ut.net.ua 2010-09-07 16:19 Ірванець Олександр

Чарівник країни US

Академікові Леонідові Рудницькому – 75!

Так, певно, мусив би виглядати чародій Ґендальф з толкієнівського «Володаря перстенів». Високий, худорлявий, з гострою борідкою і з гострим мудрим поглядом. Трохи загадковий, трохи ніби неземний. Швидкий на слово, дотепний, і водночас напрочуд доброзичливий.

Саме так виглядає чоловік, якому саме в ці вересневі дні виповнюється три чверті століття. Чоловік цей живе неблизько – в Елкінс Парку, одному з передмість славного міста Філадельфії, штат Пенсільванія. Чоловік на ім’я Леонід Рудницький.

Сьогодні Леонід Діонизій Рудницький – одна з легенд української діаспори на американському континенті. Професор, академік, літературознавець зі справді знаним реноме, громадянин світу з американським паспортом та українською душею, невтомний мандрівник і дослідник, людина енциклопедичної освіти й  неповторного почуття гумору – це лише мала частка тих епітетів та характеристик, якими можна означити особистість Л.Рудницького.

Його життя розпочалось у Львові – й це символічно. Він прийшов на світ у родині Івана-Теодора Рудницького, сотника УГА, учасника Листопадового повстання, правника, громадського і політичного діяча, чоловіка з надзвичайно цікавою і драматичною біографією. (Популярний життєпис І.-Т. Рудницького чотири роки тому випустило львівське видавництво «Астролябія»). Але і його єдиному синові судилося життя нітрохи не менш  цікаве і насичене. Бо припало воно на часи нелегкі, переломні, інколи навіть смертельно небезпечні.

Війна була важким випробуванням, і врешті вона зірвала родину з насиджених місць. Та попередньо, ще за окупації, у Львові в квартирі Рудницьких його батьки переховували семирічну єврейську дівчинку – такий собі маленький штрих до питання про походження й родинні традиції. А після другої світової родина Рудницьких опиняється в Німеччині, в таборах для переміщених осіб, де глава сімейства помирає, а зовсім юний Леонід з матір’ю 1951 року перебирається до Сполучених Штатів Америки. Місцем проживання на багато наступних років для нього стає Філадельфія, а рідним навчальним закладом – університет «Ла Саль», один з найбільш знаних на Східному Узбережжі. Шлях від студента (а перед тим ще й учня однієї зі шкіл при університеті) до професора зайняв Рудницькому не одне десятиліття. Але шлях цей був хоча й важким, та приємним, як усякий чесно подоланий путь.

    Десь наприкінці п’ятдесятих років уже минулого ХХ століття молодий Левко (саме так його називають найближчі друзі) на залитій сонцем галявині в рідному університеті «Ла Саль» ручкався й розмовляв з так само тоді молодим сенатором Джоном Кеннеді. Римський понтифік Іван-Павло ІІ вважав Рудницького своїм другом – про це на перших сторінках приголомшено писала філадельфійська преса, розвідавши такий надзвичайний факт. Близькі дружні стосунки зв’язували науковця і з класиками української літератури Василем Баркою, Власом Самчуком, Евгеном Маланюком. З «нашого берега» гостями в домі академіка Рудницького бували Олесь Гончар і Дмитро Павличко.

Сам невтомний мандрівник, Леонід Рудницький звідав у своєму житті чимало всіляких пригод і подорожей. Австралія і Японія, Аргентина і Швеція, не кажучи вже про Німеччину, Польщу, Італію, про об’їжджені уздовж і впоперек США та Канаду – всі ці краї відкривалися перед високим українцем з гострими рисами обличчя і проникливим поглядом. Німеччина ж стала для нього чи не другою батьківщиною – вивченню її мови й культури Рудницький присвятив більшу частину життя. Вже перебравшись до США, він знову й знову на  тривалий час з’являвся на землі Шіллера й Ґете. Коли на початку 60-х в Берліні постав пріснопам’ятний мур, ще зовсім молодий Левко здійснював відчайдушні напівлегальні мандрівки до Східного сектора, на які його старші товариші не зважувалися. З тих далеких років і по сьогодні триває його щира дружба з Богданом Осадчуком, нині знаним політологом та громадським діячем.

Втім, не самими лише україністичними, германістичними та франкознавчими студіями відомий Леонід Рудницький. Його ґрунтовна післямова до українського перекладу «Володаря перстенів», виданого у Львові – свідчення того, що українська толкієністика існує, і осмислення творів, якими зачитується увесь світ, відбувається також і нашою мовою. Крім того Л.Рудницький сьогодні активно дописує до часопису-квартальника «Ukrainian Quarterly», відгукуючись на нові наукові та художні видання, що з’являються в рідному краї.
    
А іще Леонід Рудницький багато років очолював НТШ – Наукове товариство ім. Шевченка, головну наукову структуру української діаспори по всьому світі, а з 1991 року він був обраний президентом Світової Ради Наукових товариств ім. Шевченка. Вдостоєний високої американської освітньої нагороди «Lindback Award for Distinguished Teaching», та нагороди Сестер чину Василія Великого за досягнення в освітній роботі. Дійсний член НАНУ з 1994 року. Також Леонід Рудницький є почесним доктором філадельфійського Holy Family College, Університету «Острозька академія», іще кількох університетів в Україні.

Тож слідом за здравицями, які безперечно були гучно проголошені кілька днів тому під дзеленчання келихів на передмісті Філадельфії, хочеться й зі сторінок «Українського тижня» щиро вигукнути: многая і благая літа Вам, дорогий ювіляре! Нових досягнень, нових книжок, нових широких обріїв Вам!