навіть по-українськи, бо та одіж, яку вона вважала українською або козацькою, певне, ніде не існувала й була лише штучним плодом фантазії патріотичних модників».


Проте мода на «козацький» одяг минула швидше, ніж на «Громади». Ті ще пережили кілька етапів. У 1868-му в Галичині, знову за сприяння наддніпрянців, заснували товариство «Просвіта». Франко назвав цю подію «закінченням доби галицького українофільства» — громадські діячі вирішили працювати для народу й у народі, що відрізнялося від романтичних фантазій і козакування. Та молодіжні «Громади» діяли й у наступному десятилітті — молодь організовувала вечори Шевченка й далі займалася самоосвітою. Уже в 1877 році розпочалися переслідування різноманітних гуртків, яких звинувачували в «соціалізмі». Тому громадівський рух пішов на спад, зате старші його представники вийшли на політичну арену під маркою народовців. У 1880 році вони заснували газету «Діло», організували перший у Галичині мітинг, а Іван Франко написав поезію, що стала політичним маніфестом: «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить…»