ut.net.ua 2009-12-04 00:00 Чекан Олена

ROMA=AMORe

Поети й художники назвали його Вічним містом, та для мандрівників Рим – вічне свято

 

Бідні, бідні римляни! Ну як, скажіть, жити в цьому перенасиченому цивілізаційному розчині? Там круговерть тисячоліть втягує в такі провалля історії, що голова йде обертом. Там кожен будинок, а всі вони палаццо, примушує остовпіти від сонму імен: Пліній Старший, Джойс, Гоголь, Бай­­рон – перелік чи не безкінечний. Там кожна вулиця, вуличка, стежка, не кажучи вже про пилюку Via Appia зі слідами Ісуса, засмоктує трясовиною власних ремінісценцій і чужих спогадів. Там за кожним рогом у сутінках оливкових гаїв та обідраних портиків увижаються тіні цезарів і весталок, а в повітрі назавжди лишилися відгомін гладіаторських поєдинків, суперечок Рафаеля з Мікеланджело та квапливі кроки берсальєрів Муссоліні. Вихід один: розчинитися в любові. Один до одного чи хоча б до людства, що значно легше. І, безперечно, в любові до Великого міста.
 
 
Весняна зима
 
Рівно рік тому наш літак приземлився в Фьюмічіно. Снігу катма. Морозу й поготів. Рим бентежить блідо-рожевим шумовинням цитрусових гаїв, гойдалками пальм і кипарисів та буянням незрозумілих квітів. Б’ють фонтани, верещать птахи, сонце припікає, а народ вдягнутий, як у травні на Хрещатику. Хоча деякі красуні все ж підмітають прадавню бруківку розстебнутими шубами, а на ногах – чобітки зі шкіряної сітки. Проте легких черевичків, а то й просто підошов з однією перетинкою значно більше. Кав’ярні так і не сховали своїх столиків усере­дину приміщень, тож пахощі міцної кави й гіркого шоколаду не дають шансу пройти мимо. 
 
«У Римі не вміють варити поганої кави, – заспокоює наш чичероне (гід. – Ред.) волинянин Ярик, – сідаймо тут!» Маленька кафешка: чотири столики всередині, два – на вулиці. Між ними у великому горщику прикрашена ліхтариками ялин­­ка. Господар, сеньйор Джованні, доки його син чаклує над кавою, несе традиційні різдвяні солодощі: домашнє печиво biscotti, мигдалеву нугу і, звісно, смажені каштани. До речі, їх можна купити всюди: ситно, смачно, дешево. «Коли закінчуються гроші, на них і сидимо», – відкриває Ярослав таємницю українських студентів. Ми випадково познайомилися в літаку, і хлопець запропонував показати нам принади Рима. 
 
Часу в мандрах завжди обмаль. У місті ми вперше, тож починаємо із символу Рима – Колізею. Він видається значно більшим, ніж очікували. Величний теракотовий колос, який зовсім не псує зруйнована частина: вона додає йому шарму мужності, так само як шрами – обличчю воїна. Колись його стіни вкривав мармур, колись тут ревіли звірі й людський натовп, а сходинки, мабуть, ще пам’ятають важку ходу легіонерів і грайливий біг куртизанок. Зараз вітер гне додолу польові квіти, тиняються туристи й завивають всюдисущі коти. Їх у Римі, як собак у Парижі. Їхні задерикуваті мармизи визирають із вікон цілком буржуазних апартаментів, вони клянчать смаколиків у всіх підворіттях, та все ж найбільше котів у Колізеї. Це справжнє котяче царство. Варто хоча б на хвильку поставити сумочку, як нахаби починають її дерти в пошуках їжі.
 
«Не ловіть гав і стережіться не котів, а кишенькових злодіїв! – сміється наш гід-доброволець, – ті від сумки точно не відмовляться». Ярик розповідає, що найнебезпечніші крадії, які гасають на мопедах і мотоциклах. Один злодюжка за кермом, інший – хвацько шарпає сумки, барсетки, теки. Наздогнати їх неможливо, а поліція навіть не реєструє таких випадків.
Швендяємо римським Форумом. Ця велика площина між Палатинським і Капітолійським пагорбами була центром суспільного життя прадавнього Рима. Наразі це штовханина шедеврів античності, середньовіччя і бароко. Поміж безкінечних руїн храмів та громадських будівель упадає в око арка Тіта, яку возвели на честь взяття римлянами у 70 році Єрусалима. Неподалік – заквітчані трояндами біломармурові залишки храму богині домашнього вогнища Вести. Біля базиліки Юлія, де відбувалися судові процеси, просто на бруківці – брутально видовбані квадрати для різних ігор. Ярик каже, що то справа рук так званих оплескарів – людей, яких наймали, щоб вони оплесками підтримували виступаючих на засіданнях. І таких молодців було чимало, бо римляни обожнювали судові тяжби.
 
У західній частині Форуму – знаменита кафедра Ростра, з якої до співгромадян звертався Цицерон, а після його наглої смерті саме тут на поталу римлянам виставили його руки й голову. Цирк Массімо – стадіон для колісничних змагань, храм Ромула, будинок Августів. І так до безтями: колонади, арки, рештки чогось дуже й не дуже значного...
 
 
Urbi et Orbi 
 
Очманілі від непідйомного культурно-історичного шару повертаємося на вулиці міста. Тихо спадає ніч. Будинки м’яких коричнево-жовтуватих тонів, вітрини магазинів і просто вікна городян жевріють святковими вогниками. Підсвітка вихоплює з темряви чергові пам’ятки архітектури, на деревах миготять гірлянди, а на деяких тротуарах з’явилися червоні доріжки. Всюди написи: «Buon Natale!» – «Щасливого Різдва!»
 
Вже прикрасили величезні ялинки на двох головних площах: ватиканській – Святого Петра – і римській – Венеції. Щороку дерева привозить якась із північних країн. Кажуть, що черга дарувальників розписана на півстоліття наперед.
 
У кожній церкві, капличці стоять різдвяні ясла з немовлям Ісусом, юнкою-Мадонною й волхвами. В соборах вони багатофігурні, облаштовані на зразок діорами, й можуть займати чимало місця.
 
Наш давній знайомий, отець Григорій, зараз живе у Ватикані, навчається в Папській церковній академії. Та він таки знайшов час показати нам найзнаменитіші вертепи Рима.
 
Вранці разом вирушаємо до церкви Святих Козьми й Даміана, що неподалік імператорських форумів. Різдвяний вертеп тут можна побачити впродовж усього року. Ясла ряс­­но-густо заселені. Окрім головних героїв дійства, мало не тисяча фігур: янголи, люди, тварини. «У ХVIІ сторіччі склалися напружені відносини між Неаполем та Римом, тож цей мистецький витвір неаполітанських різьбярів мав залагодити чвари», – втаємничує отець Георгій.
 
І знову на Капітолійський пагорб. Церква Санта Марія ін Арачелі. Ясла в ній чи не найдавніші: їх встановлюють тут ще з VI сторіччя. Великі, ледве не в людській зріст, дерев’яні фігури, які ще тоді неабияк майстерно вирізьбили з олив Гефсиманського саду. Всі скульптури вдягнені в ошатні, оздоблені дорогоцінностями строї. Отець Григорій розповідає, що час від часу фігурку сповитої святої дитинки носили по домівках, бо вважається, що вона зцілює хворих. Та згодом віряни й самі почали її нишком цупити з храму, щоправда, потім завжди повертали. «Тепер реліквію зберігають за сімома замками й дістають тільки на Різдво, а до Santissimo Bambini дозволяється звертатися лише письмово: ніякого панібратства», – суворо закінчує панотець, а в очах – бісики.
 
Завдяки отцю Григорію ми не лише потрапили на нічну різдвяну месу в церкві Санта Марія ін Арачелі, а й отримали омріяні бейджі з написом «волонтер», що давали право увійти на територію Ватикану. «Ніякого панібратства», – весело повторювали ми один одному, проштовхуючись крізь багатотисячний натовп, що заполонив площу перед собором Святого Петра.
 
Паломники з усього світу в національному вбранні, прапори, величезні різномовні плакати, галас, пісні. І раптом тиша. На балконі маленькою цяточкою – понтифік. Щорічна промова «Місту і світові» для мало не мільярда католиків планети. Далі – вітання з Різдвом. Ці коротенькі поздоровлення Папа виголошує різними мовами, тож площею котяться хвилі-відповіді. І ми долучилися українською. Не знаю, як сприймали цезареве Urbi et Orbi давні римляни й посланці завойованих народів. Ми ж залишали площу зворушені й трохи розгублені.
 
Як і всюди, в Італії Різдво – сімейне свято, яке відзначають у колі рідних. Тож ми здивувалися й зраділи, коли нас запросили нові знайомі. Разом із Паолою й Марчелло ми поїхали до Остії, невеликого містечка поблизу Рима. Там у майже сільському старовинному будинку зібралася величезна родина: чоловік тридцять. Бабусі, тітоньки, гордовиті матусі з немовлятами, дідусь у возику, молодь, галантні чоловіки середніх літ. На столі – традиційні різдвяні страви: риба, морепродукти, паста з м’ясною начинкою, багато сирих, тушкованих, маринованих овочів і свіжих фруктів. Кульмінація вечері – італійське шампанське spuman­­te та різдвяний торт panettone з духмяною кавою.
 
 
Тріє Царі со дари
 
«Різдво із сім’єю, Новий рік – з ким заманеться», – римляни не зраджують цього загальноєвропейського правила. Саме після Різдва починаються відчайдушні веселощі, карколомні вечірки, дискотечний нон-стоп і справжня вакханалія шопінгу.
 
Вулицями вештаються Babbo Natale, італійські Діди Морози і Pifferai – пастухи, вдягнуті в короткі штанці, вельветові піджаки та хутряні куртки з гамашами. Така собі ремінісценція біблейських пасторів. Вони задерикувато грають на волинках і чіпляються до перехожих із двозначними жартами.
 
На площах побільшало яток із виробами ремісників усієї Італії: вишиті барвисті хустки, золоті й срібні прикраси, кераміка, усілякі вироби зі шкіри. А великі супермаркети заохочують покупців ще привабливішими знижками. Річ у тім, що італійці зазвичай на Різдво подарунків не отримують, на Новий рік – хіба що якісь дрібнички. Головний подарунковий день – Epifania, українською Богоявлення, наша Водохреща, яку католики святкують 6 січня. І до цього дня римляни готуються ретельно й заздалегідь.
 
Мешканці Вічного міста знають багато перевірених способів, як навернути щастя в році, що наступає. Найвірнішим вважається шубовснути з мосту в річку Тибр. На таких відчайдухів полюють ґави й поліція. Добре допомагає і з’їдене гроно білого винограду – жовтуваті блискучі виноградинки символізують золоті монети. А запивати ягоди слід шампанським, обов’язково з шийки пляшки, тоді криза нізащо не зачепить.
 
Додому проводжав нас Ярослав. На прощання навчив волинської колядки:
 
Тріє Царі йдуть со дари 
Золото, ладан, миро
Дитяті несуть в офіру…
 
Обмінялися подарунками: Ярику – дерев’яна козацька люлька, нам – крихітний срібний Колізейчик.

[1661][1662]

 
Варто побачити

 

Аппієва дорога – цариця доріг, найдавніша в Європі, почала діяти у ІV сторіччі до н. е.
 
Сікстинська капела. Сцени життя Ісуса Христа пензля Мікеланджело, Ботічеллі, Перуджино, Гірландайо та Сіньореллі.
 
Музеї Ватикану. Скарбниця шедеврів живопису, графіки, скульптури від Стародавнього Єгипту до наших днів. Найбільше зібрання манускриптів середньовіччя й епохи Відродження. 
 
Вілла Боргезе. Палац-музей ХVІІ сторіччя й розкішний парк, що належить Риму.
 
Як дістатися

 

Літаком: Київ – Рим – Київ (МАУ 3500 грн). У дорозі дві з половиною години. Автівкою півтори доби за маршрутом Київ – Ужгород – Чоп – Будапешт – Відень – Клагенфурт – Падуя – Флоренція – Рим.