ut.net.ua 2009-11-13 00:00 Чекан Олена

Альпи кличуть

Монблан зустрічає гірськолижників, сноубордистів, бобслеїстів та просто туристів першим снігом і європейською інфраструктурою відпочинку

Завжди хотіла дізнатися, чому перший сніг пахне кавуном... Ріжеш його, й з’являється п’янкий запах. А з ним степовий вітер, напнуті вітрила, щаслива дурість першого кохання… «Молодість. Свіжий сніг і спілий кавун пахнуть молодістю, – уточнює месьє Жан Мервіль і береться до коцюби, аби розворушити майже згаслі недогарки в каміні. – Це витівки якихось хімічних речовин у нашому організмі». Хазяїн маленького шале й затятий гурман лижних спусків, пан Мервіль належить до старшого покоління французів, яке на шляху до глобалізації не розгубило галантності. Тож коли тягнуся по куртку, хвацько допомагає. Невеличким гуртом виходимо на подвір’я. «Місяць на небі, зіроньки сяють», на обрії – неправдоподібно біла верхівка Монблана, навколо – хрумкий сніг, що пахне херсонськими кавунами. І тиша.


ФОТО: АР

Біля Монблана

Тиняємося напівсонними вуличками Шамоні. Це маленьке містечко вмостилось у вузькій долині річки Арв на висоті 1200 метрів. Якщо дивитися на мапу, десь неподалік кордон Франції зі Швейцарією та Італією. Та насправді знайти його неможливо: навкруги – суцільна Шенгенська зона. Втім, на околиці є більш суттєва межа і мета, до якої ми й прямуємо: льодовик Буассон, що лінивою опарою потроху сунеться з самого Монблана.

«Наші Альпи ніколи не були щільно заселені, як сусідні італійські чи швейцарські. Французам тут цілком вистачало землі, тож потреба прогодуватися не змушувала селян дертися в гори – вони жили собі в низинах, – втаємничує месьє Жан. – Тільки влітку на альпійських луках з’являлися люди: випасали худобу, а взимку високогір’я ставало геть безлюдним. Зараз у Шамоні корови не зустрінеш, хіба що хтось тримає для колориту».

Французькі Альпи вже тричі приймали Олімпійські ігри. І хоча перша в історії зимова Олімпіада відбулася в 1924 році саме тут, у Шамоні, гірськолижний бум вибухнув лише в середині минулого сторіччя. Він змінив усе й кардинально: від ландшафту до цін, від якості туристичної інфраструктури до переліку пріоритетних професій аборигенів.

Та спочатку лижний відпочинок увійшов у соціальну міфологію самих французів – десь між тенісом, гольфом та верховою їздою. Надалі місцеві гори й долини заполонив середній європейський і американський клас. Згодом у французькі Альпи рвонули грошовиті вершки суспільства з усіх-усюд: монарші родини, нувориші, поп-зірки, авантюристи. «Нічого не поробиш, Франція завжди була законодавицею мод на теренах світського життя», – гордовито веде далі наш господар. Сам він почав їздити в цю місцину ще студентом, а коли вийшов на пенсію, то й зовсім перебрався сюди жити. Купив землю, збудував готельчик на десять апартаментів і утримує гірськолижну школу для початківців.

Ось він – край гігантського льодового язика, а на ньому саме в розпалі якесь снігове свято. Й дарма, що вже ніч. Десятки прожекторів освітлюють сніговий парк атракціонів. Льодяні скульптури монстрів заввишки метрів із п’ять, лабіринт у суцільній крижаній брилі, а неподалік – ковзанка й танцпол. Гірки з карколомними трамплінами й трасами для бобслею, сноуборду та звичайних санчат. На стрімчастій стіні розквітають голограми тропічних квітів і спалахують космічні сузір’я. Раз по раз несподівано й безшумно різнобарвним штучним снігом вистрілює величезна льодяна гармата. Люд нечисленний, проте підозріло веселий: обабіч спусків, навколо ковзанки – всюди – бари й рес­торанчики. Після келиха охолодженого шампанського ми всі разом ризикнули скористатися басей­ном-джакузі. В ньому тепла термальна вода, тиша, спокій.

Здається мені, що тут збираються такі, як ми – неофіти, яким сором при світлі дня демонструвати своє невміння приборкати гірські лижі. Бо справжні майстри, напевне, зараз мирно соплять у теплих ліжках, готуючись здолати один із найдовших у світі 22-кілометровий спуск легендарною долиною Бланш або ж підкорити зимовий Монблан.


ФОТО:REX FEATURES FOTOBANK

Тунелем і канаткою

Вранці ми взяли таксі до Монбланського тунелю. Одинадцять із половиною кілометрів крізь товщу гори, й уже на італійському боці в містечку Курмайє нас частує запашним капучино синьйор Марчелло Тоскані.

Години дві ми каталися на санчатах, змерзли, зголодніли, тож неаполітанська піца стала як знахідка. Справжня: з томатами, анчоусами, моцарелою, пармезаном, оливковою олією, орегано й базиліком. Готував її власноруч сам синьйор Марчелло. Пояснив, що оскільки він народився в Неаполі, таку важливу річ дружині-українці довірити не може. Синьйора Галина Тоскані не образилась, а почастувала борщем, який, зазвичай, готує лише для своєї родини. Чоловік ще не зважується включити українські страви до меню свого ресторанчика, хоча сам їсть залюбки.

До Шамоні поверталися канатною дорогою. Пані Галина проводжала до станції, ледь не плакала й усе питала: «Як там у Краснодоні?» Втішали як могли. Завірили, що в Краснодоні все гаразд, свинячого грипу нема й не буде.

Від Курмайє підвісна дорога тягнеться вгору до піка Егюй дю Міді, над долиною Бланш і льодовиком Жеан. Урвища, ліси, водоспади, маленькі річечки. Тиша. Застигле снігове королівство, й лише кольорові цяточки лижників – хто поодинці, а хто й зграйками – мчать у далечінь…

 
ФОТО:REX FEATURES FOTOBANK
 
Куршевель

Якщо район Ле Труа Вале (Три Долини) вважають престижним, статусним, елітним, розкішним, дорогим, фешенебельним, то, згадуючи про Куршевель – один із курортів цього регіону, – до цих гучних епітетів додають через паузу слово «скандальний». І дійсно, чого тільки не писали про це містечко: його назва стала синонімом солодкого життя й брутальних гульбищ російських товстосумів. Насправді ж якщо ті олігархи десь якесь неподобство й чинять, то за високими парканами своїх палаців.

А може, ми просто не в тому Куршевелі побували? Бо він складається з чотирьох селищ на чотирьох рівнях висоти: 1300, 1500, 1650 та 1850 метрів. Виникло містечко не з альпійських сіл, як то буває зазвичай, а з нуля, за спеціальним проектом. Щоправда, одна стара альпійська хатина була, вона й зараз стоїть: залишили для історії.

Знавці й поціновувачі гірськолижного спорту подейкують, що тут найкращий вибір спусків, ідеально утрамбовані схили, екскурсовода чи інструктора запропонують зі знанням будь-якої мови. Окрім підйомників є ще й ліфти, що піднімуть на будь-яку омріяну височину, а до того ж – вишукана кухня, першокласне обслуговування й величезна палітра денних та вечірніх розваг. Проте ціни відповідні – вони, як і ці гори, сягають хмар. Усе це так, та для пересічного українця всюди дорого. Однак заощадити є можливість і тут, в Альпах.

Ось, наприклад, лижні абонементи. У Франції їх можна придбати на будь-який термін, навіть на півдня, можна й на окрему долину. Є спеціальні тарифи для літніх людей, школярів, студентів, сімейні та групові знижки. Діти до п’яти років та громадяни старші 72-х узагалі отримують безкоштовні абонементи. Тож не поспішайте, з’ясуйте самі, але все ж краще, якщо вам допоможуть місцеві. Зазвичай, господарі готелів мають ще додаткові преференції для своїх гостей.

Нам поталанило: абонемент, що люб’язно запропонував месьє Жан, коштував майже вдвічі дешевше. В його спортивній школі ми взяли напрокат і спорядження: теж економія. Хоча, звісно, оренду лиж та сноуборда можна оформити майже в усіх спортивних магазинах. Консультанти підберуть усе залежно від комплекції та рівня вашої майстерності. Там-таки при магазинах є майстерні, де вам підженуть спортивне спорядження.

Сніг у французьких Альпах випадає десь наприкінці листопада й тримається до середини травня. Висота снігового покривала залежно від місцевості коливається від 70 сантиметрів до чотирьох метрів. У безсніжні ж зими примхи природи долають, засипаючи траси штучним снігом. Температура нижче -10°C тут буває рідко, а сонце навіть у морозні дні так припікає, що за тиждень можна засмагнути ліпше, ніж на кримському пляжі.


ФОТО:REX FEATURES FOTOBANK

Чернечий елексір

Хто засмагає на сонечку, хто поглядом оцінює екіпірування модників, хто освоює все складніші й складніші траси, а ми, надивившись на запаморочливі краєвиди та трохи очманівши від курортних розваг, таки стали на гірські лижі. Підйом – спуск, підйом – спуск, а між ними: падіння, крепатура, м’язи ниють так, що без снодійного й не заснути. А соромно ж! Здається, вся малеча, яка вчиться кататися поруч, збилася в зграйку, аби спостерігати той цирк. Відчуваєш себе школярем-другорічником… Та, нарешті, десь на третій день – перший спуск без падіння. А за ним – другий, двадцятий…

І хоча гірка невисока, навчальна, та месьє Жан Мервіль на знак наших успіхів влаштовує екскурсію до знаменитого картезіанського монастиря Гран Шартрез, який, окрім святості своїх ченців, набув всесвітньої слави завдяки одному з найдавніших лікерів світу.

Зелений, жовтий, білий. Щойно почали куштувати, – раптом месьє Мервіль витяг здоровенного кавуна. Де дістав – не зізнався. Сказав, що з Херсона. І знайомо запахло першим снігом.


ФОТО: АР

[1627]

 
Варто побачити

Форт Бастилія (ХІІ–ХVІ ст.) на одній із альпійських вершин у Греноблі. Туди можна піднятися канатною дорогою.

Екс-ле-Бен – ­відомий із часів античності центр лікування ревматизму, термальний курорт. Їхати годину автівкою від Шамоні.

Ансі – крихітне містечко й однойменне озеро. Тут варті уваги церква Сен-Франсуа (ХV ст.) – пізня готика, чудові вітражі, а також палац Іль (ХІІ ст.) з цікавою колекцією лицарських обладунків.

Івуар – містечко на березі озера Леман (Женевського), бальнеологічний курорт. Також знане своїми сувенірами з дерева та шкіри.